Крізь призму Скрипки і Сікорського

Він промайнув, видатна фігура

Юра, Юра, Юра.

Той стрибок до зірок з Байконуру.

Не спинить стрілку-мить у пульта.

Шубі-дубі, да.

Його рука не здригнулась.

Три, два, один – двигуни загули: "Я!"

Він рукой нам маха з неба: "Я!"

ВВ, "Юра"

Випадкові збіги обставин, випадкові дати, люди, чиї дні народження стоять поруч – іноді здається, що це важливо. Залежить від того, наскільки ми віримо у випадковість. У  тому числі й випадковість самих себе. Останнє – сумнівне явище. Може, тому ми часом із таким мимовільним символізмом та внутрішнім тремтінням завмираємо перед деякими таємницями буття.

Одна з них – герої, авторитети,знакові особистості, що нас оточують. Так от: символічно,але факт: 24 травня 2017 минуло 53 роки з дня народження Олега Юрійовича Скрипки; 25-го – 128 літ від дня народження Ігоря Івановича Сікорського.

На перший погляд між цими двома знаковими персонами майже нічого схожого. Один народився в Києві в добу Російської імперії (Ярославів Вал 15 б, його жовтий будиночок). інший – в місті Совєтабаді Таджикської РСР. Один мріяв нотами і звуками, інший – кресленнями та літакобудуванням. Крім того,Ігор Іванович – радше наш (або ширше ніж наш) Олександр Вертінскій, Лещенко тощо, так би мовити з розряду бель епок. Тоді як Олег Юрійович з емігранта з родини переселенців виріс в образ такого собі Степана Бандери від культури – він, хто 30 років тому розмовляв українською мовою гірше, ніж будь-який теперішній школяр, проминувши стадії її основного повпреда, нині став її, України,уособленням (в очах багатьох його фанів – чи не єдиним значущим уособленням). Я вже не кажу про 75 років різниці – майже сторіччя – які відокремлюють одного генія від одного в часі. А отже – про одного вже не можна казати нічого поганого, щодо іншого все ще можна роздмухувати скандали.

І все-таки спільного більш ніж достатньо,щоб поєднати  судження про їхні долі, поміркувати про їхню значущість для України, української держави, зрештою, для кожного з нас, – як її мешканців, як тих, хто безперервно і є її державотворцями. Приклад і подвиг яких – Людини Української Пісні Олега Скрипки та Людини Гелікоптера Ігоря Сікорського видається унікальним, натхненником непозбутнім. Без них – ніяк. Без героїки людина не почуває жодної впевненості цьому світі, передовсім "страждає" впевненість у собі, система самоствержуваності.

По-перше, обидва іменинники сьогоднішнього тижня пов’язані з головним містом – з Києвом. Для Ігоря Сікорського Київ – мала батьківщина його мрій, місце, в якому проминули  юності і сталося становлення як особистості (він закінчив ту саму Першу гімназію, що й Михайло Булгаков та Анатолій Луначарський), – перших,але не останніх його мрій про велике небо. Місто, яке Ігор Іванович змушений був залишити. Для Олега Скрипки Київ – Мекка, до якої він змушений був повернутися, місто, де відбулася ледь не ВСЯ, в усякому разі – найголовніша і його та його групи ВВ історія, місто пісні "Країна Мрій" і однойменного щорічного фестивалю, місце, в яке завжди приречені вертатися всі його шляхи.

І Сікорський, і Скрипка – мрійники, яким, без сумніву, вдалося втілити власні мрії.  Ігор Іванович побудував найбільший на світі аероплан з епічною назвою "Ілля Муромець", став родоначальник американського одно гвинтового гелікоптера, уфондував корпорацію "Sikorsky Aero Engineering Corporation" (в ній брав участь навіть композитор Сергій Рахманінов).  Олег Юрійович  створив групу "ВВ", яка ввійшла аннали радянської рок-музики і водночас увічнив себе неоціненною власною лептою в розбудові української рок, фолк та шоубізу.

Фізика і математика – також є предметами, які об’єднують цих двох людей на літеру "С" – Скрипку і Сікорського. Недаремно імена обох пов’язані з Київського політехнічного інституту – один, обезсмертивши, дав імення університету, імення Сікорського. Олег Юрійович – навчався в політеху, і там народилася його безсмертна ВВ. Як і Сікорський, бувши людиною культури, Скрипці притаманне тяжіння до негуманітарних царин: на початку 2000-х в інтерв’ю Скрипка сказав, що більше полюбляє читати технічну, а не художню літературу.

Коли під гнітом червоного терору знемагали народи колишньої Російської імперії, які замість національних держав трансформувалися в нову безлику, але соціалістичну  імперію, поруч із іменем протестанта тому режиму киянина Михайла Булгакова можна було почути прізвище ще одного екс-киянина, уже мешканця Коннектикуту Ігоря Сікорського, Людину Гелікоптера, про яку досі кажуть, що як про того,хто втілив мрію Леонардо Да Вінчі. Багато це чи мало було всередині минулого сторіччя – почути про подібну міжнародну звитягу білоемігранта з Києва поруч із бучними, але безособово-"всенародними" вікторіями в розбудові ДніпроГЕСу чи стаханівської праці, сказати складно. Однак творчий та конструкторський подвиг Сікорського в умовах жорсткої  і навіть безжальної конкуренції надихає навіть тепер.

Подвиг Олега Скрипки, українського музиканта-мультиінструменталіста та вокаліста, композитора, який перебуває на сцені понад тридцять років (усі ці три десятиріччя якщо не на перших місцях у чатах, то безперервно претендуючи на них) – аналогічний; якщо не за змістом, то за духом.

Коли я міркую про Сікорського або Скрипку, то не обмежуюся очевидними епітетами "один дарує людям небо, принаймні роботу в небі, інший – пісню, а отже відпочинок і настрій". Душа має працювати день і ніч, як сказано класиком. Тому-то пісня – це також спосіб підштовхнути нас до роботи розмірковування: ким ми є, і що ми є, і навіщо прийшли сюди і що може випливати з того чи іншого нашого вчинку. Так само небо – коли летиш у ньому і бачиш, як пропливає під бортом небесного судна земля – своєрідна пісня, відповідне натхнення, яке може вилитись у щось і на щось натякати.

Поки що ж – святкуймо іноді. Святкуймо не лише національні свята. Нехай нашими стають також свята інших – празники, які натякають на впливову присутність інших – наприклад, дні народження авторитетних людей. І нехай іноді і хоч трішечки вони будуть нашими персональними святами. Навіть попри різницю в Григоріанському та Юліанському календарях.