Віталій Квітка

письменник

Кілька ложок неконституційної дійсності в бочку держави з практично ідеальною Конституцією

мнения

28 Июня 2017, 09:08

Тож ми таке зробимо, хоча це й суперечить конституції, бо коли конституційність змагається з безпекою, має перемогти безпека. Але нам належить зробити безпеку й конституційність синонімами якнайшвидше.

Стівен Кінґ, "Протистояння", т.ІІ

Нарешті дожилися. Збулася, так би мовити, мрія ідіота: ніби совок вернувся – до свята Конституції України, бучно відсвяткувавши 20-річний ювілей, підходимо так само, як з року в рік до Дня Конституції СРСР 30 грудня.

Радянському святу законності не щастило з трьох причин: і наприкінці місяця, і перед Новим роком і конституція союзна умоглядно була ідеальною, як і сам лад. Наприкінці місяця втомлюєшся від свят, перед Новим роком час думати про "нове щастя", а не про Основний закон, раз Конституція ідеальна – а навіщо власне її святкувати чи дотримуватися.

З Українською Конституцією, за винятком Нового року, майже таке саме дежавю. Від дня її титанічно-героїчного чуда – прийняття саме Конституції України, а не УРСР – багато хто вважає її ідеальною. Як основний рецепт розквіту Української держави від часів Чорновола до доби Порошенка бачився один-єдиний: дотримуватися букви закону хоча б тієї, першої редакції. Аж до Революції Гідності жодній із гілок влади – президенту, уряду, прокуратурі, законодавчо-виконавчим чинникам – уперто ця "буква закону" була не до снаги. Все одно крали, хабарували, законообходили. Революція Гідності розкрила нам очі: Конституція була потрібна була не тільки на папері, і водночас постреволюційні кризи стимулювали поправки до, як і колись радянська, "ідеальної", на думку експертів, Конституції.

Тепер ми, все ще прямуючи в цивілізаційні Мекки, все ще завчаючи і перевчаючи ази демократії не просто святкуємо – знову і знову ми намагаємося зіграти по нотах ідеального документу – Конституції. Часто у них нічого або майже нічого не виходить – але ми вперто намагаємося. І тому іноді в нас виходить.

Взяти хоча б кілька із головних аспектів, заради чого, власне, пишуться і впроваджуються конституції – інакше навіщо конституції, можна жити за законом совісті, тасуючи мандати і вождів – гарантія захисту життя громадянина, право на захист особи громадянина з боку правоохоронних органів.

Кілька фактів мене добряче засмучують, змушуючи акцентувати на тому, що свято засадничої законності – День Конституції – потрібно святкувати бучно, а саму її втілювати – вперто. Один – приватний випадок у Кривому Розі, коли з батька померлої дитини шляхом допиту вибивали непрвдиві свідчення. Інший – більш "загального" і перманентного характеру: фактор "непомітної" смертності нашої армії на Сході.

Ми люстрували владу, декомунізували міста і вулиці, реорганізували поліцію, та дивним і незбагненним чином "на виході" з проблеми отримуємо те саме: поліцію, "загартовану в боях" і діючу точно так само, як сумнозвісна "беркутня" на Майдані чи в Криму 2014. Причина проста: неможливо люструвати цілу націю чи закликати до лав поліції іншопланетян.

Ще печальніший – Схід. Один мій армійський знайомий на мою репліку, що в 2017 році "все ж таки краще, ніж 2014 – немає Іловайськів котлів тощо", покрутивши пальцем, порадив мені переглянути райдужні перспективи переможної війни на Сході. "Коли вам повідомляють, що загинув один, а шестеро поранено, не забувайте, що троє з поранених помре дорогою до лікарні, а ще двоє – під час реабілітації, з перепою чи повернувшись під мирне, блакитне небо. Якщо за нашими підрахунками з початку року загинув один батальйон, то треба рахувати, що – три". Невже гірше було б, аби ці три батальйони загинули за два дні в оточенні чи за годину під час епічно-героїчного штурму Донецька. Виявляється, на думку вояків другий двипадок – краще. "Тоді ми, принаймні знали б, що це – герої і за що саме вони загинули. А зараз ми не можемо зрозуміти, чому і навіщо відстрілюють 19-20-річних, про яких обіцяли, що їх на фронт не пошлють…".

Така відповідь на питання розбудови конституційності: ми захищаємо лад і державність і водночас не в змозі захистити власний призовний генофонд.
Іноді думається, що, можливо, нам не далеко до героїв Стівена Кінга у романі "Протистояння". Вони намагаються відновити щось на кшталт західної демократії, тоді як їхні марґінальні опоненти – подобу авторитарного режиму. Таке враження, що боротьба має тривати вічно. Там, щоправда, події відбуваються після "кінця світу" внаслідку епідемії супер-грипу. Але чим наше життя за останні 21 конституційних років не епідемія? 14 мільйонів із 52 доби 1990-х тут уже не живуть. Це ще, звісно, не епідемія, але уже може насторожувати: мабуть, не тільки друзів, а й ворогів. Ніхто не сперечається щодо того, що демографія Європи сторіччя прямує до зменшення, а отже тенденція до самознищення притаманна не тільки українцям. Однак не захистити благополуччя і життєспроможність майже третини населення за менш ніж чверть сторіччя – це було б забагато навіть для представників держави з "неідеальною" Конституцією. Тому – будьмо!

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Комментарии

осталось символов: 1000 Правила комментирования