Україніссімо

Ми всі зараз стали дуже схожі один на одного – думаємо однаково, говоримо про одне і те ж, ставимо ті самі запитання і приходимо до тих самих висновків з різницею в кілька днів. Наше сьогодення стало спільним. Тому що війна і є наше спільне сьогодення. Чи стане таким самим спільним майбутнє? Образ майбутнього, який формується зараз у голові кожного українця, він такий самий загальний для всіх чи різний та інакший? Чи ми згодні всі з тим, яке це майбутнє і як саме його досягти?

Цей текст написаний тільки для того, щоб перевірити, чи ми дивимося на наше майбутнє і шляхи його досягнення так само, як сприймаємо нині сьогодення. Він міг би бути опублікований як десятки окремих інтерв'ю з зовсім різними моїми співрозмовниками останніх місяців, які говорили незалежно один від одного те саме, коли справа стосувалася міркувань про майбутнє України після цієї війни. Тому авторство цього тексту в якомусь сенсі колективне, а жанр найбільше доречно визначити як "методологічна утопія".

УКРАЇНІССІМО

I. САМОВИЗНАЧЕННЯ

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

1. Дім

Україна через 20 років після війни – це Буча та Ірпінь до війни.

Нескінченні агломерації не лише навколо великих міст та обласних центрів, а й райцентрів та сіл, які приростають затишними житловими комплексами, таунхаусами, приватними будинками з розвиненою інфраструктурою та можливістю для кожного жити на землі. Працюючи дистанційно або в безпосередній близькості від дому, беручи активну участь у житті свого територіального співтовариства – громади, яка не тільки розподіляє кошти, а й формує загальні принципи функціонування своєї території.

Правила, звичаї, традиції, писані та неписані норми – від доречної на території даної громади висоти огорож до дотримання (або недотримання) принципу "неділя". Для життя так, як у громаді заведено. З огляду на те, що люди скажуть, але... ми і є ці люди.

2. Робота

Там, де не треба було розбирати завали та відновлювати інфраструктуру, громади формувалися на засадах будівництва локальної економіки, включаючи створення нових промислових парків. Щоб створювати підприємства та робочі місця, будувати нове житло та перезапустити економіку послуг. Ця багаторічна праця привела до того, що кожна територія дуже прозоро розуміє, на чому заробляє та звідки бере гроші, щоб жити. У центральної влади багато чого не просить, але й до загального бюджету віддає скупо – зайві податки ніхто в принципі не розуміє, не кажучи вже про корупційні витрати.

Українці живуть і працюють там, де їм комфортно, але кожен робить свій внесок у цей комфорт – як мінімум, сплачуючи податки – і кожен живе серед людей, у громаді, в якій усі всіх знають.

3. Справедливість

Не лише податки та представництво у владі, а й усе законодавство було пореформовано за принципом знизу – вверх. Немає таких законів чи обмежень, необхідності яких би не розуміла більшість українців. Те, що служить усьому суспільству, має бути зрозумілим суспільству. Інтереси однієї громади не підпорядковані та не формують інтереси всієї країни, але співвідносні з нею настільки, щоб злочин проти будь-якого закону України сприймався як злочин проти суспільства. Ми довіряємо не владі, а один одному, тому справедливість для нас ґрунтується на тому, що є спільним благом, а не на директивах зверху.

Сильне суспільство замість сильної руки влади.

4. Сила

Ми не довіряємо захист України нікому, окрім українців. Будучи вдячними за всесвітню допомогу та підтримку під час війни, ми назавжди засвоїли свій особистий урок на майбутнє. Тому, беручи участь в усіх силових альянсах, заслуживши репутацію прикордонних військ Західної цивілізації – єдиних, хто може зупинити орду, експортуючи досвід наших військових для навчання іноземних армій, ми завжди діємо так, ніби ми знову віч-на-віч з ворогом. Ми самостійно виробляємо та розробляємо озброєння, і кожен українець не лише готовий, а й уміє тримати зброю. І цієї зброї виробляється рівно стільки, щоб вистояти та захистити свою землю, навіть якщо весь світ буде проти нас.

5. Ворог

Все, що нам достатньо знати про росію, зводиться до самого факту її існування по сусідству – як би не розвивалася сусідня територія, вона завжди буде джерелом загрози для України. Більше нам в принципі нічого не треба знати про свого ворога.

Ми не встановлюємо з ним ані дипломатичних, ані культурних відносин, ми не ведемо торгівлю і не підтримуємо родинні і, тим більше, дружні зв'язки з громадянами тієї території, тому що повністю виключаємо зі свого життя будь-які контакти з тими, хто одного разу знову спробує прийти вбивати наших людей.

Ми не пускаємо їх до себе в дім, спілкуючись лише на міжнародній території.

6. Відплата

Із завзятістю ізраїльтян, які десятиліттями розшукують нацистських злочинців, ми продовжуємо свою відплату – наші спецслужби розшукують і судять російських убивць в Україні за українськими законами, поки вони живі і на якій би території вони не перебували.

Ми продовжуємо добиватися виплат жертвам війни у всіх міжнародних судах як від російської федерації, так і від усіх наступників її державності.

7. Пам'ять

Ми лише на початку довгого шляху відновлення пам'яті про себе.

Пам'яті про свою культуру, мову, традиції та справжню історію. Війна зруйнувала наратив, що формувався століттями, про "братерство народів", але, чим глибше ми поринаємо в історію, тим більше видно, що він не єдиний. Ми знімаємо стару чужу брехню і задубілу у віках пропаганду, яка позбавила нас пам'яті, як землю і лушпиння з щойно викопаної цибулини, намагаючись дійти до самої суті і подивившись на все у власному історичному контексті.

Так само, як і в усьому, ми йдемо знизу – вверх, від особистого до спільного, і кожна громада відновлює та пише історію своєї землі. Тому що історія землі багато в чому формує особисту історію українця, який живе на ній.

8. Культура

Події, пов'язані з війною, стали головним та єдиним сюжетом усієї нашої літератури, живопису, музики, кіно та театру – стали тим самим, чим для культури Ренесансу виявилися грецька та римська міфологія та біблійні сюжети. Ми говоримо світові про одне й те саме, на тих же образах, але щоразу інакше. Ми робимо це тому, що ця війна в нашій історії – це єдине, в чому ми по-справжньому можемо бути впевнені. А без щирості немає справжнього мистецтва. Подвиги наших героїв назавжди увійдуть в історії світової культури.

9. Світ

Ми націоналісти у себе вдома та інтернаціоналісти за його межами. Тільки половина російськомовних у всьому світі мала російські паспорти на момент початку війни, тому важливо було підтримувати всі міжнародні проєкти, але не беручи участі в них і не дозволяючи їм реалізовуватися на території України. Нам не потрібні партнери для визначення українських інтересів усередині нашої країни, але ми абсолютно відкриті до участі у загальносвітових процесах.

Ми дотримуємося європейських правил і принципів, тому що вони роблять нас сильнішими. Ми вчимося демократичним процесам у США, бо це найкращий світовий досвід.

І нам досить часто доводиться говорити "ні".

10. Вдячність

Але слово, яке світ чує від нас набагато частіше, це "дякую". Ми розуміємо, що ціннісний вибір та дії Західної цивілізації під час та після війни породили український успіх.

Ми перестали щось просити і вимагати, але ми ніколи не припинимо дякувати тим, хто простягнув нам руку в найстрашніший момент нашої історії – і це стосується не лише держав, а й конкретних людей. Ми тепер розуміємо, що природа їхніх дій могла бути зовсім різною, але причина – європейські та людські цінності. І не меншою вдячністю з нашого боку є буквальне їм слідування, тому що ці цінності одного разу врятували нашу країну та життя всіх, кого ми знаємо сьогодні, і за них зокрема були покладені життя тих, хто загинув.

Але ми більше не ведемо дискусій, що конкретно призвело до перемоги, хто за що бився і хто за що гинув, ми намагаємося просто бути вдячні всьому, про що знаємо.

11. Переселенці

Мільйони українців, які залишили країну під час війни, повернулися до неї не одразу.

Спершу приїхали ті, хто почав працювати над відновленням України. Потім ті, хто, отримавши досвід ведення бізнесу за кордоном, повністю чи частково переніс його додому. А потім повернулися мільйони наших дітей, які здобули кваліфіковану європейську освіту і саме завдяки цьому Україна змогла зробити величезний ривок уперед в економіці, технологіях та якості життя.

Всі ті, хто залишився і натуралізувався за кордоном, у якомусь сенсі продовжували жити на дві країни, допомагаючи виживати своїм родичам, взявши на себе турботу про людей похилого віку і ставши суспільною силою, яка досі помітно впливає на результати закордонних виборів і визначає рівень міжнародної підтримки України.

12. Освіта

Руйнування міфу про освіту навчило українців працювати руками, що у світі, де це стало дефіцитною спеціальністю, дало нам час для того, щоб нормально вивчити покоління своїх дітей. Ми повністю змінили систему української освіти, переорієнтувавши її на здобуття прикладних спеціальностей, спрямованих на виконання зрозумілої та затребуваної роботи. Як і на війні, де кожен зайняв своє місце, так і в післявоєнний час – кожен українець знає, що саме він робить для відновлення країни та її економіки.

13. Біль

Ми знали, що світ байдужий до чужого болю, але ми не знали, що саме це і допоможе нам упоратися з травмою війни. Ми думали, що допомога західних політиків пов'язана з вимогами їхнього суспільства, але ми швидше, ніж хотілося б, виявили, що це не так.

Співчуття надто коротка емоція.

Справжнє співчуття ми знайшли одне в одному. Цей біль об'єднав усіх нас, дав українській нації принцип, який дозволяє нам впізнавати своїх. Ми чуємо один одного, відчуваємо біль один одного та підтримуємо один одного й досі.

Ми плачемо разом.

14. Перемога

Ми не будуємо імперію і не мріємо про свою велич за рахунок поневолення іншого, але те, як ми живемо після війни, відгукується на всіх територіях, які колись були пов'язані з Україною, мрією про повернення до неї. Ми намацали та зробили очевидним загальний генетичний код нашої нації – воля, земля, громада – тому кордони України визначаються рівно там, де люди готові жити так само, як ми, за тими самими принципами та цінностями.

Наше мирне і зрозуміле життя після війни стало дуже схожим у всіх куточках України, тому хіба дивно, що вона розширюється?

15. Прощення

Відразу після війни ми навчилися прощати один одного тільки тому, що ми українці. Ми припинили сваритись і з'ясовувати, хто з нас більший патріот, хто ким був і хто ким має стати, і хто тепер начальник. Ті, хто за старою звичкою почав займатися цим одразу ж, як тільки стихли сирени та вибухи, сам себе політично і знищив. Дякуємо їм, що це сталося так швидко.

ІІ. РЕФЛЕКСІЯ

1. Дім

Війна дала нам усім дуже просту та швидку відповідь, що таке своє і свої. Виявилося, що сусід-прокурор, пара молодих хіпстерів, айтішник з веселим дуркуватим собакою модної породи, бізнес-леді, стародавній чемний дід невизначеного роду занять, дівчина-бариста, потертий життям різноробочий, жінка-переселенка, яка доглядає своїх онуків, поки діти живуть кар'єрою в корпоративних світах – у спільне лихо занурюються одночасно за місцем проживання, але замість того, щоб тонути в ньому поодинці, захоплено намагаються допомогти вижити один одному. Залишаючись при цьому частиною своїх професійних спільнот, де відбувається рівно той самий процес, що й у територіальних – свої допомагають своїм.

Війна показала нам, що феномени комуни та ком'юніті – це не просто терміни, вона за великим рахунком миттєво ввела їх у нашу реальність. Тому між чатом вашого житлового комплексу у вайбері та відповіддю на запитання "за що воюємо?" є багато спільного, як і між українською журналістикою взагалі та конкретним українським селом зокрема – виявляється, ти можеш повною мірою належати і тому, й іншому.

Дім для кожного українця виявився точкою на перетині координат комуни, яку нам простіше називати "громада", і ком'юніті. Наявність своїх у щоденних контактах стала необхідною умовою життя. Сусіди перестали бути чужими, колеги перестали сприйматися як конкуренти – необхідність виживання, зберігши весь властивий нам індивідуалізм, розширила межі простору, що сприймається як своє.

Ми нарешті перезнайомилися зі своїми сусідами, і якщо не полюбили, то прийняли їх і по-справжньому навчилися жити серед людей – для нас стало справді важливо, що вони думають, що вони скажуть, як прийнято чи не прийнято робити зараз. І той самий феномен стався з мільйонами переміщених за кордон осіб – українці у тому місті, де вони опинилися, стали для них такими ж необхідними сусідами.

Нам, як і раніше, важливими є зачинені двері нашого будинку, але ми більше не почуватимемося вдома, якщо не знаємо своїх сусідів. Тому формування громад стало необхідним, як і пошук шляхів рішення, що дозволяє об'єднувати українців за цим принципом. Там, де ми житимемо після війни, ми повинні знати один одного і всі повинні знати нас, і ми повинні сказати один одному, як саме ми там живемо.

2. Робота

Війна знищила більшість уявлень про роботи, які в нас були. Рухнула не лише економіка послуг, а й затріщала по швах вся державна Система, сама участь у якій завжди була можливістю виживати армії чиновників за рахунок доступу до організації корупційних схем. Бізнес як такий припинено. Корпоративний світ на плаву, але його штормить. Реальний сектор сильно постраждав від руйнувань інфраструктури та ланцюжків збуту. Робочі місця зникають, а те, чим займаються військові, волонтери та комунікаційники – правильніше називати зайнятістю, ніж роботою, бо це визначається фактом участі, а не спеціалізацією. Лікарі, будівельники, бізнесмени, інженери, робочі – гарантовано знайдуть себе після війни. Але чиновникам, управлінцям, юристам, фінансистам, викладачам та журналістам, як і багатьом іншим, ще належить знайти свою справу.

Нова робота в новій країні створюватиметься по-новому – з руїн мають піднятися не просто зруйновані війною території, а робочі місця та сильна економіка, тому на полях вчорашніх боїв за рахунок іноземних та українських інвестицій створюватимуться промислові парки, енергетичні та інноваційні підприємства.

Після війни Україна опиниться перед простим вибором, на що витрачати міжнародну допомогу – на відновлення інфраструктури та створення нової економіки чи на збереження довоєнного корупційно-соціалістичного стану речей? Пільги, виплати, допомога, схеми чи... все на інфраструктуру плюс лише два зобов'язання у держави – перед армією та пенсіонерами? Проїдати чи інвестувати?

Навряд чи ми довго отримуватимемо міжнародну допомогу, якщо Система її проїдатиме. І в жодному разі суспільство не зрозуміє, якщо держава спробує за рахунок нових податків забезпечувати покриття витрат на підтримку державного апарату та обслуговування Системи на довоєнному рівні. Тому шанс на революційні зміни в економіці сьогодні справді великий.

Ця революція відбудеться лише шляхом створення нових робочих місць, пов'язаних спочатку з відновленням інфраструктури, потім із відновленням роботи великого бізнесу, що створює у свою чергу самі умови для відновлення діяльності або відкриття середнього та малого бізнесу. Тому що це тільки в давнину міста будували біля річок і торговельних шляхів. Потім міста будували довкола заводів, тож і Маріуполь буде відновлено саме тому, що Рінат Ахметов знову відбудує у ньому "Азовсталь", як і пообіцяв.

Чим кращі будуть створені для цього умови і чим більше українців займеться бізнесом, тим швидше підніметься економіка країни. Всім відомі рецепти типу "переробка замість сировини", які ще вчора блокувалися корупційними інтересами Системи, зможуть нарешті масово застосовуватися. Тільки створення підприємств та відкриття нових бізнесів, за великим рахунком, зададуть найкращий принцип формування громад, коли люди живуть неподалік того місця, де можуть працювати. І саме тому там і мешкають, що можуть працювати. І точно знають, що рівень якості життя громади прямо залежить від результатів їхньої роботи.

3. Справедливість

Ми посилено змінюємо вивіски та позбавляємося назв, пов'язаних з імперським минулим. Але більшість законів і норм, за якими ми живемо, суперечать принципам справедливості просто тому, що вони написані не для життя людей, а для стримування життя людей. Де є ті, хто може обходити закони, та інші, хто змушений їх дотримуватися. Сам поділ на суспільство і владу обумовлений цими все ще більшою частиною законів імперії, зібранням тюремних правил, посиленим розвиненою радянською бюрократією, що дозволяє і сьогодні чудово існувати корупційній Системі. Коли Рада ухвалює нові закони поверх старих, коли парламент призвичаює європейське законодавство до українського, ми ж таки чудово знаємо, що головний принцип залишається незмінним – є клас влади та клас людей. Не все обумовлено корупцією, на багато впливає сам устрій нашого права.

Добра новина в тому, що клас людей після війни зовсім не готовий терпіти саме існування класу влади. Тому ми потребуємо повноцінної правової революції або ж нашим чиновникам найближчим часом доведеться ознайомитися з передовою європейською практикою, яку в культурному місті Прага називали "дефенестрацією".

Будь-яка взаємодія українця з державою має бути прозорою і легітимною, включаючи сплату податків. І якщо до війни, як і скрізь на пострадянському просторі, прозорість зводилася до того, що українець – маленький, а держава – велика, то сьогодні єдиним прийнятним аргументом може бути лише принцип справедливості.

Одиницею визначення цієї справедливості є не конкретний українець, а територіальна громада чи професійне ком'юніті, до яких він належить.

4. Сила

Кажуть, війна це дорого, але світова промисловість чудово заробляє і на виробництві для війни. Кажуть, що маленька країна не може дозволити утримувати велику армію, але так вийшло, що народження нашої армії стало очевидним головним успіхом України за всі роки її Незалежності.

ЗСУ здивували весь світ. І навіть не просто здивували – багато в чому та підтримка, яку нам надають, пов'язана з тим, що ті, хто нам її надає, не мають своєї армії. Тому що в цьому світі вже не прийнято "воювати руками", так само як і працювати, а значить, наш стан справ класифікується в бізнес-термінах як "унікальна пропозиція". У будь-якому разі наша країна і після війни не може дозволити собі не утримувати армію, тому умовою її існування та успіху є пошук адекватного способу бути сильною.

У кращому сценарії військово-оборонна промисловість, експорт озброєнь, розробка та створення технологій зможуть перетворитись на головну галузь української економіки, яка приносить дохід. І ще якщо під час війни українці зараз навчаються за кордоном застосовувати сучасну зброю, то після війни вони можуть знову повернутися туди, але вже не вчитися, а вчити. Продавати світові свій досвід – це завжди хороша робота, якщо вона потрібна.

У будь-якому сценарії кожен мешканець України після війни має бути готовий її захищати зі зброєю в руках і саме відновлення країни необхідно вести з урахуванням підготовки до оборонної війни, яка одного разу знову прийде на нашу землю. Тому дискусію про легалізацію вогнепальної зброї для населення можна одразу перевести на рівень дискусій про легалізацію важкого озброєння для громад.

Ми точно маємо бути готовими і в нас має бути все, що нам знадобиться.

5. Ворог

Смерть путіна, капітуляція чи розпад росії, революція і наступний за нею імперіалізм з людським обличчям – будь-яка перемога, будь-яке перемир'я, будь-яка зміна державності на території, звідки в Україну прийшла війна, означає для нас лише історичну паузу, яка триватиме так довго, доки ми будемо достатньо сильними, щоб відбиватися. Під час війни це кристально ясно всім, але після війни це ставатиме все більш і більш розмитим.

Вибачення, покаяння, перезавантаження відносин – такі солодкі слова, чи не так? Але єдиною розумною політикою стосовно цих наших сусідів є тотальне їхнє ігнорування.

Ті, хто намагається у нас зараз формувати образ "хороших росіян", насправді не має до російської держави жодного стосунку. Всі ці прекрасні ліберали, які проживають здебільшого поза російською федерацією, з якою їх пов'язує хіба що незданий паспорт (через сподівання на політичне майбутнє в постреволюційній росії) переслідують виключно приватні інтереси. Але погано не те, що вони намагаються перейти зі стану пікейних жилетів у реальних акторів на українській темі, а в тому, що вони формують у нас хибні уявлення про те, що відбувається в росії. Ми чуємо від них, що путіна ось-ось скине оточення, що російська економіка ось-ось звалиться, що російський народ ось-ось збунтується і що злочинна війна ось-ось захлинеться, і нам подобається це слухати. Але це не правда. Це галюцинації приватних осіб, які колись до чогось мали відношення. З якимись фрагментами реальності, яка там відбувається насправді, найчастіше стикаються ЗСУ, мешканці захоплених територій та особи, які мають родичів у росії, які ще не відправили їх у остаточний ігнор. Ймовірно, це вичерпний список тих, хто має право виносити будь-які судження.

Але ми маємо право взагалі нічого не знати про свого ворога. Ми маємо право не вступати з ним у жодні дискусії, не чути і не відповідати. Ми маємо право мовчки зачинити перед ним двері і збудувати паркан вище. Цього сусіда не можна пускати ні до хати, ні у двір.

6.Відплата

Колись в університетській аудиторії, переконавшись, що серед слухачів немає українців, чемний професор-історик, прокашлявшись, повідомить, що з погляду геополітичної військової науки наша війна була конфліктом двох добре вивчених реконструкцій ще з ХХ століття. І що, мовляв, поки один карлик, який видає себе за велетня, невдало розіграв військовий playbook радянського вторгнення до Чехословаччини 1968 року, наштовхнувшись на героїчний опір українців, інший міцний дідуган успішно втягнув його в playbook Афганістан-1979, який прискореними термінами обрушив економіку і державність агресора. У такий спосіб і вдалося уникнути великої війни у ХХI столітті, і перемога України виявилася визначальною.

Хотілося б, щоб цей професор, поперхнувшись і оглядаючись, незважаючи на відсутність українців в аудиторії, продовжив, що самій Україні вдалося успішно розіграти playbook Mоссад-1951, і, незважаючи на відсутність великої війни, вибудувати аналог playbook'а Версальський Договір -1919. На диво головних реконструкторів.

Нам не потрібні вибачення від росіян. І нам не потрібне полювання за головами після війни. Але нам потрібні суди, судові вироки і справедлива відплата громадянам росії, хто чинив або мав пряме відношення до скоєння військових злочинів на території України. Світ після війни житиме своїм життям і за своїми законами, а ми своїм і за своїми законами, тому наступні, у кого нам доведеться вчитися як розшукувати та доставляти злочинців в Україну – це ізраїльтяни.

Нам не потрібні вибачення від росіян, повторюся. Але нам потрібно, щоб усі ті, хто підтримував ці воєнні злочини, платили ціну та відчували економічні наслідки від співучасті в них упродовж усього свого життя. І це складний шлях, оскільки у світовій практиці прийнятних для організації такого процесу рішень поки що немає. Шлях створення конкретного юридичного механізму, щоб росія заплатила Україні та українцям за руйнування та пограбування, першою почала шукати компанія SCM Ріната Ахметова за участю американських юристів.

Вони заплатять.

7. Пам'ять

Багато з того, що ми знали про себе до війни – виявилося суцільною брехнею. Виявилося, що будь-яка розповідь про спільне історичне минуле, це спроба примусового занурення в чужий наратив, сформований рівно тим, хто розповідає. Але ідея протиставляти чужому наративу – анти-нарратив, не видається гарною, тому що лікувати одну брехню іншою брехнею, означає створювати самому собі умови для того, щоб колись повірити в третю брехню.

Ми можемо піти іншим шляхом і почати з тієї малої правди, яка у нас сьогодні є, але в якій ніхто з нас не може сумніватися, бо саме правда цієї війни визначає нашу впевненість у майбутньому. У нас могло бути зовсім не спільне вчора, але сьогодні ми однаково хочемо жити своїм життям, у своїх будинках, серед схожих на нас людей, у справедливій та вільній країні, яку готові відновлювати та будувати разом.

Спільне історичне сьогодення набагато переконливіше за спільне історичне минуле. Головне, не треба брехати.

Для багатьох з нас це тепер так – наче ти людина, позбавлена пам'яті, яка приходить до тями в рідному домі, оточена членами сім'ї та друзями, і вони допомагають згадати самого себе, їх, мову, історію, культуру... І навіть якщо ти не можеш згадати, ти через них можеш прийняти і повірити. І разом йти з цим у завтра.

Є правда землі та дому, яка завжди більша, ніж правда великого регіону чи державного утворення. Хто збудував цей дім і мостив цю вулицю? Хто посадив це дерево і хто лежить на цьому цвинтарі? Хто про це розповідав? Як глибока вода в цьому озері та чому тут живуть ті, хто тут живе? Хто до кого, як і за ким сюди прийшов?

Нам потрібно знайти спосіб згадати. Подивитися на свою землю так, ніби ніколи жодних держав на ній не існувало, ніколи жодної брехні не лилося. Нам потрібно дізнатися і відкрити себе, і йти за цим не в архіви, а один до одного, до людей. Тому що і ті, хто вважають, що їм не відбили пам'ять, звідки вони знають те, що вони пам'ятають? Хто їм про це розповів? Де вони про це читали? Чи не є це уламками ще одного нарратива?

Війна, яка все перевернула, залишила нас наодинці з сьогодні і це єдине, у чому варто бути впевненим. Зрештою, якщо ми вважаємо за краще жити в громаді, ми повинні вірити в те, у що вірить ця громада, і в деталях знати історію тієї землі, де вона утворена. І подорожі з однієї громади до іншої, з однієї української землі на іншу – це і є справжній шлях до самого себе.

8. Культура

Світ зайняв місця в глядацькій залі ще до того, як війна почалася, тому не тільки сторони добра і зла в ній усім очевидні, а й сама причетність до спостереження за неминучим породила гостре почуття провини. Коли злочинець накинувся на жертву, незважаючи на залите яскравим світлом місце ще не скоєного злочину, світ охопила емоція провини співучасті, провини бездіяльності, провини спостереження за раптовою війною, зруйнованими містами, тортурами та жахами окупації, розлученими сім'ями, стражданнями мільйонів переміщених осіб. Цей досвід не тільки зумовив підтримку, яку ми одержуємо, він створив умови сприйняття образів. Український воїн народився як головний герой культури нового часу.

Культура – завжди побудована на принципах найбільшої наочності сеттингу персонажів у певних обставинах, чи то стародавні міфи, біблійні сюжети, всесвіт Гаррі Поттера чи серіал на Netflix. Сеттинг нашої війни став визначальним для всього, що буде вироблено цілим поколінням культурних діячів.

Самовдоволений диктатор. Остання імперія та її обивателі, що впиваються величчю. Крилаті ракети і безкінечні танки, літаки, кораблі. Добре відгодовані, прикрашені медалями генерали. Орди з покидьків суспільства та маніяків з ліцензією на вбивство, переодягнені у військову форму. Благословляючі їх матері та попи. Лисняві пропагандисти, котрі погрожують знищити світ. Улесливі ліберали, які століттями запевняють, що проста зміна царя змінить поведінку імперії.

Мирна вільна країна. Була обікрадена на території. Постійно перебувала під загрозою. Не здалася під тиском імперії. Готувалася до війни, але не обмежувала громадянські свободи. Маленька армія, вільні люди, нормальне європейське життя.

Бомбардування міст. Вбивства мирних мешканців. Насильство та тортури. Пограбування. Мародерство. Брехня.

Тотальний опір. Знищення окупантів. Народження армії. Народження нації. Визволення територій.

9. Світ

Наша війна нагадала Західній цивілізації про те, навіщо та була створена – ми б'ємося за цінності, на яких вона стоїть, але все, що вона може зробити сьогодні, тільки підтримувати, але не битися разом з нами.

Наша війна дала очевидну жорстку відповідь на запитання, чи може мирно існувати вільна незалежна держава під боком у останньої імперії, якщо вона колись була її частиною? Ні не може.

Якщо світ не може допомогти, дружба призводить до поглинання, а нейтралітет призводить до збройної агресії, то постійна готовність до війни і глуха оборона – це єдиний шлях збереження державності. Це не лише наш урок, а й урок для всіх пострадянських республік та сусідів росії, який у них ще є час вивчити.

Захід наш союзник, тому що нас з ним поєднують цінності – та сама воля і справедливість, до яких вони прийшли еволюційно, а ми, українці, виявилися народженими такими. Наш союзник не готовий помирати за наші цінності, але лендліз, підписаний президентом Байденом 9 травня 2022 року, означає, що нам не дадуть програти у цій війні.

Набагато складніше питання із нашими союзниками на Сході. Як ми повинні поводитися з російськомовним населенням світу, що становить 300 мільйонів осіб, половина з яких не має жодного відношення до російської федерації, проживаючи в інших постімперських державах? Реконструюючи імперію, росія очевидним чином зрадила принципи інтернаціоналізму і горезвісної "дружби народів", на яких вибудовувалась вся радянська модель – головна ідеологічна помилка диктатора в тому, що він налаштував свою машину часу на дореволюційний період, відкривши можливість саморозпаду за рахунок уцілілих старих-добрих наративів, а революція 1917 року не на рівному ж місці відбулася. Вже одна ця помилка робить подальший розпад російської державності на національні держави неминучим, але процес може бути суттєво прискорений за рахунок донесення правди про скоєні злочини цієї війни. Парадокс у тому, що зараз ми повинні говорити з ними з усіма російською мовою, щоб вони не потрапили під монопольний вплив спільного ворога, при тому, що ми не можемо дозволити собі знову говорити російською мовою, щоб знову в майбутньому не відкрити двері спільному ворогові, бо це його мова.

10. Вдячність

Існує безкінечний перелік причин, через які світ допомагає нам у цій війні.

Тому що ми така ж його частина, глобальні громадяни, і те, що відбувається з нами, стало головним сюжетом світових новин. Тому що світ мав почуття провини від бездіяльності – всі знали, що війна готується, і коли біда прийшла в наш дім, аморально було залишатися осторонь. Тому що було почуття страху – прямим імперським текстом було оголошено Третю світову війну проти колективного Заходу. Тому що треба було виграти час для того, щоб підготувати свої армії, і цей час виграно за рахунок героїзму та самопожертви українців. Тому що треба було, щоб росія застрягла в Україні якнайдовше, бажано взагалі втративши в ній всю свою боєздатність – чим більше ракет витрачено в Україні, тим менше долетить до європейських міст. Тому що економічні санкції працюють повільно, а війна відбувається швидко. Тому що українці вийшли на європейські вулиці, вимагаючи допомоги та справедливості. Тому що політики боялися програти вибори, не задовольнивши вимог суспільства.

Так само, як існує перелік причин, чому світ допомагає не зовсім так і не завжди тим, що ми хочемо і просимо.

Тому що політики бояться програти вибори, обваливши свою економіку через війну. Тому що організація закритого неба над Україною означає для організаторів пряму участь у воєнному конфлікті. Тому що якщо Україна перейде від оборони до наступу, то російське населення, заколисане пропагандистами затишним міфом про "спецоперацію", може прокинутися та вийти з барлоги і стане під рушницю, розпочавши реальну 3-тю Світову. Тому що, якщо втрутяться війська НАТО, то може бути застосовано ядерну зброю.

У будь-якому разі ні в одному, ні в іншому переліку немає причини "бо повинні". Так само як і з мільйонами переселенців з України – світ відчинив свої двері, дав можливість жити, допоміг, але не взяв на повне утримання.

А хіба мав?

Будь-яка допомога завжди має на увазі розрахунок можливостей дарувальника. Як і його право припинити допомагати без пояснення причин будь-якої миті. Але і те, й інше не привід у ній сумніватися та бути невдячним.

Світ дав можливість армії – воювати, переселенцям – вписатись і вижити, і навряд чи є розумним, замість подяки, звинувачувати його в тому, що він не дав можливість армії – перемогти, а переселенцям – жити нарівні з європейцями.

Цю роботу нам належить зробити самим, як і виправляти щирою подякою те, наскільки голосно ми просили, просимо і продовжуємо просити.

Тому що нам, як і раніше, критично потрібна ця допомога.

11. Переселенці

Мільйони українців побачили світ Західної цивілізації, яким він є насправді – опинилися в ньому не туристами, а жителями, і дізналися про себе багато по-справжньому нового і цікавого. Європа з віртуальної мрії перетворилася на реальні обставини життя для такої кількості українців, що цей досвід не лише назавжди виявиться для них визначальним, а й вплине на повоєнне життя в Україні.

Набагато більше людей повернеться набагато раніше, ніж прийнято вважати, просто тому, що необхідні зусилля, які знадобиться витратити на натуралізацію в Європі, виявляться якщо не більшими, то порівнянними з тими, що знадобляться для відновлення власного комфортного мирного життя в Україні, навіть на зруйнованих війною територіях.

Тому на вибір є дві основні гіпотези.

Перша зводиться до того, що українцю простіше та комфортніше виявиться відбудувати свою персональну Європу в Україні, ніж серйозно вписатися до існуючої Європи.

Друга – що за рахунок високої адаптивності, багато сьогоднішніх переселенців виберуть життя на дві країни, зокрема через ведення бізнесу чи освіту дітей.

Європейський досвід, який при цьому буде експортований в Україну, зводиться до нового для нашої країни і дуже наочного знання, що таке довготривале діло. Що таке дрібний бізнес, який існує поколіннями. Що таке місто, відбудоване століттями. Що дає перебування на одному місці та заняття однією і тією ж справою протягом життя. Що таке інвестиція праці, розтягнута у часі. Європа не вважає нас чужими, зважаючи на спільні цінності, але основна різниця в тому, що ми, як і раніше, кочове плем'я, а європейці осілі. Все, що було збудовано у них, збудували вони. Майже все, що було збудовано у нас – ми навіть не згадаємо, хто і чому це будував. Тому європейська мрія саме зараз набуває конкретного характеру і стає ближчою до реалізації – якщо ми зможемо бути прив'язані до справи, яка нас годує, так само сильно, як можемо бути прив'язані до землі, яку ми любимо, ми її здійснимо.

12. Освіта

Пошук свого місця на війні, якщо його не було знайдено в лавах ЗСУ, зробив очевидним питання, що насправді варта здобута освіта та набута спеціальність у той момент, коли руйнується довоєнне життя. Спроба знайти роботу в Європі теж дала більшості претендентів дуже жорстку, але швидку і кришталево зрозумілу відповідь на те саме питання.

Схоже, багатьом українцям для виживання доведеться стати нацією, здатною швидко та масово набувати нових професійних навичок, затребуваних на ринку праці, де б він не знаходився. Причина цього в абсолютній розбіжності всього того, що ти робив або вмієш робити з тим, за що готові платити і що треба робити. Найчастіше це пов'язано з роботою руками, причому іноді чим простіше спеціальність, тим складніше її освоїти, тому що коли умови диктує ринок з його вартістю праці в структурі собівартості продукції та впливом на якість, доводиться не тільки "опуститись" до робочої спеціальності, а й конкурувати з ще більшою кількістю тих, хто володіє нею краще.

Робота після війни буде дуже конкретною, а навчання – швидким, тому неминучими є досить радикальні зміни системи української освіти, багато в чому сформовані ще на імперському принципі.

13. Біль

Немає українця, якому зараз не боляче, і немає українця, якому будь-коли перестане бути боляче. Не тільки від того, що саме він поранений, не може забути побачене і пережите, втратив близьких, будинок, звичний спосіб життя, надії, віру в людей... І справа не в тому, що у кожного свій біль, залежно від того, що йому викинула доля, правда ось, незважаючи на те, що цей біль може бути різним і кожному соромно порівнювати свій маленький біль з чиєюсь великою справжньою бідою, кожен біль реальний і важливий. Але головне в тому, що саме твій біль дозволяє по-справжньому відчувати і поділяти чужий біль. Ми стали здатні відчувати чужий український біль як свій, тому ніхто в Україні не залишиться наодинці зі своєю трагедією.

Це об'єднуючий біль усіх поколінь українців, які зараз живуть.

Як би нас це не шокувало, але решта світу має повне право проявляти просте співчуття, а не відчувати наш біль як свій. І навіть ігнорувати та дратуватися. Це їхнє право, тому передусім нам просто не повинно бути жодної справи. Ми відповімо відплатою ворогові, який радіє цьому болю і навіть знущається з нього, але ввічливу байдужість друга нам треба навчитися зрозуміти.

Тільки українці відчувають біль один одного, але нам має бути цього достатньо.

14. Перемога

Ми не нападали. Ми не ставили за мету падіння імперії, захоплення територій, встановлення нового світового порядку чи підкорення Сходу із Заходом. Ми обороняємось. Ми б'ємося на своїй землі за мирне життя, тому наша перемога у цій війні – це визволення.

Визволення навряд чи може бути схожим на тріумфальний парад. Воно триває довго, розтягнуте в часі і кожен повернутий клаптик землі так наповнений слідами присутності ворога, що доречніше бажання влаштувати жалобу, а не свято. Але це ж бажання дає сили облаштувати все так, щоб це було останнє визволення, яке колись доведеться робити – щоб ворог більше ніколи не зміг прийти сюди.

Тому наша перемога – це створення тієї України, яка буде сильною. А саме ця війна не тільки почалася, а й закінчиться сльозами, тому свята на нас чекають не на ній, а після. Але їх буде багато, і вони відбуватимуться постійно. Спостереження за крахом імперії. Згода на добровільне приєднання територій. Насолода відплати за судом і законом.

15. Прощення

Не має жодного значення, хто і що робив до війни, якщо під час війни він зайняв своє місце, захищаючи Україну там, де він може і так, як він може. Війна дає право на виправлення всіх помилок минулого та безумовне право не виправдовуватися у майбутньому за їх вчинення. Це обумовлено простим фактом, що цю війну було не зупинити тим, якби хтось в Україні поводився так чи не так до неї – вона абсолютно не залежала від наших внутрішніх процесів та подій, що відбувалися до війни.

Війна народилася як імперська галюцинація, яка не має нічого спільного з українською реальністю, якою б вона не була. Ніхто тут у нас ні в чому не винний. Тому звинувачувати когось усередині країни, що саме він навів війну, означає спробу підмінити образ ворога – з реального на того, до кого можна дістати. Але тільки об'єднавшись один з одним і простивши один одному все лише за те, що ми є українцями, ми дотягнемося і до ворога справжнього.

Ми повинні бути вдячні тим українцям, завдяки яким ми виявилися готовими до цієї війни набагато більшою мірою, ніж ми були готові до війни 2014 року. Немає значення, чи могли вони зробити більше, на відміну від відповіді на питання, чому вони не змогли зробити більше? Напевно тому, що були зайняті тим, що ставили питання один одному, поки могли разом готуватися до війни.

ІІІ. ПРОБЛЕМАТИЗАЦІЯ

1. Дім

Коли половина країни, що залишила свої будинки, по-справжньому повернеться додому? Опиниться нарешті десь, звідки вже нікуди не треба буде бігти, щоб навколишня місцевість, обличчя людей, соціальні зв'язки знову стали для кожного рідними та звичними, застиглими в часі та зрозумілими, знову незмінними у найближчому майбутньому? Чи зможе друга половина країни, що залишилася вдома, прийняти, що перша зовсім не на якийсь час прийшла до неї в гості, але надовго, якщо не назавжди, змінить звичний ландшафт, що склався? Що дім для всіх почне виглядати інакше?

Як нам об'єднати сьогоднішніх гостей та господарів? Прийняти, що Україна зміниться не лише в тій частині, де на нашу землю прийшла біда, а й так само там, куди ворог не дійде, бо їй доведеться стати спільним домом для всіх українців – багато в чому однакових, але багато в чому дуже різних ? Коли гості не будуть почуватися в гостях, а господарі почнуть розуміти, що вже не тільки вони тут господарі, як нам уникнути побутових та культурних конфліктів?

Нова Україна будуватиметься одночасно з існуванням нинішньої, а розширення кордонів та саме післявоєнне перетворення країни неможливе без підтримки позитивної температури в цьому новому, встановленому війною, плавильному котлі культур – як зробити так, щоб усі відчули себе вдома, і насамперед саме ті, хто не залишав своїх будинків, ті, до кого гості прийшли чи найближчим часом прийдуть жити?

2. Робота

Як навчитися жити своєю працею в країні, яка традиційно жила з розподілу потоків грошей, що поступають, переважно зовнішніх – імперських або спрямованих на протидію імперії?

Україна сьогодні може стати не лише житницею, а й енергетичною фабрикою Європи, робочими руками Західної цивілізації та головним збройовим заводом світу, але хто наважиться настільки скоротити кількість робочих місць у державно-бюрократичному апараті, щоб це стало можливим? "Смотрящие" вже в очікуванні багатомільярдних інвестицій, які не прийдуть, якщо не відучити Систему заробляти на бізнесі.

Як відучити державу відлякувати інвесторів? Як створити дійсно рівні правила гри для всіх і не утримувати при цьому зграю державних "арбітрів", які охоче трактують їх у будь-який бік?

Як зробити бізнес чи роботу з реальним економічним ефектом єдиним можливим джерелом отримання гідного доходу? І навіть не для того, щоб тепле місце в держапараті не приносило на порядок більше, ніж робота агронома чи лісника, шахтаря чи металурга, інженера чи робочого, але для впровадження основного принципу – багатство та благополуччя внаслідок створення, а не розподілу. Як зняти конфлікт між тими, хто живе від створення та тими, хто живе з розподілу?

3. Справедливість

Чи зможе держава виконати свої зобов'язання перед тими, перед ким має – пенсіонерами, бюджетниками, пільговиками? За чий рахунок? У якому обсязі? Як довго? Чи зможе вибрати між тими, кому справді потрібна допомога та тими, кого давно треба знімати з державної шиї? Чи зможе скоротити ці зобов'язання у майбутньому? Хто нагодує наших бідних, доки не з'являться багаті? Чи створять самі ці умови, щоб з'явилися багаті чи в країні завжди краще бути бідним? Чи зможемо ми допомогти вижити один одному, не знищивши один одного?

Як зняти конфлікт між багатими та бідними? Між тими, хто втратив все чи вже не в змозі працювати, і тими, хто зберіг роботу та можливість заробітку? Як дати вижити одним не за рахунок знищення інших?

Чи будуть створені нові закони та справедливі податки, які б дозволяли державі виконувати необхідні зобов'язання, але лише необхідні і без будь-яких корупційних інтересів? Чи розуміє держава, наскільки велика ціна будь-яких корупційних скандалів після війни?

Як багато влади готова віддати держава громадам, розуміючи, що внаслідок цього центральний держапарат безповоротно прощається з корупційною рентою? З іншого боку, як довго громади після війни терпітимуть сильну державу, яка блокує їх відновлення та розвиток?

4. Сила

Як залучити кожного українця до захисту країни?

Щоб оборонятися у майбутньому – жити у великих містах, надійно захищених ППО, або розосередитися територією всієї країни, перетворивши кожне село на укріпрайон, але як тоді збиратися разом? Як побудувати військову промисловість, яка приносить прибутки економіці?

Як отримати від Заходу технології та комплектуючі для створення сучасних озброєнь, якщо сьогодні звичайні постачання зброї стримуються просто для того, щоб наша оборонна війна не перетворилася на наступальну війну?

Як потім жити мирним життям у мирній країні, знаючи, що будь-якої миті може бути розпочато нову війну?

5. Ворог

Як припинити розмову з ворогом? Як припинити спроби зрозуміти ворога? Як припинити пам'ятати ворога? Як припинити заглядати за високий паркан до збожеволілого сусіда-вбивці? Як вийти з нескінченних внутрішніх діалогів і пошуку пояснень того, що трапилося, і того, що відбувається?

Що робити зі своєю ненавистю? Страхом? Провиною? Знанням про ворога?

Як жити з тим, що ворог продовжуватиме існувати після війни? Як зробити так, щоб ворог втратив своє ім'я, свою суб'єктність – став безликим злом? І як не забути про ворога, коли він стане безликим?

6. Відплата

Як не намагатися помститися тому, до кого можна дотягнутися, натомість, до кого дотягнутися не можна? Як не накинутися на ближнього? Як зробити так, щоб не бити своїх замість чужих?

За якими законами судити впійманих ворогів, доставлених до України? Як їх ловити? Ким? Кого? Скільки штук на день, місяць чи рік? Як зробити так, щоб ворог не спав ночами, чекаючи, що ми за ним прийдемо?

7. Пам'ять

Що пам'ятати про минуле? Чи намагатися привести його у дипломатичну відповідність до сьогодення, оголосивши російську – східноукраїнською, а період між розквітом Київської Русі та 1991 роком – окупацією та колоніальним часом? Чи намагатися уявити все в жанрі альтернативної історії, заволодівши самостійним наративом і перетворивши те, що відбувається в ній, в абсолютно україноцентричний сюжет? Чи просто в принципі забути про все, що трапилося до 24 лютого 2022 року? Чи потрібне нам взагалі минуле і яким воно має бути?

Чи зробить нас сильнішим витяг образів, персонажів і подій на свою користь із спільної історії з ворогом чи сам факт наявності спільної історії лежить в основі цієї війни і цього достатньо, щоб мовчки перегорнути багаторазово перекреслену і переписану сторінку?

Як зняти нашийник раба, не надівши на себе ковпак з дзвіночками?

8. Культура

Як не знищити мистецтво – пропагандою, журналістику – цензурою, плюралізм думок – кон'юнктурою, а волю – доцільністю? Як казати правду на війні? Як казати правду після війни? Як зберегти довіру суспільства до медіа? Як задовольнити попит виборців на різноманітність політики, не розхитуючи країну?

Що ще об'єднує країну, окрім армії та культури?

9. Світ

Як прискорити російську революцію, не бажаючи мати нічого спільного та не вступаючи в контакти з її громадянами? Яка держава чи скільки держав на території ворога влаштує нас? Чи можемо ми на це вплинути?

Як зберегти та досягти регіонального лідерства у торговельних та культурних контактах з країнами пострадянського простору, частина яких зовсім не готова називати нашого ворога своїм ворогом?

Як не перетворитися за результатами війни на щось більше чи інше, ніж просто сильна багата Україна для її мирних жителів? У якомусь сенсі, як перестати бути фронтиром та стати стабільною розвиненою країною?

10. Вдячність

Як пояснити кожному українцю, що світ нам нічого не був винен?

І нічого не винен у майбутньому, тому ми не тільки повинні завжди розраховувати на самих себе, а й пам'ятати про те, що допомога світу нам знадобиться ще на невизначений час і відповідність критеріям цієї допомоги – буквально умова виживання. Як навчитися говорити "дякую" максимально голосно зараз, коли тобі ще всі хочуть допомагати? Як бути щиро вдячним, по-справжньому, від щирого серця?

11. Переселенці

Якою ідеєю об'єднати мільйони українців, які побачили та відчули реальну Європу, з мільйонами українців, які продовжують прагнути до Європи своєї мрії? Як говорити Україні про одну й ту саму Європу з її справжніми цінностями, способом життя, правилами взаємодії людей, коли свідчення та уявлення про неї українців не сходитимуться між собою? Як багатьом переселенцям, які повернулися, пояснювати людям усередині країни, що вони не жирували, а виживали, коли дома будуть переконані в зворотному?

Як тримати свої двері відчиненими для тих, хто захоче жити по-українськи, так само, як живемо і житимемо ми? Що ми потім запропонуємо тим, хто виявиться у нас переселенцями?

12. Освіта

Як навчитися – вчитися? Як визнати факт, що більшості з нас доведеться робити щось зовсім інше та нове, щоб досягти успіху в повоєнній Україні? Як вийти зі звичних уявлень про себе, свою корисність і можливі межі затребуваності, і знову сісти за шкільну лаву? Хто навчить? Чому навчать? І куди подіти всіх тих, хто вчить і вчиться, на жаль, не тому й не так?

13. Біль

Як не залишити нікого наодинці з його болем, якої б природи він не був? Як пам'ятати про біль і бути причетним до болю, поки живе кожен, хто до болю доторкнувся?

Як забезпечити тривале залучення у часі до співпереживання всім тим, хто зіткнувся з болем? Як розповісти кожну історію та домогтися того, щоб про неї ніколи не забула ні держава, ні її мешканці?

14. Перемога

Якщо наша перемога – це не парад, а нова сильна багата Україна через роки важкої щоденної праці, терпіння, але й терпимості, і турботи один про одного, то як нам пам'ятати про це всі ці роки? Про те, що наша перемога – це сам факт нашого гідного життя, наша воля та життя серед собі подібних? Як нам витримати і пройти, не розчарувавшись, весь довгий шлях (зміст якого і зводиться до того, що це шлях)?

15. Прощення

Хто згадає про те, що хоч усі ми різні в традиціях і підходах, але абсолютно однакові з погляду своєї любові та віри в Україну, коли вся різноманітність української політики знову прорве греблю патріотичного мовчання, що коректно стримується? Коли почнеться пошук нових тем, за якими можна буде заново нарізати електорат, на чому все ж таки треба зберегти беззаперечне табу? Що з того, що ми всі знаємо сьогодні, не можна віддавати на розтерзання в політичній дискусії? І від кого ми зможемо почути чесну відповідь на всі запитання, наведені вище?

Що взагалі має стати новим предметом української політики? Чи зможуть політики обговорювати сьогодення? Зазирнути у майбутнє? І чи не повинно стати неможливим будь-яке обговорення минулого, щоб перестати тягнути всю Україну назад на перегорнуту сторінку історії?