Історії переміщених осіб: "Ми казали, що війна буде саме 23-24 лютого"

Вперше Інна Аракелова поїхала з Азербайджану 1989 року. " Коли кажуть, що азербайджанці вбивали вірмен, то можу сказати, що нас вивозили саме азербайджанці. Вони ж по черзі і охороняли наш під'їзд. А "савецькі спасателі", звичайно, там також були... ", – Згадує вона про цей час.

Вдруге – з Донецька 2014-го. " Вагітна другою дитиною, втікала з Донецька. Стількі покидьків з'явилося в моєму місці з триколорами... вже з того часу я почала їх ненавидіти ", – розповіла вона проєкту" Переміщені особи (DP) ".

Ми збираємо історії переміщених осіб. Якщо ви готові поділитися своєю історією, будь ласка, зв'яжіться з нами через телеграм-канал.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Історія Інни Аракелової

Ірина Аракелова та її родина

- Як ви дізналися про початок війни?

- О п'ятій годині мене підняв чоловік зі словами "Почалося...". Я прокинулася і почула вибухи. Страх, паніка, перевірка дітей і... Зразу почала телефонувати рідним, близьким. Усі вже були у паніці, всі у сльозах.

- Наскільки несподіваним це було для вас?

- Це не було для мене зненацька чи несподіваним. Я навіть дати всім називала саме ці. Але все одно намагалася собі постійно втовкмачувати, що це неможливо. Коли всі називали датою ймовірного вторгнення 16 лютого, я казала, що це буде саме 23-24 лютого. Бо там дати окупації Криму, їхнього дебільного свята 23 лютого. Усі хворі на голову люди прив'язують, а ми ж знаємо, що там ідіот маніакальний.

Мені ніхто не вірив. У шкільному чаті якось написала, що варто брати до уваги міжнародні заяви, засміяли.

Чоловік казав, що йти на Київ нелогічно.

А хто там із логікою? Там варвари! Я втретє за ці роки змушена залишати домівку. Втретє! І всюди були вони. "Спасітелі".

- Як сталося, що ваш будинок перестав бути безпечним місцем?

– У нас четверо дітей. Як тільки ми зрозуміли, що це повномасштабне вторгнення... Полетіли перші ракети, вибухи... Зібралися за 30 хвилин і виїхали. Під сирени!

Чому ви опинилися саме там, де зараз є, і чи відчуваєте себе в безпеці тут?

Спочатку ми поїхали з Києва на Закарпаття, де нам дали прихисток родичі наших друзів, але зрозуміло ж, що 6 людей з собакою розмістити дуже важко. Моя мама живе в Європі, так що ми зараз тут і нам нікуди більше їхати.

Знаходячись там, ми б нічим не змогли допомогти країні, бо весь час були з дітьми вдвох, з чоловіком.

А зараз можемо працювати на перемогу нашої України.

Ви сумнівалися у своєму рішенні залишити будинок? Ви відчуваєте зараз, що це рішення виявилося правильним чи ви змогли б вчинити інакше?

Так, я сумнівалася, але вирішальний аргумент – діти...

Потім прочитала пост одного нашого військового про те, що не треба заважати, треба шукати місце, де ти зможеш бути корисним для перемоги. І це мене заспокоїло.

Хоч агресії в мене стільки, що я б залюбки взяла до рук зброю і без жалю б нею користувалася. Я ненавиджу їх, щиро ненавиджу!

- Ви готові повернутись? Що має статися, щоб ви ухвалили для себе таке рішення?

Я хочу повернутись! Дуже хочу. Зараз хтось каже, що це час для початку нового життя, а я цього зовсім не хочу. Я хочу додому!

- Чого ви найбільше потребуєте прямо зараз (і морально, і матеріально)?

- Морально? Перемоги! Кожну хвилину перевіряю новини. А так... Роботи. Але ж моя професія для Європи не підходить, я викладач, експерт з маркетингу. Роботи немає, бо немає знання мови країни перебування.

- Що ви збираєтесь робити далі?

– Планів немає. Бачити свій внесок у боротьбу – ось це нам допомагає зараз жити. Збираємо ліки Європою та чоловік відвозити їх на кордон. Збираю гроші на організацію харчування у Києві. Працюю з журналістами та блогерами.