Прогулянка по Одесі: байки про Жванецького і щасливі місця

Як кажуть екскурсоводи, якщо Одесу жителі називають мамою, татом всі вважають одеський морський порт. Колись він був базою Чорноморського морського пароплавства, де працювало близько 30 тисяч осіб. І за кількістю співробітників, і за щорічний дохід (понад 14 млрд радянських рублів) ЧМП заслужено називали найбільшою пароплавною компанією світу. З нашого порту починалися екзотичні морські лінії Одеса — Бейрут, Одеса — Венеція, Одеса — Марсель, Одеса — Варна, а причали морвокзалу пам'ятають, як зустрічали з восьмимісячного рейсу китобойців "Слави" і "Радянської України".

Сьогодні портові старожили люблять травити байки, що в минулі роки на одному з навантажувачів навіть працював молодий Михайло Жванецький, який в одну з перших своїх змін нібито в'їхав на багатотонній машині в службове авто начальника порту. Причому в порту запевняють, що цій події навіть є очевидці. Сам Михайло Михайлович не раз заявляв: "Все це вигадки!".

Ескалатор проти фунікулера

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Щоб полегшити життя одеситам початку ХХ століття, які ходили в порт і назад у центр міста по кілька разів на день, інженер Микола П'ятницький спорудив один із перших фунікулерів у Російській імперії. Вагончики для витягування спеціально замовили у Франції, і кожен з них вміщував 35 пасажирів. Верхню станцію на бульварі побудували з дерева, а нижню, на Приморській вулиці — з каменю. Приблизно посередині спуску над рейками побудували міст, який з'єднував сходи з парком, що оточував їх. "У такому вигляді фунікулер простояв 67 років, перевозячи людей за дві копійки", — розповіли нам співробітники підйомника.

У 1960-ті роки керівництво міста вирішило замінити застарілий фунікулер модним на той час ескалаторним комплексом з 3-копійчаним проїздом, але і той через кілька десятиліть став непридатним. Сучасний фунікулер відремонтували у 2005-му.

Хлопчик і покази мод

Через дорогу від фунікулеру морвокзал відкривається павільйоном пасажирського комплексу порту, де зараз розташовуються сувенірні лавки, лоток з кавою й акватераріум. Павільйон виводить пасажирів до естакади, яка розтягнулася над залізничними коліями припортового заводу і впирається в площу зі скульптурою "Золоте дитя" у центрі. Це найбільша скульптура немовляти в світі. Великий пальчик малюка на лівій ніжці натертий до блиску: його намагаються торкнутися всі дівчата, які хочуть мати дітей. Втім, за повір'ям, якщо торкнутися пальця цього дитяти і загадати будь-яке бажання, то воно обов'язково здійсниться. Цей пам'ятник з'явився на морвокзалі в 1995 році завдяки скульптору Ернсту Невідомому: ще в 1944 році він, будучи бійцем Червоної Армії, побував в Одесі, і його настільки вразив контраст зруйнованого міста і незламаного духу одеситів, що, ставши художником, він вирішив подарувати одеситам пам'ятник. Прямо під малюком обладнали просторий виставковий комплекс, де проходять ярмарки, конференції та покази мод.

Плаваючого Дюка загородили

Одразу за пам'ятником височить колишній готель "Кемпінські", а нині "Одеса", який тривалий час не працював. Ідея побудувати готель біля морвокзалу з'явилася ще в 1990-і роки, а вже у 2001-му готель відчинив свої двері і вважається одним з найбільших в Україні, а також найбільшим у нашій області. У фонді готелі передбачено 158 номерів, а на його будівництво витрачено $24,7 мільйона. Втім, саме 20-поверхова будівля готелю викликає досить суперечливі думки у городян — одним подобається фотографувати його на тлі нічного порту і моря (такі зображення стали одним із символів міста і часто друкуються на листівках і сувенірних магнітиках), а деякі нарікають на те, що до готелю незручно добиратися. У свою чергу старожили нарікають, мовляв, через висотку нинішній молоді не судилося побачити ефект "плаваючого Дюка", а деякі архітектори досі вважають капітальне будівництво біля моря — помилкою.

Дружина моряка з "кішками"

Якщо дивитися на готель "Одеса", то праворуч від нього знаходиться пам'ятник дружині моряка, яка міцно утримує в руках дитину і виглядає свого коханого. Бронзова скульптура з'явилася на Морвокзалі в 2002 році завдяки скульптору Олександру Токарєву. За його словами, для композиції позувала справжня балерина, щоправда, пізніше натурниця перейшла на адміністративну роботу в міськраду.

Збоку від морячки під відкритим небом знаходиться музей якорів, де в два ряди один навпроти одного розташувалися "багатолапі залізні кішки" і якорі підвищеної утримуючої сили. Є тут і експонати, котрі вікінги використовували для своїх човнів і застосовували в морських боях як абордажні гаки для захоплення ворожих суден. Частина якорів переїхала на морвокзал у 2007 році зі згорілого музею морського флоту, а згодом колекцію поповнили примірники, знайдені підводними археологами-аматорами на дні Азовського і Чорного морів.

Храм моряків і мандрівників

Поруч із музеєм якорів розташований храм Святителя Миколая, який був зведений під час реконструкції морвокзалу в 1993 році. Зовнішній вигляд храму незвичайний, але іконостас і церковне начиння витримані в канонічному стилі. До речі, перший приморський храм перебував у зовсім іншому місці і був побудований у 1862 році. Але, як це сталося з багатьма церквами, храм не зміг пережити революції і був зруйнований більшовиками. До 1960-х років на вокзалі стояла капличка, в якій Святий Миколай Мирлікійський благословляв моряків і мандрівників у дорогу. Сьогодні ж за благословенням віруючі приходять прямо на морвокзал.

Порт відбудували після війни

Наша остання зупинка — причал, куди приходять 300-метрові круїзні лайнери. Звідси видніється Каботажна гавань порту, а відразу за нею — Практична, ще далі — Заводська, Робоча і Нафтова гавані. Під час Великої Вітчизняної війни порт був повністю зруйнований. При відступі німці заклали заряди і зв'язки авіаційних бомб у підвали будівель, фундаменти, колодязі й ніші біля причалів, а всі залізничні рейки — замінували. Підриви портових споруд почалися в кінці березня 1944 року, коли наші війська стрімко стали наближатися до міста. Однак головна серія вибухів так і не пролунала. Партизани змогли виявити і своєчасно перерізати частину дистанційного зв'язку.