Віталій Квітка

письменник

Про заначку, релакс "посеред чуми", або Як набратися весняного оптимізму

мнения

21 Апреля 2017, 05:14

Буває, на мить, випадково, на стрічці ескалатора чи в проймі трамвая, зустрічаєш таку дівчину, на миттєву і недовгочасну появу якої ти просто не в змозі не прореагувати.

Навіть якщо ти спиш, то цієї миті прокидаєшся. І хоча миттєвий персонаж уже чи не навік проминув і навряд чи з`явиться в усій красі своєї несподіваності ще раз, подальше життя, знічев’я собі, перетворюється на відчуття свята.

Саме така вона, весна. Ось ти (два місяці!) не довіряєш її приходу, розчавлений власними, народними і міжнародними, проблемами та щоденними турботами.

Аж раптом щось у повітрі змінюється: промені, які світили, але не гріли, дарують затишок, бетонні конструкції багатоповерхівок вбираються в запахи зеленуюче-квітучих в їхніх міжряддях дерев. Змінюється ледь не все – навіть акустика шелестіння шин на автостраді. І ти розумієш: саме так – сум, холод і безнадія не можуть тривати вічно. І тут час розпочатися вічності сподівань приємної пори року.

Цілий тиждень із ненадовго прочинених під’їздів лунав віршами запах олійної фарби – бабусі скинулися, оперезалися теплими вовняними хустками і фарбують перила та підвіконня.

img_20170410_152545

На Великодень банкомати, принаймні значна частина з них, замість "тільки суми, що діляться на 200" взагалі перестали розплачуватися з нами готівкою – купюри вичерпалися, як море.

Супермаркети – навіть в маленьких містах – раптом перетворилися на переповнені покупцями стадіони, де гастролюють глоби і кашпуровські. Їх каси ревли на всі тональності, як оркестрові ями, ледь встигаючи за людськими бажаннями, що справджуються тільки раз на рік, особливо після посту.

Трясучи дерев’яним гаманцем із півсотнею мідних гривень у ньому, мимохідь думаєш: "Цікаво, і звідки ж це у них, в оцих моїх співгромадян, про яких статистика свідчить, що вони зводять кінці з кінцями і ледь не бомжують, роплатившись за послуги, гроші?". Ледь не заздриш, вирішивши справедливо віднайти можливість відвідання продмагів аж туди, поза свята, за Гробки – одразу як маркетах спаде покупацький напалм співвітчизників.

А потім пригадуєш нещодапвню бесіду про мешканців добряче обстріляної частини Донецьку, в яких звідкілясь знайшлися чималі суми на купівлю житла у своїх до Києва відеміґрувавших співгородян, і приходить прозріння: "Звичайно, у них завжди є гроші. Бо в них завжди є заначки. І панчохи під готівку". І на думку приходять всі ті, хто неодноразово, щойно зростали воєнні чутки і погрози, запасалися сіллю, макаронами, горілкою, цигарками та консервами. Мовляв, на "чорний день" – раптом війна прийде "скрізь", і, крім консервів, цигарок та горілки вже не буде вітчизняної валюти.

Стало більше усміхнених облич. Зрештою, навіть з`явилися закохані парочки – розтикані, як звичайно про всяк випадок по найтемніших куточках кафешок. Або просто відновилася здатність: помічати парочки, усмішки. 20 призовників з міста забраковано, і ще 20 проходитимуть службу, але вже не в АТО. Життя, розриваючи шубу трирічної кризи та чуголосної їй перманетної депресії (як свідчать учителі, через війну вона масово вражає навіть тих школярів, батьки яких не на фронті) і намагається розправити плечі. До іспитів та вступів активно готуються майбутні біологи й хіміки, завтрашні філологи й історики активно пишуть реферати й диктанти, а наступники касти програмістів уже подумки складають нові павутино-мережі з хащів із ігор, із яких нефахівцю життя "за клавою" важко буде повернутися. А випускники музичних шкіл та училищ зустрічають і проводжають фанфарами новопосвячених гімназистів, школярів та абітуру вишів.

Стало краще жити. Не тому, що краще – тому що звикли "ігнорити" за визначенням непереборні труднощі, яким все одно ніколи не буде видно кінця на цій планеті кінця-краю. Тому що на зміну песимізму від учергове невірно обраної влади на посту життя з`являється оптимізм якого-небудь прийнятого персонального рішення. Поправді, кожен наблотикався якось особисто виживати, долаючи прірви проблем на кшталт гірськолижника на трампліні, – спочатку здається, що вся оптимістична героїчна казка небес, у яку ти зринаєш, коштуватиме сміливцю в кращому разі перебитого хребта. Але камера на приземленні щоразу фіксує всього-на-всього покращення персонального спортивного результату в особистому житті.

Так і повинно бути. Немає ситуацій, з яких немає виходу. Ані армій, які неможливо перемогти. Ані влад, що їх неможливо переобрати. Ні труднощів, із якими розібратися – зась. Наприкінцевому рахунку – нема мрій, що їх було б неможливо здійснити.

Усе, що залишилося: вдихнути, в тому числі розумом, не тільки ніздрями, сьогоднішнього затишно-відроджувального весняного повітря і повірити, що весь цей релакс "посеред чуми" можливий і для тебе персонально.

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...

Комментарии

осталось символов: 1000 Правила комментирования