Український велогонщик Марк Падун: "Тур де Франс – не найкраща мрія. Це три тижні пекла!"

Український велогонщик Марк Падун розповів нам про відмінності професійних велосипедів від аматорських, а також про те, як тряслися коліна, коли побачив колег, про вигаданий "Дакар", підготовку та участь в змаганнях.

- Марку, ви самі їздите на звичайних велосипедах, чи в вашому житті зараз тільки професійні?
- Зараз тільки професійні. Я хочу купити звичайний – просто кататися, до магазину їздити. Щоб свій купити, потрібно гроші витрачати, а шосейні команда дає.

- Свій перший велосипед пам'ятаєте?
- Напевно, якийсь триколісний був, старенький. Точно не пам'ятаю. На двоколісний сів роки в чотири-п'ять.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

- Скільки велосипедів встигли змінити?
- Понад десять точно.

- Коли вирішили займатися професійно?
- Там така смішна історія. У мене був свій велосипед, але я його зламав. І якраз мій майбутній тренер з велоспорту ходив по школах і кликав дітей до секції. Я був одним з тих, хто прийшов. Думаю: "Походжу. Хоч на велосипеді покатаюся". І якось досі катаюся.

- Чи ставало ваше прізвище колись приводом для підколів?
- Діти знайдуть привід посміятися, яке б не було прізвище. А з мого вже тим більше! Коли був дитиною, звісно, це не подобалося. Зараз краще. Я ж в Італії живу, і для них це дивне і просте слово. Моє прізвище тут звучить набагато простіше, ніж якийсь Гаспаротто. А тут Падун, і все. І у них немає жодних асоціацій.

- Де починали займатися велоспортом?
- В Донецьку. Першим тренером був Віктор Горбунов, вже покійний.

- Відразу з шосе починали чи пробували різні види?
- Коли я прийшов туди, мені 11 років було, і головним було просто навчитися велосипедом управляти. Це був скоріше не спорт, а рід діяльності. Потім вже потроху почали на різні гонки возити. Був і велокрос парком, і на шосе нас вивозили, і фігурне катання було: на дорозі розставляли стовпчики, і потрібно було їх об'їжджати на швидкість. З маутінбайку, крос-кантрі, теж змагання були. Коли вже зрозумів, що хочу чогось серйозного добитися в житті, вступив до Київського училища, і там вже робив тільки шосе.

- Коли дивишся ті ж шосе, трек, маутінбайк, здається, що це абсолютно різні світи. Ви перетинаєтеся з українцями з інших видів велоспорту?
- З шосейниками і велотрековиками часто стикаюся. А ось з байкістами дуже рідко, практично нікого там не знаю, і вже тим більше в BMX.

- Є у вас кумири в велоспорті?
- Кумира немає. Раніше, природно, все мені подобалися – їх же по телевізору показували! Зараз є спортсмени-авторитети, є яскраві особистості, як Петро Савін, є професіонал своєї справи, капітан нашої команди Вінченцо Нібалі (італійський переможець всіх трьох гранд-турів в генеральній класифікації. – Авт.). І Кріс Фрум (6-разовий переможець гранд-турів. – Авт.) мені дуже подобається за його професіоналізм.

- Ви також перетиналися з колишнім найкращим молодим учасником "Тур де Франс" Ярославом Поповичем. Він вам давав якісь поради?
- Так, давав і він, і Андрій Гривко, і Сергій Гончар (перемагав на етапах в гранд-турах. – Авт.). Сергій Гончар дуже часто мені пише, допомагає порадами. Таке відчуття, що він був моїм тренером все життя – телефонує, дізнається, як справи, дає поради, дуже слушні. Щодо "Вуельти", наприклад: він був одним з тих людей, які рекомендували мені цього року переходити в протур, а не залишатися на четвертий рік в любителях. Розповідав, як їхати гранд-турами, як поводитися в гонці. У мене було падіння на "Турі Австрії" в липні – я там ребро собі зламав, горло порізав, і він підказував, як краще відновитися, поділився зі свого досвіду відчуттями, які мене чекають.

- Зараз ви вже не живете в Україні. Де тренуєтеся?
- Більшу частину часу я проводжу в Італії. Протягом останніх двох років ганявся в аматорській італійській команді Colpack в Бергамо і вирішив залишитися тут, в цьому ж місті, оскільки у мене залишилися добрі відносини з цими людьми. Вони дуже допомагали і в той час, і зараз допомагають. І не скажеш, що з команди пішов. Стали familiare – як родина. Вони запитують, як справи, час від часу зустрічаємося. Як приклад, перед чемпіонатом світу в Інсбруку в вересні до мене прийшли мої колишні менеджери – ми з ними пішли повечеряли, поспілкувалися. Вони допомогли відволіктися від всяких думок непотрібних, змотивували.

- Ви зараз виступаєте за команду Bahrain Merida, але живете в Італії. Як це працює?
- Я тут живу і тренуюся. У мене тренер – італієць, спортивний директор – бельгієць. Я завжди з ними на зв'язку. Коли приходить гонка, мені надсилають квиток на імейл. У мене тут аеропорт неподалік будинку – 5-10 кілометрів. Я лечу на гонку: приїжджаю за 1-3 дні до старту. Проїжджаємо гонку і розлітаються всі по домівках: хто до Італії, хто до Німеччини, хто ще кудись.

- Як вам в Італії?
- Я сам по собі людина, яка любить вдома посидіти. Затворник. Тому у мене особливо і спосіб життя не змінився порівняно з тим, що був удома, в Україні. Висипаюся, снідаю, їду тренуюся цілий день на велосипеді, приїжджаю, сиджу відпочиваю і ввечері виходжу прогулятися – все те ж саме. Культура відрізняється, але особливо до неї не залучався. Природно, більше друзів залишилося в Україні, але це пов'язано не з мовою: просто є кілька друзів, з якими ми довгий час пробули разом. Такі ж люди з часом з'являються і тут. Мені місто подобається. Можу порівняти з нашим Ужгородом або скоріше навіть зі Львовом. Бергамо невеликий, але насичений, тут все є. Досить спокійний, проте тут досить багато "движу". Оточений горами з трьох сторін.

- Як потрапили до команди Бахрейну?
- Я в Італії добре виступав на гонках, і мені запропонували контракт.

- Тобто просто побачили вас і запропонували? Це так працює?
- Ні (сміється). Практично у кожного гонщика, який починає непогано виступати на аматорському рівні, з'являється менеджер. Потім він вже представляє гонщика і "підносить" його команді. А команда вже дає контракт.

- Чим відрізняється досвід в профікоманді від аматорської?
- Різниця величезна. Крім дистанцій і рівня, є багато-багато подорожей. У любителях було так: ми сіли до автобуса і проїхали 200-300 кілометрів, максимум 500, і через день вже назад повертаємося. Рідко коли були багатоденні гонки. Кілька разів того року виїжджали до Люксембурга. Переважно все в Італії. А тут уже, можна сказати, реальна відрядження. Організація, природно, вище. І життя спокійніше, тому що ти знаєш чіткий план, що буде далі. Хоча у мене в любителях була дуже організована команда.

- Цього року ви дебютували в гранд-турі – брали участь в "Вуельті". Коли дізналися, що туди поїдете, і як туди взагалі потрапляють?
- Ми це обговорювали ще в жовтні минулого року, коли переходив до команди. Мене запитували, які у мене завдання на рік, що б хотів проїхати. І я однієї з гонок назвав "Вуельту". Цього року я добре виступав, і команда вирішила, що мені буде корисно набратися досвіду. Я стабільно стояв в резерві на всіх трьох гранд-турах, а на "Вуельті" був в рушійному складі. Я, звісно, із задоволенням поїхав. Було важко, допустив багато помилок в підготовці. Після падіння в Австрії я занадто рано почав посилено тренуватися. Мене тренер заспокоював, а я думав: "Та чого, у мене нічого не болить". В результаті переборщив з тренуваннями і приїхав на "Вуельту" сильно втомленим. Але все одно вийшло призове місце отримати на одному етапі.

- Як готуєтеся до таких важливих стартів, як гранд-тур?
- Нічим не відрізняється від підготовки до інших стартів. Виїжджаєш на тренування і робиш невелику імітацію гонки. Велика проблема деяких спортсменів в тому, що вони думають, що потрібно їздити багато і часто, і все. А насправді потрібно організм постійно в невеликий стрес вводити. Наприклад, якщо їдеш в гору, то з невеликими змінами ритму, роблячи прискорення.

- Як би ви описали свій дебютний досвід на "Вуельті"?
- Зазвичай у мене якщо було погане самопочуття, то я думав: "Ну ладно, залишилося потерпіти ще 2-4 дня". А там: "Ну ладно, залишилося потерпіти ще два тижні" (посміхається). З іншого боку, якщо на гонці все добре, то вже своя атмосфера з'являється. За тижневу гонку починаєш здружуватися з пацанами з команди. А за три тижні стаєте дуже близькими.

- Перший етап ви закінчили в ТОП-50, а потім випали з сотні. Що сталося?
- А там не було якоїсь боротьби за певні місця в заліку. Там йшла боротьба тільки за першу десятку, а решта гонщики, який ловили більше час, більше береглися, в тому числі і я. Наприклад, за 20 кілометрів до фінішу ти відстаєш, щоб економити сили і допомагати лідеру. Тоді ти, грубо кажучи, сушиш весла, а капітани борються до останнього. І кожному потрібно допомогти: щоб десь вітер не зловив, десь флягу привезти, якщо дощ йде – одяг. У цій гонці у мене була роль набиратися досвіду і допомагати капітанові.

- 12-й етап вам дався найкраще – третє місце. Чому саме він був найвдалішим?
- Я на другому тижні досить непогано почувався. Першого була страшенна спека – за 40 градусів практично дев'ять днів. Я таке сильно не люблю. А того дня була просто ідеальна для мене погода: напівдощик, напівхмарно, 23-25 градусів. Дорога постійно вгору-вниз. Мені таке дуже подобається. Так збіглося: і самопочуття, і погода, і настрій хороший, морально був заряджений. Я вирішив, що хочу в відрив, команда дала добро, і якось все склалося.

- Чому зійшли на 17-му?
- Уже на другий день відпочинку у мене піднялася температура. Перед цим у нас був фініш на Лагос-де-Ковадонга. Етап ми їхали при 25 градусах, фініш був 12 або навіть 8. Стрибок температури, плюс фінішували нагорі, і треба було спускатися. Мабуть, десь на спуску промерз. Ще й втомлений. І організм не витримав. Такі гонки – це не тільки сісти на велосипед і проїхатися. Це 60% результату, а 40% – потрібно за собою стежити, харчуватися, митися швидше під теплою водою, не сидіти на протязі, піти раніше спати. Є багато речей, яких потрібно навчитися і які потрібно правильно робити.

- Ваша команда посіла друге місце на "Вуельті". Що для вас означає пліч-о-пліч виступати зі спортсменами такого рівня?
- На початку року це було щось неймовірне взагалі. Перші збори, перші гонки – починаєш до своїх звикати, а тут з інших команд зірки, яких раніше по телеку бачив. Коли проїхав вже гонок тридцять, як-то почало заспокоюватися. Є повага до професіоналів. Але вже немає такого: "О, зірка!", і щоб коліна трусилися при його вигляді. Але це після тридцятого, а спочатку, звісно ж, було (сміється). Навіть на зборах.

- Є якісь традиції всередині команди? Можливо, посвята новачків чи особливе святкування?
- Команда молода – тільки два роки існує, тому там немає якихось певних традицій. Але після перемоги або пройденого гранд-туру всі разом вечеряють, розслабляються.

- Як думаєте, які у вас шанси після таких результатів наступного року потрапити вже не на один гранд-тур і, можливо, навіть на "Тур де Франс"?
- Зараз кінець року, і вже певні розмови ведемо. По закінченню сезону обговорюватимуться плани, який гранд-тур і коли, яка підготовка буде.

- Напевно, проїхати "Тур де Франс" – це мрія кожного велосипедиста...
- Я вам скажу, це не найкраща мрія (посміхається). Коли по телевізору дивишся – це одне, а коли береш участь – зовсім інше. Коли добре почуваєшся, часом здається, що це пекло, а коли недобре, ще гірше. Всі несуться, як востаннє в житті. І так три тижні кожен день. І це не пацани по вулиці катаються, а професіонали, кожен з яких сильний і наполегливо працював. Проте це речі, які нам подобаються.

- На чемпіонаті світу ви стали п'ятим в категорії до 23 років. Чи задоволені таким результатом?
- Це було неподалік "Вуельти", яку я покинув не найкращим чином. І настрій у мене було не зовсім оптимістичним, особливо після того, як я невдало проїхав розділку – навіть не потрапив до ТОП-10, а розраховував показати результат набагато краще. Морально трошки був зрушений. У андерах пацани мого віку, і вони їхали не на якомусь позахмарному рівні. Якби я знав, що тоді вже краще почуватимуся, по-іншому б все зробив. Наприклад, не працював би в такому відриві. Думав, що найкращий спосіб показати результат буде від'їхати від групи лідерів якомога далі і на останньому колі намагатися втриматися з першими. А так вийшло, що сил було набагато більше, ніж у більшості хлопців, і я міг би не триматися з першими, а боротися з ними, на що я зі старту гонки не розраховував.

- Хто з вами їздить на змаганнях, коли ви виступаєте не за клуб, а за збірну?
- Головні тренери збірної. Мені велике задоволення принесло те, що приїхали мої тренери Дмитро Чмирук і його син Сергій Чмирук. Я числюся в команді Білій Церкві – велошколи "Промінь". Вони теж допомагали.

- Вам які траси більше подобаються?
- Залежно від форми (сміється). Буває, тільки зі спуску добре, і то не з кожного. Але взагалі мені більше подобається їздити в довгі гори – метрів від десяти. Подобається, коли рельєфисто: вниз-вгору, вниз-вгору, але щоб не дуже різкі гори. Я більше такий гірник, який добре їде рівниною (посміхається), комплектний гонщик з ухилом в гору.

- Як велосипедисти відновлюються після таких виснажливих гонок?
- Наприклад після "Тура Швейцарії", який проходив протягом дев'яти днів, приїхав, один день покатався слабенько, потім день взагалі без велосипеда, потім ще два дні спокійних. Після чотирьох вже почав тренуватися в нормальному режимі. Тобто зазвичай три-чотири дні достатньо, щоб відновитися після гонок.

- Як часто буваєте в Україні?
- Приїжджав на національний чемпіонат. І після завершення сезону теж їжджу до батьків.

- У вас є окрема сторінка в Instagram, присвячена подорожам. Яка країна справила найбільше враження?
- Я дуже люблю гори і коли біля них є озера. Це південь Франції, північ Італії, Швейцарія, Австрія. Сильно сподобалася Країна Басків в Іспанії, дуже сильно. Сподобався регіон Трентіно-Альто-Адідже, який неподалік кордону з Австрією, – там просто неймовірні гори, місця, види. У мене більше половини другої сторінки про подорожі – це чисто фотографії звідти. Я і пішки цими горами ходив, і велосипедом все, що зміг, об'їздив за ту невелику кількість днів, що там був.

- Вам цього року вдалося побувати на "Дакарі". Як це було?
- Ми були в Аргентині в січні, на старті сезону. І в тому місті, де ми жили, – Сан-Хуані – проїжджав "Дакар". Ми туди з'їздили, поспілкувалися з гонщиками авторалі, подивилися на машини, як там все працює, як вони відпочивають. Цікавий досвід, незабутні враження. Коли був малий, батько захоплювався авторалі і взагалі гонками і автомобілями. Тоді здавалося, що це щось нереальне, що це взагалі інший світ, як ніби вигаданий і не існує насправді. А тут ось, 20 кілометрів від готелю, і можна помацати, подивитися.

- "Бахрейн" продовжив з вами контракт до 2020 року. Які цілі ставите на ці два роки як в команді, так і в збірній України?
- У збірній все просто – виступати на гонках чемпіонату світу і Європи і показувати максимально кращий результат. А в команді зараз подивилися, в яких гонках я найкраще себе показую, що мені більше підходить, і плануватимемо на наступні роки, розвиватимемося. Більшість спортсменів, особливо з Європи, розкриваються до 25 років або пізніше – до 32-х. Тоді йде пік спортивної форми. Потрібно плавно зростати, щоб коли прийде цей пік, вже боротися за вищі місця на найкращих гонках світу.

Раніше ми писали, що знаменитий український велогонщик залишився без команд. Андрій Гривко дев'ять років захищав кольори казахстанської "Астани".