Ігор Бондар-Терещенко

Поет, драматург, літературознавець, арт-критик

Як її не любити: 5 книжок про патріотизм і патріотів

мнения

9 Мая 2017, 20:37

Що таке Україна – кожен з авторів цих книжок розумів і розуміє по-своєму. Хтось став жертвою надмірної любові до неї, а когось ще за життя визнали героєм, лауреатом і кавалером якогось там ступеню. Утім, завжди надходить час чергової патріотичної ревізії, і тоді вже точно стає відомо, як же її не любити.

Андрій та Світлана Клімови. Моя божевільна. – Х.: Фабула

1___13

…Відбувається ця романна містерія харківських авторів на тлі знайомих з хрестоматійної класики літературних ландшафтів: вулиця Сумська, театр "Березіль", спорожнілий будинок "Слово". Коротко, майстерними штрихами змальоване божевільно-трагічна епоха 1930-х років, викликане страхом (і безстрашністю) перед політичними репресіями. І відтворено усе це з прискіпливою увагою до найменших деталей побуту, оскільки автори мають безпосереднє відношення до місцевого Літературного музею. Інтрига роману "Моя божевільна" – ліричного епосу з рисами літературного трилеру – закручена довкола самогубства Миколи Хвильового. "Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?" –  писав він перед тим, як під час "чаювання друзів" пролунав в кабінеті письменника пролунав фатальний постріл. А ще в цій історії – чимало про його таємничу валізу з рукописами, в якій виявилися зокрема щоденники з пророчими візіями містичного кшталту, які мають відношення до історії України, її культури і окремих доль, смертей і кохань. Утім, містичними у романі вони видаються лише непосвяченим, а той з героїв, хто прочитав ці страшні пророцтва, невдовзі розуміє, що "вимислу і гри уяви у них не більше, ніж у приходських книгах, де реєструються дати смерті, хрещення і шлюбу". При цьому будь-який "роз’яснювальний" постмодернізм ще далеко попереду, мертві очі літературних комунарів зазирають в душі героїв, пити і кохатися з комунізмом за клунею доводиться все частіше, тому без рятівного прикладання холодного браунінгу до скроні у цій письменницькій божевільні, змальованому в романі, не обійтися.

Леонід Кисельов.  Над київськими зошитами. – К.: Ярославів Вал

2__24

Історії літератури відомі імена, які уособлювали собою ту чи іншу епоху, особливо до неї не належачи. Так, будучи сучасником Драча, Павличка і Вінграновського, "найкиївськіший" з усіх поетів – Леонід Кисельов (1946–1968) – завжди стояв осторонь літературного процесу, який відродився в Україні за часів хрущовської відлиги. Загалом феномен Кисельова завжди розглядали за двома категоріями слави. Насамперед – як поетичного вундеркінда, який писав вірші від 13-ти до 22-ти років лише протягом одного десятиліття, а згодом захворів на смертельну недугу, яку лікували усім світом, рятуючи, як тоді казали, майбутнього Лермонтова чи Пушкіна. По-друге, випадок Кисельова характерний для епохи 1960-х мало не поодиноким фактом поетичної двомовності. Адже, почавши віршувати українською  на останньому році життя і маючи у поетичному доробку лише близько сорока українських поезій, 22-літній юнак упевнено залишається в історії української літератури. Але в якій із цих двох "феноменальних" іпостасей він був самим собою? У книзі про поета "Над київськими зошитами" вільно буде знайти відповіді на більшість питань, які стосуються цієї непересічної постаті. Можливо, потім прийде розуміння того, що в українство приходять своїм власним шляхом, і мотивація його вибору у кожного своя. Навіть у згаданих "зоряних" поетів того часу Драча, Вінграновського і Павличка –  це була лише столична ейфорія вчорашніх провінціалів, народжена офіційним дозволом говорити як не на "українські", то хоча б на "загальнолюдські" теми у донедавна задушливій атмосфері сталінського лихоліття. Тому якщо й була мова про Україну у нашого "українського" поетичного бомонду шістдесятників, то не в кращому, ніж у неофіта Кисельова, фольклорному регістрі як єдино дозволеному владою форматі "національного" відродження.

Ліна Костенко. Ліна. Триста поезій. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА

3__23

…Без сумніву, найвідоміша з патріотичних поеток сучасності Ліна Костенко якнайкраще надається до цитації. Утім, чи цитують її сьогодні? "Де ж мого слова хоч би хоч луна?" – питається, авторка "300 поезій", і згадується при цьому самий лише Тарас Шевченко: "Нас тут триста, як скло, товариства лягло". Хай там як, але до збірки "полеглих" у ній віршів – "найповнішого вибраного поетеси за часів Незалежності"  улюбленої української авторки кінця другого, початку третього тисячоліття – увійшли найвідоміші її твори з різних періодів творчості – від ранньої поезії до сьогодні, а також уривки з романів та поем. "Поет не буде ширмою для вбивць…", "Берестечко", "Маруся Чурай" – тодішня Ліна Костенко сприймалася за розум, честь і совість нашої епохи. Натомість сьогодні у гіпертрофованій повазі до шістдесятників вчувається щось ірраціональне. "Мені здається, що ця книжка має бути в кожній родині", – фантазує видавець "300 поезій", і навряд чи з якихось ідеологічних причин, адже віра у націонал-більшовизм тодішніх українських інтелектуалів у нинішній прагматичний час не витримує жодної критики. Скоріше за все, спрацьовує магія імен і назв, якими зазвичай оперують патріоти-видавці, згадуючи ревізію морально-етичних цінностей, яка відбулась у далеких 1960-х роках. Можливо, в контексті майбутніх нагород змінить свою думку на український світ також нобелівський комітет, якщо включить ностальгію до переліку своїх "відбіркових" чеснот.

Іван Драч. Соняшник. Поезії 1960-1970 років. – Х.: Фоліо

4__21

...У своїх поетичних симфоніях і поемах, де зазвичай оспівувалась роль прогресивного людства, громадянський обов'язок і високі естетико-гуманістичні принципи виховання, Іван Драч завжди виглядав таким собі незламним Прометеєм, чиєю печінкою-совістю вдавилися орли шістдесятницького алкоголізму. Поет і патріот, людина і депутат, до недавнього часу він тихо доживав свою славу в грімкому парламенті. входячи до першого, ще беззубо-ліберального "письменницький" складу Верховної Ради. Що ж до творчості, то у недалекому минулому він гнівно споглядав інтелектуальне нутро народної історії ("Шабля Богдана Хмельницького"), керував світовими політичними процесами ("Зоря і смерть Пабла Неруди"), залишаючись поетом і громадянином, політично підкованим і національно короткозорим. Формально "бунтарська" поетика його дебютного "Соняшника" (1962), "Протуберанців серця" (1965) і "Балад буднів" (1967) лише наслідувала заборонених в ту пору символістів з футуристами. Іноді її вистачало лише на одіозні назви на зразок "Балади ДНК – дезоксирибонуклеїнової кислоти" чи "Жартівливої балади про теорію відносності". Адже часи були такі, що навіть сам автор визнавав: "Я пам’ятаю, Ленін пильно стежив / за кожним моїм порухом і поглядом, / І він сказав, як смертнику, мені: "У Сонці Правди – ніж. Лети туди. / Врятуй планету. Сонце порятуй". Цілком можливо, що саме за порятунок всього світу, який, на щастя, не вдався, поету варто вручити найбільшу поетичну нагороду.

Остап Дроздов. №2 – Л.: Видавництво Анетти Антоненко

5__15

…Здається, не дивно, що "патріотична" лектура 90-х в житті та літературі призвела до суто "рефлекторної" появи зразків художнього письма, які належать до чергового періоду ревізії вже за новітнього часу. Так, зокрема герой минулорічного дебютного роману "№1" львівського журналіста Остапа Дроздова провів цей самий перегляд пріоритетів "незалежного" покоління – від його раннього радянського дитинства до безумовної зрілості і навіть старості в діаспорі. Натомість його нова оповідь – роман "№2", що продовжує відлік "ревізіоністських" закидів про те, як, наприклад, "неможливо навчитися європейськості у країні відсталого совка", і варто, мовляв, валити з України, оскільки не гоже "розділяти нещасливе життя лише з міркувань солідарності". Розповідаючи у своїх лекціях про крах Мрії, герой роману не сіє розумне, добре і вічне, а радить своїм студентам їхати геть, оскільки після народження Україна виявилася не "нульовим" немовлятком, а старою бабцею з тисячолітнім родоводом. "Мої стосунки з пам’яттю – це цілий трилер, – звіряється герой "№2". – Я завжди хотів грати на позиції плеймейкера у своєму житті. Я хотів бути тим, хто визначає тактику гри в нападі, спрямовує напрямок атаки, є добрим диспетчером і розпасовщиком. А мене моя країна постійно ставила на ворота і змушувала пропускати гол за голом. Подолання історії – ось чим я займався, щоразу виймаючи м’яч зі сітки". Він працює викладачем, і на його факультатив залюбки ходить молодь, яку він нічому, окрім як "думати", не вчить, що дратує педагогічний совок закладу. Його лекції – це історії кількох персонажів, що уособлюють різні генетичні групи – від гречкосіїв до свинопасів, а географія стосунків з історією розкинулася від рідного Львову, голодного Приазов’я початку ХХ століття аж до діаспорної Австралії.

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Комментарии

осталось символов: 1000 Правила комментирования