Від Києва до Нью-Йорка і назад на Донбас – 5 книжок про еміграцію

В екзотичному жанрі сучасної "еміграційної" прози існує чимало різновидів – від легкого "туристичного" чтива і важкої "колоніальної" прози до "заробітчанських" ламентацій і свіжих оповідок з зони АТО на гірку патріотично-еміграційну тематику. Автори представлених нижче книжок займають, відповідно, всі можливі ніші цього жанру.

Василь Махно. Дім у Бейтінґ Голлов. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2016

Ця збірка дуже проста, і прочитати її можна за пару годин. Дебютна проза поета Василя Махна – це взагалі-то вісім оповідань, чиї назви нагадують поезії автора, який останні 15 років живе у Нью-Йорку. Раніше у нього були "фірмові" лисиці, сови і риби, тепер – капелюх, дактилі, сливи. І ще Бруклін, 42 вулиця. У принципі, далекувато від нашого сьогодення, і саме через це авторові здається, що тут у нас своєрідний жанровий занепад. "Я хотів відродити жанр оповідання, який чомусь в українській літературі став непопулярним. Усі пишуть романи", – повідомив він під час вручення премії по скайпу. Так само, можливо, завдяки зворушливій турботі про долю укрсучліту проза Махна у цій збірці не дуже вибаглива, називаючись екзистенційною. Це коли будь-де пишуть про те, що відбувалося за різних часів і на різних континентах, але думками завжди вдома, у рідному селі, де листоноша їде ровером, защепнувши холошу прищіпкою для білизни. Щоб не затягло у ланцюг, вир спогадів і заодно співання пісні "Нью-Йорк, Нью-Йорк". Тож у цих оповіданнях чолов’яга за п’ятдесят з коханкою з Кривого Рогу шукає собі притулку деінде, удова, з’їхавши з гайвею, заправляє повний бак, повстанці везуть на страту молодого стрибка, а на автобусній станції в Чорткові розкинули табір цигани. Але наприкінці оповідь все одно завертає в еміграційну пустку, хоч герої звідти давно вже виїхали. Що лишилося? "Два тренувальних велосипеди і бігову доріжку, які стояли в кутку великої пивниці, накриті брезентовими чохлами, викинули на вулицю. Книжки забрали до німецької бібліотеки, але роками передплачуваний журнал "Нью-Йоркер", стоси якого припадали пилюгою, потрібно було комусь передати".

Игорь Померанцев. Поздний сбор. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 2015

Навіть закордоном автор цієї книжки – як за столом, тобто на війні, де справжні бійці алкогольного фронту, як відомо, не закусюють. А все тому, що на відміну від усіх можливих класиків цієї теми він залишається насамперед патріотом винної культури, і про пивну, горілчану та коньячну лише згадує, частуючи нас історіями про їх розквіт у різні часи історії людства.  "Міцні напої – для самотнього п'янички", – не забувають у книжці приповідку одного з героїв. Справедливості заради слід, мабуть, зауважити, що за той час, коли автор "Позднего сбора", будучи журналістом на Радіо "Бі-Бі-Сі", дегустував біля мікрофону свої враження з численних мандрівок алкогольними столицями світу, вже були опубліковані такі, споріднені за еміграційним жанром книжки, як "Їдло" Лева Лосева і "Російська кухня у вигнанні" Вайля та Геніса. Утім, для Померанцева приватний світогляд ґрунтується не на гастрономії, а на бакалії жанру. "Для мене досвід еміграції – якось значив він. – це відкриття світу в його розмаїтті. Свобода подорожей – абсолютно конкретна свобода. Для мене особисто це було пов’язано з відкриттям винної культури – одним із головних відкриттів, зроблених завдяки еміграції". Так само автор книжки нагадує про ще одну "фронтову" небезпеку для надто ревних патріотів алкогольної культури. Ні, це не заклик кинути пити самому і приєднатися до пивного гурту в спортивному барі. Просто існує небезпека досягти такого рівню медитації на хмільний предмет розмови, коли, скажімо, "шампанське" починає означати не звичне, але вишукане "вино", а просто собі поетичний образ. Це як в анекдоті про грузинського сноба, якого спитали, чи любить він помідори: "Їсти – так, а загалом не дуже".

Кирил Кобрін. Одинадцять празьких трупів. – Х.: Фабула, 2016

Автор цього чудового літературно-мистецького, а також кулінарно-гастрономічного детективу в новелах колись мешкав у Празі, працюючи на "Радіо Свобода", тепер гуляє Лондоном, редагуючи журнал "Неприкосновенный запас". Зрештою, багато хто з російських письмаків радянського закрою – минуле, освіта, родина – змінили у 1980-90-х роках "внутрішню" еміграцію в СРСР "і далі всюди" на творчу рутину "вільного" світу. З ближчого за стилем люду – Кобрін, Кисіна, Волчек. З більш крупної риби і прози – Шишкін, Ілічевський, Гольдштейн. Ну, і в самому ракурсі до існуючих "туристичних" основ емігрантської прози писали Куріцин і Фрідлянд. Необов’язково і поверхово, але водночас глибоко і з добрим знанням суті справи. Звісно, це легше прочитати, ніж пояснити, але якщо навіть головний з емігрантів Шишкін намагався свого часу відштовхуватися від рідного "російського" Ізмаїлу, пишучи в еміграції роман з вітчизняної історії, то в Кобріна явне, свідоме забуття рідної літературної спадщини. І правильно – до європейського монастиря зі своїм самоваром лише на заробітки їздять, являючи собою російську блазенську культуру зі знайомими штампами і стереотипами від горілки і перестройки до різночинців Сергія Аверінцев, який свого часу так натхненно читав тут свої лекції для нащадків "німецько-фашистського", чи пак "європейського" етносу.

Славомир Мрожек. Емігранти. Пішки. Портрет . – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016

Ці три взірцеві як на трагічну драматургію ХХ століття п’єси з доробку визначного представника театру абсурду – вагомий внесок у сьогоднішній балаган культурного буття. Герметичність, замкненість "театральних" лаштунків життя у всіх трьох творах збірки при цьому лише додають загостреності абсурдові стосунків. До речі, "Емігранти" були написані у 1975-му році, будучи поставлені самим Анджеєм Вайдою – і мова в них про пригоди двох зайшлих до паризького світу-всесвіту поляків. Їдка сатира, знущання одного героя над другим, у фіналі – ридання і спогади про рідну хату, мух під стелею і щоденні консерви для собак, якими зараз доводиться харчуватися. Для письменницької манери Мрожека взагалі характерні іронія і гротеск, виявлення абсурдних сторін життя, нерідко – притчова манера оповіді й фарсові риси. Примітивізація життя, духовне зубожіння, дидактизм у мистецтві – ось те, проти чого все життя змагав у свої творчості автор "Емігрантів", "Пішки", "Портрету". Зрештою, річ навіть не в абсурді трійки п’єс, зібраних у цій ошатній книжці – а в тому оточенні, дискурсі та контексті, який зустрічаємо також у творах інших видатних емігрантів (автор збірки попоїздив таки світом, повернувшись до Польщі). Серед них насамперед – це так само три видатні вигнанці-емігранти зі слов’янського світу, що зробили свій золотий внесок у скарбницю світової, але насамперед західної культури – Ежен Йонеско, Еміль Чоран, Мірча Еліаде. За новіших часів, звісно, це Мілан Кундера майже з такою самою тематикою буденного абсурду, що витворюється з гіркої ностальгії, усвідомлення власної непотрібності у цьому світі, "казенного" ставлення оточуючих навіть до інтимних сфер життя.

Маргарита Сурженко. Нове життя. – Брустурів: Дискурсус, 2015

Від початку варто, мабуть, нагадати, що у попередній збірці цієї авторки про АТО мова була про втікачів зі Сходу, пригоди в Києві, кохання повсюди, а тепер – навпаки, герої вертаються зі столиці додому. А вже тут навіть "дванадцятирічний хлопець був певен, що через кілька років його однокласники будуть жалкувати через свою ганебну втечу. Вони захочуть повернутися, але чи пробачить їх Новоросія?" Щоб дізнатися про це, у принципі, необов’язково читати цю книжку. Але якщо виникне бажання зрозуміти, чому – треба чи не треба пробачати – можна спробувати. Тутешні "еміграційні" відомості відгонять присмаком далеких окупаційних радощів, коли, пригадується, ресторани за німців працювали, театри ставили українську драму, а президентом України мав бути редактор скромного харківського журналу. У цій збірці історій про кохання, ненависть і загалом буденне життя по різні боки барикад, вільно буде заблукати в часі та інших сумнівних ідеологічних координатах. Особливо, дізнавшись від одного з героїв оповіді, що "магазини працюють, як і рані­ше, навчання в школі відновили, секції футболу так само відкриті. Половина його однокласни­ків повернулись до навчання. Дівчата займа­ються танцями, готуються до концерту, який має відбутись у школі наприкінці осені. Місто живе і пульсує. І мало чим відрізняється від того, яким було рік тому". Утім, мова наразі не про Харків 1942-го, а де поближче – Луганськ, наші дні, герої і персонажі – "зрадники" і "запроданці", які залишилися на окупованій території ЛНР. З іншого боку, якщо хтось забув, "украинцы в Лу­ганске – как евреи во время Второй мировой войны", тож будь-яку "еміграцію" можна зрозуміти і виправдати.