Життя в "сірій зоні": на Донбасі сотні людей виживають без магазинів, води і в зруйнованих будинках

Жителі "сірої зони" на Донбасі ось уже три роки виживають у справжніх бойових умовах. Мало того, що за декілька кілометрів йде війна і її "відлуння" може вибухнути в будь-який момент у будь-якому дворі. Але і мирне життя сповнене поневірянь і горя. Хтось залишився без житла, хтось був змушений покинути будинок або квартиру і тікати світ за очі. Хтось залишився і тепер намагається вижити і навіть виростити дітей.

"Звикли навіть діти"

Невеликому селищу Славне, який знаходиться всього за 20 км від Донецька, сильно не пощастило – воно знаходиться на самій лінії розмежування. Як тільки селище закінчується – починається вже непідконтрольна територія. З початком бойових дій у Славне більше не ходять пасажирські автобуси, тут немає жодного магазину і вже на під'їзді починаються перебої з мобільним зв'язком. Сама дорога до Славного всіяна воронками і поваленими на узбіччях деревами. На під'їзді до селища блокпост військових – чужинців сюди не пускають. Місцеві жителі скаржаться, що через комендантської години в темний час доби проблемно заїхати навіть їм самим.

"Сюди заїхати можна тільки до 10 вечора – потім вже нас не впускають. У Мар'їнці такого немає, в Красногорівці такого немає, а у нас – є!", – нарікають місцеві жителі.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Незважаючи на те, що селище, здавалося, приречене на повне вимирання – тут продовжують залишатися близько 60 місцевих жителів. Більшість з них пенсіонери, але є й молоді люди, є навіть кілька дітей. Наймолодшому жителю селища Артему всього чотири місяці. Його мама Юлія розповідає, що в Славному прожила все своє життя.

"У нас в селі кожен будинок постраждав від обстрілів – немає такого, щоб в якийсь прилетіло, а в якийсь ні. За хлібом, та й взагалі за всіма продуктами, їздимо в сусідню Новомихайлівку. Точніше, ми замовляємо сусідам, у яких є машина, і вони нам привозять продукти. Якщо стало ле, швидше також побігти до сусідів, і вони відвезуть в лікарню, – каже дівчина. – Я тут не єдина з дитиною. У нас троє дітей до трьох років, які народилися під час війни . Є і чотирирічний, є і п'ятирічний малюк. Є навіть майбутня матуся ".

До початку бойових дій Юлія працювала продавцем у речовому магазині сусідньої Оленівки, яка тепер знаходиться під контролем бойовиків. З вихованням маленького сина їй допомагає мама.

"Кому ми і де потрібні? Всі запитують, мовляв, чому не їдемо, а куди нам їхати? Я вже не раз говорила, що дайте мені нормальний будинок, дайте правовстановлюючі документи – і я з задоволенням переїду звідси, – каже мама Юлії Любов. – У нас найбагатша людина – це людина, яка пенсію отримує. А так роботи немає. Слава богу, хоч пенсію привозять ".

Центральна дорога Славного розділяє селище немов на дві частини. Житлова лише південна сторона селища, північна – постраждала найбільше і тепер там ніхто не живе. Війна навколо Славного не вщухає навіть вдень – раз у раз можна почути окремі вибухи.

"Коли починаються обстріли – ховаємося в підвал. Найстрашніший був 2014 рік, а й зараз тут стріляють. Ми вже звикли. Ми картоплю садимо, а навколо стріляють, але їсти ж треба. Життя триває", – зазначає Любов.

"Звикли навіть діти!, – підхоплює нашу розмову ще одна мешканка Славного Наталя. – Хоча, недавно як бахне – так діти відразу втрьох до мене збіглися. Головне, їх привчити, щоб нікуди не лізли. Там на узбіччя або в траву, адже кругом можуть бути снаряди. Це зараз вони ще маленькі, а як підростуть – навіть і не знаю ... Воно ж все заборонене для дитини – найцікавіше ".

"Житла немає, майбутнього немає"

Біженцям з села Широкине, що під Маріуполем, повертатися вже нікуди – їхнє село розбите практично повністю і в ньому вже більше двох років ніхто не живе. Більшість мешканців села осіла в Маріуполі, кількох людей – переважно людей похилого віку – прихистив один з приморських пансіонатів.

"Дні йдуть, а просвіту ніякого. Уже півтора року так, час ніби зупинився. Нічого не відбувається і не міняється. Вже звикли до думки, що додому не повернемося, – каже колишній житель Широкиного Олександр. – Нас живе більше десяти осіб у пансіонаті і ми чекаємо щодня, що нас прийдуть виселяти. Додому повертатися нікуди – будинки розбиті. Тільки в дах мого будинку штук десять мін попало. Так що житла немає, майбутнього немає. Живемо на свої крихітні пенсії, роботу знайти неможливо ".

У селі Павлопіль – ті ж проблеми. І розбиті будинки, і знищені городи. Найстрашніше, що село задихається від поганого водопостачання, люди похилого віку змушені купувати питну воду зі своїх крихітних пенсій.

"Ми скидаємося по 10 гривень, щоб якось самим оплачувати ремонти водопроводу і електроліній, але це крапля в морі. Проблема в тому, що молодих людей у нас залишилися одиниці – всі, хто міг, давно виїхали, – розповіла мешканка Павлополя Олена. – У нас навіть школи і дитсадка немає – дітей возять в сусідні села ".

У селі Мирне людей побільше і ситуація трохи краща – є і школа, і дитсадок, на вулицях граються діти, а десь далеко чути гуркіт артилерії. Втім, всі давно звикли.

"А що смикатися щоразу?, – каже селянин Костянтин. – Ніяких нервів не вистачить. Тут зараз інші проблеми вирішувати треба. Знаєте, скільки у нас контужених людей, які втратили здоров'я від того, що у них мало не під ногами снаряди вибухали? Тільки я знаю трьох, а їх набагато більше. Їм би полікуватися нормально, або якусь реабілітацію пройти, але ніхто не пропонує. У знайомого глухота майже 50% від контузії, у бабусі знайомої головні болі не проходять, в іншої такі ж проблеми ".

Головною проблемою житель Мирного вважає все-таки зруйновані або пошкоджені обстрілами будинки, які самим жителям відновити іноді не під силу. Старим важко залатати діри в даху або закрити наскрізні щілини в стінах. Ремонтники ж можуть заламати непідйомні суми.

"Від держави багато хто отримав будматеріали на відновлення, але у людей немає можливості щось робити. Як 90-річна бабуся перекладатиме шифер на даху? Або дідусь – стіни зміцнюватиме? Ось і живуть люди похилого віку то в літніх кухнях, то в дворових сарайчиках, якщо вони вціліли. Будинок ремонтувати нікому, – каже Костянтин. – У селах в сірій зоні зараз сумно і важко. Війна як прокляття – всіх зачепила ".

Нагадаємо, що конфлікт на Донбасі почався більше трьох років тому і триває досі. За цей час, за офіційними даними, загинуло понад 10 тисяч осіб.