"Сіра зона": життя на самому краєчку війни

Побувати в "сірій зоні" на Донбасі – все одно що зробити крок в портал іншої реальності. Як співав Висоцький, "ніби все як завжди: те ж небо – знову блакитне, той же ліс, те ж повітря і та ж вода ...." – все точно, як і там, де про війну знають лише з пісень бардів. Але ось тільки над "сірою зоною" іноді звучать інші акорди: басисті – у виконанні гармат і танків, рокітливі – від кулеметів або сухе автоматне стаккато. І мир тут – хиткий, слабенький, як весняне сонце, яке ще не визначилося, гріти йому або поки не показуватися з-за хмар.

Війна не пішла із "сірої зони", вона поруч: в кілометрі-двох, за ліском, на іншому боці дороги. І ті, хто живе в крихітних селах на краєчку війни, не те щоб звикли ... До війни звикнути неможливо. Просто вони вплелися в цю іншу реальність, і їхнє життя проходить в постійному очікуванні чи то сонця, чи то дива, чи то кінця цьому дивному життю.

Пісні під обстрілами

Курдюмівка, Озерянівка, Бахмутка, Піски-2, Жованка, Майорськ ... Для багатьох жителів Донецької області до війни ці назви сіл були тільки буквами на дорожніх покажчиках. Вони миготіли у вікнах автобусів, що вивозили своїх пасажирів у великі міста і в інше життя. Село Майорськ ще славилося своїм авторинком, де можна було купити як новенькі "жигулі", так і раритетний "мерседес", і на цей пропахлий бензином п'ятачок в донецькому степу їхали з усіх куточків України.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Решта села – крихітні точки на картах, але в них живуть люди. Живі, втомлені, які намагаються бадьоритися. Але як бадьоритися, якщо пенсія всього півтори тисячі і треба купувати продукти, ліки і навіть воду? Ні, звичайно, привозять безкоштовну воду раз на тиждень, але поки її дочекаєшся, ту цистерну ... Немає роботи і давно закрився завод з видобутку глини, де працювали молоді та сильні з навколишніх селищ. На залізниці роботи теж немає – всі найближчі ділянки залишилися на окупованій території, а там своїх працівників вистачає. Ось і подалас молодь та сильні в інші краї, з дітьми і надіями на краще життя. І ніхто поки не повернувся.

В Озерянівці і Курдюмівці немає магазину і немає дитячого садка.

Але діти-то є! Однорічний житель з цікавістю дивиться на людей з фотокамерою і посміхається щирою усмішкою людини, яка ще не знає болю від навколишнього світу. Поруч його батьки, бабусі, дідусі, сусіди, і по їхніх очах видно – вони знають.

"Ось так і живемо, – обводить рукою пустир між будинками місцева мешканка Ганна Михайлівна. – Війна поруч, не дає забути. У нас село, звичайно, дуже постраждало – у 2015 році був найсильніший обстріл, 60 снарядів від" Граду "впало на будинки . П'ятеро людей загинули. А в минулому році був обстріл, так хлопчик загинув 14-річний. Стріляють майже щодня ... ".

З нещасних обстрілюваних сіл батьки вивозили найдорожче – дітей. Тепер десь під Києвом, в Полтаві або Вінниці, Чернігові чи Ужгороді живуть донбаські малюки, які до сих пір бояться стукоту дощу і гуркоту грому або взагалі не переносять ніяких гучних звуків. Десь на мирній території пішла в школу маленька дівчинка з Курдюмівки, яка вже в чотири роки знала: почався обстріл – хапай речі і біжи до підвалу. Добре, якщо дитяча пам'ять стерла ці похмурі спогади з її душі.

"А людям похилого віку що? До підвалів не встигали добігти іноді, міни в десяти метрах від будинків падали. Сусідку мою засипало прямо в підвалі уламками сараю – в нього снаряд влучив, ледве відкопали, – розповідає інша мешканка Озерянівки. – Знаєте, до нас приїжджали психологи , проводили тренінги. Говорили нам: снаряди літають, а ви пісні співайте, щоб не було так страшно. і ми співали! Звичайно, здоров'я все одно пішло, і нерви нікудишні. А що нам було робити?"

На питанні "що робити?" старі заглядають в очі співрозмовнику. І чомусь стає неймовірно соромно перед ними.

Діти. ... але є надія на порятунок від прокляття війни. Фото: С. Донец

Їжа на багатті

Далеко не у всіх селах є школи і дитсадки, амбулаторії, магазини. Жителів в кожному селищі чи набереться хоча б з півтисячі. Як згадує Лілія, яка живе в Бахмутці, на виборах в кінці 90-х в її селі голосувало до тисячі людей, потім – близько 500. Зараз, передбачає мешканка, в селі проживають 100-200 осіб, і ті в основному пенсіонери.

"Амбулаторії у нас немає, якщо щось трапиться – приїжджають військові або самим треба вибиратися до Бахмуту, а це 50 кілометрів звідси. Іноді заїжджають лікарі Червоного Хреста. Нещодавно зробили електрику, ми ж цілий рік були без світла. Взимку готували на печах, слава богу, вугілля потроху підвозили, а влітку – на вогнищах у дворі ... "

Лілія показує викладене металевими листами вогнище біля паркану. Каже, пристосувалися до давнього способу приготування гарячої їжі не відразу, але довелося освоїти цю "високу кулінарію" – голод не тітка.

"Одна справа, коли на природі, в поході тиждень варити на багатті – це ніби як пригода, весело, втішно. Інше – коли вдома постійно щось вариш, щоб не померти з голоду. Самі варили і іншим давали", – згадує селянка.

Села Жованка і Майорськ – це частини іншого села, Зайцевого. Воно саме по собі сумно-унікально – розділене лінією протистояння. У північній частині – наші бійці, в південній – бойовики так званої "ДНР". Зовсім поряд – контрольний пункт в'їзду-виїзду "Майорськ", через який щодня десятки тисяч людей їдуть за лінію розмежування і назад. На пункті пропуску шумно, людно, народ, який чекає своєї черги на в'їзд-виїзд, буквально божеволіє від того, що життя скрутилось в таку хитромудру фігуру і тепер шлях, наприклад, до того ж Бахмута, який займав до війни від сили години півтори, раптом розтягнувся на півдоби, а то і довше. На блокпосту непритомніють, падають з серцевими нападами, вмирають від втоми. У селах же біля КПВВ, навпаки, малолюдно, але так само сумно. Яскравим мазком на сірій картині березневої відлиги виглядає дитячий возик, який штовхає через бруд молода мама. Народжуються нові люди, значить, є маленька надія на якесь позбавлення від прокляття донбаської війни.

"Сімики" – ангели добра

Поки ж війна навколо і не думає закінчуватися. Якщо в небі не гримить і на землі не вибухає, значить, це всього лише перепочинок перед наступною серією утомливих "ба-бах-бум!". Але під цими звуками жевріє життя. Щоб цей вогник не згас, в "сірій зоні" вже давно працюють "сімики" – солдати цивільно-військового співробітництва. Нове слово і явище в українській армії, принесене з Заходу. У НАТО давно вже діють підрозділи CIMIC (Civil-Military Cooperation), які допомагають органам влади та місцевим жителям в зоні бойових дій. На Донбасі "сімики" приїжджають швидше за швидку допомогу і рятувальників, вони супроводжують благодійні вантажі і будівельні бригади.

"Ми їх називаємо" ангелами добра". Знаю, що це звучить бундючно, але так і є! Ми від них слова поганого не чули ніколи, вони нам тільки допомагають. Мені, слава богу, нічого робити не довелося, а от людей вони евакуювали під обстрілами три роки тому, і розмінували, і навіть кішок рятували з-під завалів, коли господарі просили. Зараз ми їх просимо привезти якісь продукти чи ліки – привозять. Ну і поговорити завжди з ними можна: коли війна закінчиться, чи то правда, що жителів Донбасу ненавидять в інших регіонах? Я говорив з хлопцем-"сімиком" з Хмельницького, він мені сказав: "Ненавидять того, хто підлість зробив. А з якого він краю – то справа десята. Скотиною може бути хто завгодно – і житель Луганська, і мешканець Івано-Франківська ". І я його розумію і підтримую!" – палко говорить житель Майорська Михайло.

Хто б не заїхав в "сіру зону", він буде перебувати в ній з однією думкою – як би звідси вибратися скоріше. Ті, хто тут живе, хочуть тут залишитися і прожити залишок днів без війни. Бо вже і так – на самісінькому краєчку.