Ми оновили правила збору та зберігання персональних даних

Ви можете ознайомитисЬ зі змінами в політиці конфіденційності. Натискаючи на кнопку «Прийняти» або продовжуючи користуватися сайтом, ви погоджуєтеся з оновленими правилами і даєте дозвіл на використання файлів cookie.

Прийняти

Інтерв'ю з Вахтангом Кікабідзе: "Мені говорили, що я міг би бути непоганим злодієм"

21 вересня 2015, 07:48

Шкільна Анна

Напередодні свого туру по містах України (у Києві концерт відбудеться 4 жовтня) легендарний грузинський актор і співак розповів про сценарій до свого нового фільму, про те, що думає про поліцейських у Грузії, і про вирізаний фінал "Міміно"

77-річний Буба: "Якби я свого часу не познайомився з Г. Данелія, не знаю, де б був зараз"

77-річний Буба: "Якби я свого часу не познайомився з Г. Данелія, не знаю, де б був зараз"

— Вахтанге Костянтиновичу, в минулий приїзд у Київ ви розповідали, що почали роботу над сценарієм до фільму "Діагноз: грузини". Як просувається робота?

— Я вже закінчив сценарій. У нього буде 6 новел-короткометражок, ніяк між собою не пов'язаних. Спочатку я хотів сам узятися за режисуру, але потім зрозумів, що вже не потягну фізично. А ось зіграти одну з ролей — цілком! Один час думав цей проект зняти з українцями, але поки що все на стадії переговорів. До речі, якщо цю картину захоче зняти Росія, їм ніхто не повірить. Адже всі історії у фільмі трохи божевільні, що для грузинської нації звично. А ще скоро у світ має вийти моя книга. Спочатку хотів назвати її "Я — особа кавказької національності", але потім передумав. Чесно кажучи, я не люблю автобіографії, де постійно звучить "я, я, я", так що вирішив написати про людей, які з'являлися в моїй долі.

— Скоро вийде фільм про життя Гурченко "Люся". Як ставитеся до байопиків про акторів? Самі б хотіли, щоб про вас зняли художній фільм під назвою "Буба", наприклад?

— Я Люсю дуже люблю, вона була великою артисткою. У кіно мені завжди подобалися дві жінки — Гурченко і Мордюкова. Пару років тому один канал зняв два докфільми: один про Люсю, а інший — про мене. Так ось, мій мені зовсім не сподобався: автори все побудували на піснях, а не на фактах біографії. А ось проект про Люду вийшов дуже цікавим. І буквально через місяць після його виходу вона пішла... Якщо я і хочу, щоб про мене зняли художній фільм або серіал, я про це ніколи не скажу — це ж непристойно. Якщо людина заслуговує, щоб її запам'ятали люди не одного покоління, все буде. На жаль, ще з часів Союзу про великих людей знімають і пишуть вже після їхньої смерті. Коли помер Висоцький, я прийшов до нього наступного дня на кладовище разом з Олексієм Петренком. Був ранок, але біля його могили вже стояли кілька сотень людей. Тоді я сказав Льоші: "Якби Володя знав, що його так люблять, він би із задоволенням помер ще раз". Ми ніколи не знаємо, що скажуть про нас після смерті. Але давайте будемо оптимістами, адже у нас ще так багато попереду (посміхається). А взагалі, я смерті не дуже боюся. Я ж не знав, що мене народять, тому треба ставитися до смерті філософськи.

Після слів про Висоцького мені на два роки закрили доступ до глядача.

— Півроку тому ви напівжартома сказали, що збираєтеся просити політпритулку в нашій країні і навіть придбати тут квартиру...

— Ой, після цих слів вся Грузія почала переживати, що я переїжджаю в Україну. Я потім довго виправдовувався, але, дякувати Богу, вже всі забули про цей жарт. У моїй родині, звичайно, турбуються, що мене часто не буває вдома через гастролі. Але, погодьтеся, коли людина займається тим, що любить, у неї немає часу хворіти. Я знаю, що якщо перестану кудись їздити, то потім зляжу і вже не встану. Місце на чорний день у мене вже куплено, так що з цього приводу не переживаю. Шкода лише, що не можу їсти свою улюблену смажену картоплю — лікарі категорично заборонили. А ще — рибу, овочі, зелень, м'ясо, молоко. Загалом, можна тільки манну кашу (сміється).

— Що думаєте про білі і чорні списки артистів з РФ, які складають у нашій країні?

Реклама

— У списку, де числюся я, компанія чудова. Але в цілому такі речі пахнуть режимом, і робити їх не потрібно. Люди самі вирішують, до кого прислухатися. Свобода — це коли ми говоримо і не боїмося. Адже нас все життя вчили боятися. У молодості я завжди прокидався з тривогою, де дістати їжу чи одяг. Пізніше мені намагалися нав'язати думку про те, що я повинен боятися того, що кажу. Під час концерту пам'яті Висоцького я сказав кілька слів про те, що дійсно думаю, після чого мені відрізали шлях до глядача на два роки: скасовували всі концерти за дзвінком "зверху", ставку урізали до мінімальної. Якби я тоді не знімався, точно був би голодним, і мені було б нічим годувати сім'ю. Мені не раз говорили: "Не буде співати Кікабідзе, буде Іванідзе — яка різниця?". Через два роки міністра культури, який все це витворяв, зняли, і мене знову запросили в Москву. Але я сказав: "Поки новий міністр особисто мені не подзвонить, нікуди не поїду". Він, як не дивно, подзвонив, і ставку мені повернули.

— В Україну мода на поліцейських прийшла після досвіду у вашій країні. А самі ви коли востаннє стикалися з поліцією?

— Буквально кілька днів тому, коли їхав на машині по Тбілісі. Я зупинився на світлофорі, прочинив вікно. Помітивши мене, поліцейські одразу запитали: "Буба, вам чимось допомогти?". Вони дуже уважні, і я не перебільшую.

— Ваш батько пропав безвісти у 1942 році в Керчі. Що можете сказати дітям і дружинам, які також втратили рідних, — вже на нашій війні?

— Мій батько не був військовозобов'язаним, до того ж у нього зір мінус десять. Але він, журналіст, сказав моїй мамі, що йому соромно по вулиці ходити, і сам пішов на фронт на початку 1942-го. Коли почалося російське вторгнення в Грузію, я подумав, що якби батько був живий, він би не повірив у те, що відбувається. Люди, які втратили своїх коханих, повинні пишатися ними. Вони — герої! Коли я востаннє виступав у Києві, після концерту всі квіти відніс туди, де лежить "Небесна сотня".

Місце на чорний день я вже купив, так що з цього приводу не переживаю.

— Яке хобі ви зберегли протягом усього життя?

Реклама

— Я — завзятий рибалка. Коли ми знімали фільм "Зовсім пропащий" за твором Марка Твена "Пригоди Гекльберрі Фінна", я умовив Данелія жити не в готелі, а на кораблі. А все для того, щоб вранці перед зйомками закидати спінінги з палуби. Через кілька днів капітан розповів, де рибні місця, і ми швартувалися саме там. Так ми і зняли фільм, який у США отримав премію в номінації "Краща екранізація Марка Твена". До речі, з усіх фільмів зі своєю участю найбільше люблю саме цей. Я щаслива людина, що зустрів Данелія. Не всім, навіть дуже талановитим акторам, щастить знайти свого режисера. Я не знаю, що б з мене вийшло, якби я не зустрів його. До речі, один злодій у законі мені якось сказав, що якби я не став актором і співаком, то точно був би злодієм, причому з прізвиськом Артист (сміється).

— У серпні Георгію Данелію виповнилося 85. Ви його вітали?

— Звичайно, ми дуже близькі друзі. Востаннє я його бачив, коли був у Росії, в 2008 році. Я дав собі слово туди не їздити, поки не зміниться їхній уряд.

— Скажіть, це правда, що фінал "Міміно" спочатку був зовсім іншим?

— Істинна! Весь фокус був саме у фіналі, який вирізала цензура. Я не вважаю "Міміно" комедією — скоріше це філософська трагікомедія. В одній з останніх сцен, де мій герой запитує стюардесу, чи хоче вона, щоб я вистрибнув з літака, вона відповідає "ні". А Міміно стрибнув — саме це і не показали. Потім були кадри, як Міміно на дупі з'їжджає з гори і каже до товариша — мовляв, нельотна погода, довелося йти пішки. Той йому у відповідь: "У тебе штани тріснули". А Міміно відповідає: "Дурень ти... Ліворуч перед тобою Казбек, праворуч — Ельбрус, а ти втупився на мою дупу і краси не бачиш". На цьому "Міміно" повинен був закінчитися.

— Ви — майстер з розказування анекдотів. Поділіться з нашими читачами своїм улюбленим.

— Повзе по пустелі грузин. Вже ходити не може — зневоднення. Відчуває, що скоро помре. Повзе з останніх сил, повзе, раптом бачить — дерево. Підповзає – під ним стоїть жінка, перед нею — стіл з краватками. Він каже: "Дай мені води!" — "Немає води. Може, краватку купиш?" — "Води, вмираю!" — "Якщо ще можеш повзти, через 20 кілометрів буде ресторан. Повзи, там тебе і напоять, і викупають, і нагодують". І він поповз. Через три дні назад повзе, вже весь у шрамах. "Ну що, напоїли?" — "Ні, у ресторан без краватки не пустили".

Читайте найважливіші та найцікавіші новини у нашому Telegram

Реклама

Реклама

Новини партнерів

Загрузка...

Новини партнерів

Загрузка...
загрузка...