Віталій Квітка

письменник

Проліски. Пам’яті зниклих безвісти на війні

мнения

19 Апреля 2017, 07:53

Усім тим, на чиї поминальні дні-Гробки вже ніхто і ніколи не приїде, людям.

Зима, вона іноді береться невидимими голубими пасмами. Як крига, як морозне вікно. Хоче щось розповісти нам цією своєю затримкою весни. За щось хапається. Кудись кличе. Але ми нікуди не йдем. Ми вже ні за що не здатні вхопитися. Здається, ми ще думаємо, а думка, немов життя, вже залишила нас. І ми стоїмо перед оцим зимовим пейзажем, неначе самі застигли в полотні, нанесені сюди, в життя, як чиїсь бляклі фарби.

Проліски з`явилися під снігом як провісники весни, дуже рано. Ще коли черевики скрипіли над ними десь у снігах і вони ховалися по своїх посадках, дочасно затоптані, але ще живі, з`явилися проліски. Але тепер, коли втиснувшись у сидіння я знову в`їжджаю на територію, де їх так багато, мені не по собі.

Я з подивом: "Це вже вп’яте чи вшосте за березень?" Відзначаю, що запізнився. І зі своїми пролісками, і з Восьмим Березням, і з сакральним актом дарування їх дружині, і навіть із дзвінком. Я дивлюся у вікно і, за ознаками дірок від куль, розумію, що одна з Україн уже залишилася позаду. І тепер ми з усією колоною попереду. І раптом тут із подивом (чи вже навіть і без нього) я завбачаю цих людей.

Одягнених у картате лахміття. Ось один із них, як пролісок, у синьому костюмі, з граблями. Він шкребе по тілу землі, і хоча через гуркіт двигуна я не чую тамтешніх звуків, здається, що граблі рухаються по землі зі скрежетом. Він тримає їх однією рукою, другою затиска мобілу – і звуки його голосу, нечутні мені і конвою, протинаючи всесвіт, линуть над планетою кудись туди, у невідомому напрямку.

img_20170330_153006

Я помножую увагу, і відтепер тільки вона, запам’ятовуючи газду з граблями, міцно, мов телеекран тримає його у відеоряді спогаду. І намагаюся згадати, чи "отой це той самий" чи "якийсь інший". І помічаю, що костюм його чи може її – здається, цей сьогоднішній гребун граблями має повніші груди – став спочатку червонуватим, а потім, знову не встигнувши зафіксувати як слід через невпинний рух колони, якою я по суті головую, але тримаючи в полі зору я завбачаю зміну його зросту. І куртка уже не синя і навіть зовсім уже ніяк не червона – вона чомусь, за цю сотню пройдених метрів, стала брудно-жовтого кольору.

Усе змінилося, ніби так і має бути. Ніби воно в просторі війни просто повинно було змінитися саме так. І лише одне залишається незмінним: граблі в правиці, і надійно, як вухо відірваної шапки-вушанки, затиснута мобілка в лівиці.

Невидиме й нечутне коливання повітря весни.

Я вже цього не бачу, але я майже навчився його відчувати: як із кожним дзвінком, із кожним сигналом щільне повітря над полями й посадками напружується, – іноді як біцепс або як жінка від доторку небажаного чужинця. І, як батут, невидимий цей килим повітря вигинається і посилає сигнал угору, щоб бумеранґом він упав десь там, за кілька десятків кілометрів, де заховані млою та уявним кордоном поки що сплять ворожі міномети і "гради".

"Сьогодні, Володиславе, діло в мене до тебе", – сказав Чучупака, мій бойовий командир і побратим, моя зоря, мій батько, брат, сват мій, дружина моя і родина. І таким він зостанеться для мене до кінця днів – і моїх і його. А їх, як зір, уже не злічити: ми втратили здатність до звичайного ліку. І, без слів, я зрозумів, що за діло.

Сніги сходили, і перші люди з граблями в правиці і мобілами в лівиці виходять гребти перше листя там, де, як обрій, сходяться межі Донеччин. А тут, трішки ближче до спільної лінії поки що відносно мовчазного фронту настає інша пора. Весна, як не як, час збирати проліски.

img_20170330_152205

Наші проліски були зібрані ще вчора. Їх так само, як ті, які я назбираю сьогодні, оглянуть. І тільки після цього вони стануть 200-ми. І повідомлення, крило одного з яких завше буде чорнішим від іншого, чорнішим навіть за повітря після вибуху, хоч уночі, а хоч удень, полетять на материк. До матерів, які ще міркують, що сини їхні "пропали безвісти".

Велика Україна здригнеться завтра, післязавтра заплачуть лопати і міцні чоловіки, які – і коли б вони могли подумати, що буде так? – перестануть бути батьками досі пропалих безвісти, а отже ще живих людей. Однак, певною мірою, їм, цим мужнішим батькам, не матерям же – легше. Вони все-таки знатимуть, за яке майбутнє над ними, їхніми синами, затріпочуть хрести. І в ці Гробки, в Гробки літа Господнього 20** року до них поприходять колишні учителі.

Проліски, які, сказав Чучупака, час збирати сьогодні, ніколи не стануть ні 200-ми, ані 300-ми.

Ні, до них не буде застосована ця примхлива воєнна термінологія.

За інших обставин – якби це була війна чи якби морги великих захоплених сьогоднішніми "пролісками" міст стояли порожні – їх квітучі букети можна було б зібрати зовсім по-іншому. А так – у нас, ані в кого немає інакшого вибору. Сходить сніг, і крізь проталини пробиваються перші проліски. Ще зовсім небагато часу, і вони запахнуть. А квіти їх дивуватимуть розмаїттям кольорів і відтінків. На стрічках одягу гнитимуть помаранчеві з чорним стрічки. І на тілі ріллі, попри задум, вони всі як один здаватимуться чомусь не трикольорами, а викинутими на смітник помаранчами.

Адже ми не хочемо пропустити: весну і нагоду. Сьогодні, взявши гаки, ми, знаходячи ці проліски, чинимо просто й рішуче – волочимо їх у посадку, туди, де, помежи дерев і належить – не в голому ж полі? – вродитися всіляким проліскам. Як і рослини, оці проліски – передвісники чогось. Швидше за все, попри логіку, все тієї ж весни. Менш жадані, ніде правди діти – не жадані зовсім, і тому навіть в посадці ці тіла цвістимуть недовго.

Затуляючи носа, я знайду і посаджу на новому місці останній сьогоднішній пролісок. Після цього у кожного проліска, як і у всіх попередніх, востаннє перевірять документи.

З гаком у руці, ніби збирався витягти з криниці відро, що звалилось туди через невдалий рух сусіди, відійду на достатню відстань. Щоб, користуючись повітряними хвилями того самого простору, в якому блукають також і голоси вічних весняних згрібальників листя, повідомити: "Гей, товариші цивільні, тут, у посадці, нами знайдені проліски!" І хоча навіть міліціянти не дарують таких пролісків своїм дружинам – навіть у березні – голос із іншого боку перепитає, а тоді набере Чучупаку і скаже: "Кажуть, в такій-то посадці знову виросли проліски". Перепита ще раз: щодо безпеки підривних робіт та, супроти людського бажання, вирушить на галявину, де акуратно й сяк-так, наче зібрані в пізню і вже прохолодну осінь буряки, складено гори наших-ненаших пролісків.

Сніг навіть не встигне розтанути. Де-не-де він ще лежатиме, ховаючи справжні й несправжні квіти. У посадці, про яку мені, як і всім іншим, слід уже забувати просто зараз, квітне квітка поодинокого, нікому не видного вибуху.

І проліски, яких, так само, як нас, ця війна не відпускає,і зима враз і назавше єднаються з креативним прахом. Улітку, там, де, здається, ще вчора купою бордового гною валялися проліски, біля розщепленого вибухом дерева проростуть терен і кущик бузини. Маленький павучок швидко, мов клавішами фортепіано, біжить лапками по щойно сплетеній, і як батьківщина – "своїй у дошку", павутині. Його здобич – кілька надмірно пузатих мух, розбуджених духом мікроскопічних частинок ДНК з пролісків, які таки зачаїлися і перекочували з зим крізь людські весни в літа. Здалеку вони нагадують застиглі в повітрі синьо-зелені, як очі незбагненної красуні, сльози. І якби міг, він подякував би. Особливо, але цього ані йому, ані його родинам не взнати ніколи, проліскам.

Усі біографічні співпадіння прошу вважати випадковими

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Комментарии

осталось символов: 1000 Правила комментирования