Час виправляти помилки, а не повторювати їх

За три тижні Україна вже 27 раз відзначатиме… Ні, не День Незалежності… Рахувати я вмію. А відзначатиме – День авіації.

Саме так, в останню суботу серпня, як встановлено Указом президента ще 1993 року, відзначається День авіації України.

Щороку, напередодні цього свята, я з певним смутком замислююсь над тим, як так вийшло, що протягом неповних трьох десятиліть наша держава майже знищила те, чим мала б пишатися та завдяки чому мала б стати лідером у світі.

Авіаційна галузь, потужні підприємства з повним виробничим циклом, що виготовляють одні з найкращих літаків, знаних у всьому світі, – все це майже зникло за час від отримання Україною незалежності. Я підкреслюю: "майже". Адже останні роки завдяки держпрограмам український "Антонов" отримав держзамовлення на виготовлення літаків для авіапідрозділів МВС, а до цього були лише не досить помітні, проте значущі контракти з близькосхідними країнами.

То що ж з сталося за цей час? Вже виросло навіть не одне, а майже два покоління молоді, яка дивується, коли бачить у якихось геройських голівудських фільмах українські літаки "Антонова", на яких герої рятують життя чи влаштовують інший "екшн". Дивуються, коли читають про якісь нові авіарекорди, встановлені українськими літаками "Антонова", як то з перевезень габаритних вантажів, чи польоти за екстремальних умов, де не може ані злетіти, ані, тим більше приземлитись жоден інший літак, окрім "АНів"

Покоління 60-70- років пам’ятає шкільний курс так званої економічної географії, на якому розповідали про могутність та непорушність "совєцької економіки", вся сила якої була в тому, що умовний трактор виготовлявся не на одному заводі, а на десяти різних заводах в різних куточках величезної імперії. Головне завдання такого принципу було далеким від економічного обґрунтування. Потрібно було "задіяти" всі регіони, пов’язати їх між собою, показати псевдомогутність та налякати тим, що будь-яка думка про відокремлення республіки призведе до економічного краху. Адже в республіках ніколи повністю не виготовлялись всі комплектуючі до продукції. Щось важливе, якийсь дротик, якусь пружинку, без яких продукція не могла функціонувати, зазвичай везли з якогось Уралу чи Центральної Азії.

На початку 80-х років стало зрозуміло, що ця система не працює. Тобто вона працює, але не приносить прибутку. А якщо взяти до уваги той факт, що основним джерелом надходження коштів до бюджету наприкінці 70-х, на початку 80-х років стала горілка (так-так, не дивуйтесь, саме тоді СРСР спився), бо собівартість виготовлення пляшки горілки сягала 25-30 копійок, а продавався продукт за ціною вдесятеро дорожче, то можна зрозуміти, чому "розділено-пов’язана економіка" самознищилась.

Слюсар чи токар, котрі з похмілля виготовляли майже 100% брак в деталях, на яких навіть не розумілися, куди та навіщо вони потрібні, але все рівно отримували зарплатню, купи списаного непотребу, затримки в поставках, а разом із тим крадіжки в державних масштабах, "несуни", та інші дрібні злодюжки, які завдавали колосальних збитків, – і все пішло шкереберть. За якихось десять років одна "з найпотужніших економік" (насправді ні) – просто зникла. А слідом за нею зникла і країна.

І ось тут, друзі, виникає, а точніше виокремлюється авіагігант "Антонов", який на території України мав майже 100% закритий цикл виробництва літаків. Від можливості виготовляти сплави, до двигунів. Тобто, позбувшись ядерної зброї, не маючи заводів з повноцінного виготовлення вогнепальної зброї, Україна мала те, що могло б вже за 10 років повернути економіку держави і вивести її на найвищий щабель у Європі.

Звісно, історія не знає "умовного способу" та не існує в площині "якби". Але "якби" тогочасне керівництво країни займалось не політичними преференціями, а економікою, якби не допустило банального розкрадання майна шляхом якоїсь ваучеризації, якби…. Якби… Якби…

Звісно, у 70% випадків не можливо було врятувати підприємства, якщо би їх не приватизували. Проте треба ж було чітко розуміти, хто та навіщо купує ці підприємства. Особливо стратегічного значення. А в авіабудівництві будь-яке підприємство є стратегічним. Тому якийсь умовний "машбуд", що робив віялки, мийки чи жатки, але попутно відливав та нарізав гвинтики та кріплення для "Антонова", після приватизації перепродали і тепер там нема нічого, а потужності використовують під розважальний центр. Віялки, жатки, мийки виявилися неконкурентноздатними за ціною та якістю, а тому вигідніше було просто продати обладнання. А гвинтики для "Антонова"? А хто про це думав?
І таких прикладів – десятки, якщо не сотні. Тобто українські так звані підприємці разом із тодішньою владою де-юре і де-факто розвалили те, що могло та мало бути збережено, перепрофільовано, отримати розвиток.

Ну а паралельно наші "північні сусіди", які одразу після розпаду "совка" заявили, що Україна завжди була, є і буде частиною "магучєй вєлікай страни", потихеньку викуповували важливі агрегати та обладнання для виготовлення українських "АНів". Дійшло до того, що самі літаки почали майже повністю виготовляти "за парєбріком", а український "Антонов" залишився заводом з виготовлення запчастин до своїх же літаків. На щастя це тривало недовго. Але й це "недовго" майже зруйнувало український авіапром.

Що маємо сьогодні? Сьогодні маємо унікальний шанс. По-перше, як я вже згадував, держзамовлення для "Антонова" на виготовлення літаків для авіації МВС. По-друге – ініціатива президента – створити національного авіаперевізника, який використовуватиме літаки українського виробництва. Тим більше, що через кризу багато авіакомпаній провели масштабні скорочення.
По-третє – можливість створити спільну програму з відновлення регіональних аеропортів для національного ж авіаперевізника. І що потрібно якомога швидше – це закон про аеропорти, якого й досі не існує в Україні.

Чи реально все це впровадити? Переконаний, що так. І всю вищеописану історію я розповів саме для того, аби сучасні, ні, не політики, а ті, хто їх обирає, тобто кожен з вас, розуміли: за політичними рішеннями ЗАВЖДИ стоїть економіка та стратегічний розвиток країни. А значить – благополуччя кожного з нас.