Біль і розруха: як живе найбільш обстрілюване селище Донецька

<p>Фото: Соцсети</p>

<p>Фото: Соцсети</p>

<p>Фото: Соцсети</p>

<p>Фото: Соцсети</p>

<p>Фото: Соцсети</p>

<p>Фото: Соцсети</p>

<p>Фото: Соцсети</p>

<p>Фото: Соцсети</p>

<p>Фото: Соцсети</p>

<p>Фото: Соцсети</p>

<p>Фото: Соцсети</p>

<p>Фото: Соцсети</p>

<p>Фото: Соцсети</p>

<p>Фото: Соцсети</p>

<p>Фото: Соцсети</p>

<p>Фото: Соцсети</p>

<p>Фото: Соцсети</p>

1/17

Життя на селищі шахти "Жовтневий рудник", що неподалік від донецького аеропорту, застигла в каламутному склі приреченості. Тут можна поставити один великий покажчик – "Тупик" і приводити до нього прихильників "республік" і всіх, хто робить вигляд, що на Донбасі нічого не відбувається. Тут тупик надовго, якщо не назавжди. Розстріляне селище не скоро, якщо взагалі повернеться до свого хоча б початкового вигляду. Кількість мін і снарядів, що упали на нього, ще належить порахувати слідопитам з майбутнього, поки ж можна побачити сліди війни на кожному будинку.

"А якщо лупоне?"

Місцеві жителі вже не переконують нікого, що їх обстрілює українська армія – позначається довга відсутність електрики на селищі і як наслідок, телебачення, заповненого російськими телеканалами. Хтось чув, хтось бачив, звідки прилетіло і куди впало, хтось просто знає. Зараз тут всі "за мир, і неважливо, хто переможе".

Ринок біля вокзалу – здається, єдине заповнене людьми місце в цьому районі. Тут трошки шумлять, продають рибу і курячі крильця недорого, фанеру для вікон і шкарпетки житомирської фабрики. Сам вокзал мовчить вже скоро рік як. Сюди навіть не добігають трамваї першого маршруту, як раніше. Та й маршруту як такого немає – всі трамваї ходять по "шостому", повертаючи в п'яти зупинках від вокзалу.

Фото: Соцмережі

Стеклянный конкорс вокзала после недавнего обстрела лишился нескольких окон, в одном из корпусов повреждены эскалаторы. Куда-то делись многочисленные привокзальные голуби – быть может, стали добычей для не менее многочисленных привокзальных собак.

Вокзал – единственный способ попасть на "Октябрьский". Пройдя через подземный переход, на другой стороне можно сесть в автобус № 6-а или 6-б. Потрепанное расписание висит на столбе, и становится понятно, что автобусы бегают раз в полчаса. Можно, конечно, пройти пешком – 20 минут неспешным шагом идти до Октябрьского. "Не советую! – видя наш порыв, говорит пожилой мужчина с удочкой в руках. – Обстрел начнется – куда прятаться будете? Дороги ведь не знаете. Можно за школу, конечно, а если дальше лупанет?…"

Поблагодарив, все-таки идем. Школа – гимназия №21 – выглядывает из-за высоких старых деревьев, напротив – остатки магазинчика, где детвора в мирное время покупала пирожки и газировку. Далее – унылые улицы частного сектора, на каждом заборе – веером следы от того, что "лупануло" месяц, два или пять назад.

Скляний конкорс вокзалу після нещодавнього обстрілу позбувся кількох вікон, в одному з корпусів пошкоджені ескалатори. Кудись поділися численні привокзальні голуби – можливо, стали здобиччю для не менш численних привокзальних собак.

Вокзал – єдиний спосіб потрапити на "Жовтневий". Пройшовши через підземний перехід, на іншій стороні можна сісти в автобус № 6-а або 6-б. Пошарпаний розклад висить на стовпі, і стає зрозуміло, що автобуси бігають раз на півгодини. Можна, звичайно, пройти пішки – 20 хвилин неспішним кроком йти до Жовтневого. "Не раджу! – бачачи наш порив, каже літній чоловік з вудкою в руках. – Обстріл почнеться – куди ховатися будете? Дороги ж не знаєте. Можна за школу, звичайно, а якщо далі лупоне?..."

Подякувавши, все-таки йдемо. Школа – гімназія №21 – визирає з-за високих старих дерев, навпаки – залишки магазинчика, де дітвора в мирний час купувала пиріжки і газовану воду. Далі – похмурі вулиці приватного сектору, на кожному паркані – віялом сліди від того, що "лупонуло" місяць, два чи п'ять тому.

"Ось тут я колись некрасиво в бруд впав, – згадує донеччанин Євген Покалів. – Снаряд впав прямо у двір, вибухнув, осколки по забору зацокали, я впав, як підкошений. Соромно не соромно – а жити хочеться. Жінка мені назустріч йшла – туди ж, вниз, не роздумуючи. Піднялися потім, виплюнули пил з рота, подивилися один на одного і далі пішли".

"А квартири і немає..."

Колишнє кафе "Форум" зруйновано і знищено пожежею, квітковий кіоск через дорогу навпроти перетворився на хитромудру зламану конструкцію – ми підійшли до центру селища. З людей – вважай, нікого. Дідусь в шубі без рукавів протягнув козу, та й все.

Фото: Соцмережі

Дев'ятиповерхівка на Колгоспному проспекті викликає клубок у горлі і щипання в очах. Що називається, живого місця немає. Вікна вибиті, хтось втратив балкон. Жильців майже немає, але біля під'їзду стоїть чиясь яскраво-жовта іномарка, яка різко контрастує з сірою "панелькою".

"Приїхала квартиру провідати, а квартири і немає, – сумно каже жінка, яка узялася нізвідки. У жінки в руках баклажки з водою. – Це он, на сьомому чи восьмому поверсі квартира..." У квартирі немає ні вікна, ні половини стіни під ним. Моторошне видовище.

Навпаки – п'ятиповерхівка, якій також дісталося немало. Біля під'їзду – воронка, присипана гілками. Власне, обламані гілки валяються тут скрізь – старі тополі і клени позбулися половини свого оздоблення. Лариса, мешканка будинку по вулиці Лузіна, підмітає оскільки скла біля свого під'їзду.

"Винесло на верхніх поверхах майже всі шибки, рами погнуло, – показує Лариса. – Не знаю, коли саме – чи то позавчорашній обстріл, чи то тиждень тому. Ми в календарях дати не обводимо. Сидимо в коридорах і слухаємо, коли закінчиться. А хто стріляє – так звідки ж ми знаємо? Воно й з того боку летить, і з цього, і збоку, і ззаду".

"Ми не скоти, щоб нас викидати куди попало"

З сусіднього під'їзду виходить мешканка Світлана, плаче, не витираючи сліз. Лариса кидається заспокоювати сусідку, але безуспішно. Як з'ясовується, квартира Світлани постраждала і від обстрілів, і від проривів водопроводу в будинку – житло затопило кілька днів тому. Слідів минулорічного ремонту не залишилося, меблі всі зіпсовані.

"Ледве вирвалася подивитися квартиру, боялася їхати місяць майже, – злегка заспокоївшись, розповіла донеччанка. – Сусідам не подзвонити – всі знайомі поїхали. Та ще й зв'язок тут то є, то немає. Приїхала – а тут таке..."

Фото: Соцмережі

Светлана снова начинает рыдать. Лариса предлагает помочь вынести вещи и просушить на улице. Кое-как вытаскивают кресло, от которого несет смрадом и плесенью. "Выкидывать придется", – с грустью констатируют обе жительница многострадального поселка.

У семьи Коровиных также квартира наполовину разрушена,  они живут на проспекте Маршала Жукова.

Світлана знову починає ридати. Лариса пропонує допомогти винести речі і просушити на вулиці. Абияк витягують крісло, від якого несе смородом і цвіллю. "Викидати доведеться", – з сумом констатують обидві мешканка багатостраждального селища.

У родини Коровін також квартира наполовину зруйнована, вони живуть на проспекті Маршала Жукова.

"Приходимо сюди навести порядок, а взагалі живемо у флігелі у знайомих, – зізнається Олена Коровіна. – Нікому немає діла до нас, за цілий рік наша нова "влада" не запропонувала нам евакуюватися, переїхати в більш спокійне місце. Хоча після мітингу біля ОДА , коли люди і дорогу перекривали, і Захарченко питання задавали, приїхали сюди якісь хлопці, запропонували пожити в гуртожитку технікуму. Ми подивилися то гуртожиток – голі обдерті стіни, води немає, тепла немає. Ми говоримо: "Який сенс нам сюди переїжджати? Тут у нас хоч холодна вода є, а на шахті навіть тепла йде. Ми ж не скоти, щоб так нас викидати куди попало?"

Олена каже, що деяким сім'ям бойовики запропонували пожити в Харцизьку. "Там спокійно, так, але знову ж таки – жодних умов взагалі немає, туалет-дірка – один на два поверхи, – говорить вона. – Ще пропонували в відділенні лікарні жити, на іншому кінці Донецька. Але там вже живе такий контингент – наркомани і алкоголіки, що ми вже, вибачте, краще тут побудемо".

Відлітаємо з "грачами"

Поряд з будинком Коровіних – мечеть, зяюча дірою від снаряда. Трохи далі – понівечений басейн "Дельфін". Зовсім близько – шахта "Жовтневий рудник" майже повністю затоплена, її конструкції порізані на металобрухт. Місцеві жителі чекають, коли грунтові води прийдуть в їх льоху – а вони, на жаль, прийдуть і досить скоро. Вода з виробок шахти давно не відкачується, а високі грунтові води можуть наробити біди чистіше обстрілів.

Ми повертаємося до ринку, від якого мало що залишилося. Але подекуди, на самому початку колишніх торгових рядів, щось продають. Асортимент нехитрий – риба, крупи, соняшникова олія. Біля хлібного ларька – невелика черга, мабуть, дочекалися завезення свіженького або хоч якого-небудь. Уздовж дороги нудьгують таксісти- "граки", які за 20 гривень довезуть до вокзалу пасажирів, які не бажають чекати автобус. Ми згодні заплатити за півтора кілометра хоч 50 гривень, тільки б виїхати з цього району, де невидимо майорить покажчик "Тупик". На жаль, сотні жителів селища зробити цього не зможуть ніколи.