Про пам'ятники, символи та посіпак

7 травня 1919 року Рада Народних Комісарів УРСР прийняла Декрет "Про знесення з площ і вулиць пам'ятників, споруджених царям і царським слугам". Як писала газета "Сегодня" в номері від 6 червня 2008 року, в результаті боротьби з пам'ятниками, Київ позбувся не тільки монументів Олександру II та Миколі I, а й Олексію Бобрицькому (на його місці тепер стоїть пам'ятник Щорсу), так званого Ірининського стовпа (фрагменту церкви Святої Ірини, що була побудована Ярославом Мудрим), скульптури Самсона, що розриває пащу лева (на Контрактовій площі зараз стоїть копія, що встановлена в 1981 році)... Знесли також пам'ятник княгині Ользі – за те, що на постаменті було написано "Дар Государя Імператора місту Києву "(копію пам'ятника відтворили в 1996 році на Михайлівській площі). Якимось дивом уцілів пам'ятник Володимиру Великому на Володимирській гірці, попри численні і успішні спроби зняття "всіх прикрас релігійного змісту"...

Хотіли б ми побачити ці пам'ятки сьогодні, у 2016-му? Хай не на центральних площах, а в музеях?

Через 97 років в Києві знову борються з "посіпаками" – перейменовують вулиці та зносять пам'ятники Леніну, Щорсу, чекістам... Чи підніметься рука на монумент Батьківщина-Мати (вона, начебто, не "посіпака" комуністичного режиму, але тримає щит із забороненим гербом СРСР)? Або з неї знімуть "всі прикраси тоталітарного змісту"? Якою буде доля огорожі на мосту Патона (адже там є зірка – прикраса тоталітарного режиму)?

Чи побажають побачити ці пам'ятки наші нащадки, скажімо, через ще 97 років, в травні 2113-го? Батьківщину-Мати – там, де вона і зараз стоїть. Решта пам'ятників – в музеях, наприклад.

Чим нинішні декомунізатори відрізняються від більшовиків, символіку та пам'ятники яких вони переслідують? Та нічим. "Весь мир насилья мы разрушим. До основанья…"

Руйнувати або створювати? Схоже, для сьогоднішньої влади слова "створювати" не існує. А ось що-небудь поламати, знести або демонтувати – будь ласка! При цьому, від імені народу України або киян. Не питаючи міську громаду про ставлення до таких "руйнівних" ініціатив. На місцевому референдумі, наприклад.

Упевнений, що будь-яке опитування громадської думки показало б абсолютну байдужість киян і гостей столиці до наявності зірок на огородженні першого в світі суцільнозварного моста. І повну переконаність жителів української столиці в тому, що демонтовані "елементи комуністичної символіки" або навіть вся огорожа неодмінно прикрасять дачу кого-небудь з декомунізаторов.

Я не захищаю більшовиків або СРСР і не закликаю відновити пам'ятник Леніну навпроти Бессарабського ринку. Це не мої герої. Я про інше. Як говорив Верещагін з фільму "Біле сонце пустелі": "Мне за державу обидно"! Як багато всього зруйнували та поламали за останні два роки. Нічого не побудували. Замість європейської демократії – авторитаризм, утиск прав опозиції. Цькування незгодних з політикою влади, які автоматично стають "поплічниками окупантів". Заборона на професію для держслужбовців, які – о, жах! – Працювали у "часи Януковича" (у Леніна теж було – "ни в чем и ни на минуту не доверять буржуазии"). Розруха на вулицях і в головах правителів. Міська влада ями на дорогах залатати не може, розмітку нанести не спромоглася, в місті брудно, незатишно, злочинність зашкалює...

Люди в шоці від нових тарифів і цін на їжу та ліки, бідність бюджетників і злидні пенсіонерів жахають... Медицина, освіта і наука – в руїнах... На вирішення цих кричущих соціальних проблем грошей немає. Мабуть, при цій владі і не буде – витратять на зрізання меморіальних табличок з будинків і зірок з огорожі моста, перейменування вулиць та інші невідкладні життєво важливі проекти.

Звичайно, воювати з пам'ятниками набагато легше, ніж з бідністю та злочинністю. Тільки ця легка перемога не принесе ні слави, ні визнання. Швидше, злість і ненависть людей, яким замість європейської мрії підсунули більшовицький авторитаризм.