Виклики, які ми не зможемо прийняти

Нам хочеться щастя, родинного затишку, фінансового комфорту, сильної держави, якою можна було б пишатися. Входження в контекст цивілізації, на яку можна було б покластися в усьому – від національної безпеки і права носити етнічний костюм не тільки на вихідні до захисту кожної з наших приватних таємниць та інтимних забаганок.

Схоже, від п’ятниці 13 листопада всі ці мрії залишилися далеко за бортом корабля нашого життя. І не тому, що це – влада цивілізації і цивілізованого в цьому світі – не можливе. А лише тому, що надто часто в сучасному розвинутому світі людські цінності, передовсім людського життя як такого, почали ставитися під сумнів.

У відношенні французьких подій кожен із нас готовий повторити сказане в вихідні Папою Римським: всі ми рішуче засуджуємо сам намір просто так забирати життя у творінь Божих. Ми ідемо, і кладемо квіти до амбасад, ми солідарні з болем французів.

Але в цій солідарності у нас насправді не так багато щирості, як навіть 11 вересня 2001 року, коли терористи таранили в Нью-Йорку башти-близнюки. Адже що таке тероризм, що таке безправ’я, що таке просто так взяти і забрати людське життя, відоме нам, українцям, не за переказами: два роки ми волаємо про несправедливість, що триває на нашій землі, але в світі насправді ніхто, крім керівників окремих держав, яким наше горе по-своєму геополітично вигідне та хіба що приватних друзів у соцмережах, не чує крику крові,яка проливається на цій землі.

Зараз таки триває своєрідний інтерактивний флешмоб: приміром, мої друзі з Росії вдягають власні аватари у триколори – це на честь солідарності з французами. Я намагаюся пригадати, хто з них вдягав свої аватарки у жовто-блакитне в березні чи в будь-який місяць трагічного для нас минулого року, і не можу: на жаль,таких не було. Пам`ятаю, як під час Революції Гідності, я намагався перепостити на їхні сторінки про те, що відбувається з Україною насправді. І як ці пости одразу зникали з їхніх хронік: ті, з ким я дружив десятиріччями, мабуть, були солідарні з моїм національним горем, і, звичайно ж, знищували мої перепости тільки з причин власних національних комфорту і безпеки.  А мій єдиний французький друг Бертран, з яким я ділив тяготи юності у Вільнюсі, взагалі не з`явився на обрії: у нього дружина – москвичка, і я розумію відсутність співчуття з його боку. Однак із цих невеличких минулорічних штришків я розумію також інше: мораль і  стандарти в тому, що ми називаємо спільним домом і цивілізацією можуть бути подвійні, потрійні тощо.

Пам`ятаю, як після вибуху 11 вересня у колонці газети  Чорновола "Час", тиждень проходивши в траурі за цивілізацію,як в чумі, я закликав співвітчизників відчути біль американців. І як подивовано спостерігав піджарих українців, які  в барах весело і голосно проголошували тости за льотчиків-камікадзе – адже деякі з них, подейкували, навчалися пілотувати в Кіровограді, та й взагалі  дуже багатьом здавалося, що це ще невідомо, з ким у дні трауру башт-близнят ми ще маємо бути солідарні.  

Сьогодні те саме. Суто по-людському, так би мовити, політично, на рівні президента і парламенту країни, на рівні частини своєї совісті ми засуджуємо наглу смерть і паризьких камікадзе. Суто по-українському ми чешемо потилицю і запитуємо в себе: а що ці теракти означатимуть для нас? І зараз же розуміємо: французький виклик – він якраз і є для нас, хоч і не тим боком, і то виклик, який, можливо, ми не зможемо прийняти.

Тому що кладучи квіти до обеліска паризької трагедії, насправді на мить ми забуваємо про кошмар,який продовжує розгортатися на Донбасі. І тоді снаряди зі східного боку одразу нагадують нам про нашу вагу і взагалі наше місце в світовому табелі про ранґи. А воно – не найвище. Якщо Росія і Захід порозуміються тільки тому, що потрібно рятувати Європу від ісламського тероризму, то місця для порятунку її східної частини, України, може не бути.

Звичайно, я не закликаю – ні себе,ні інших – мислити за логікою "друг мого ворога мій друг", і підтримувати ісламських бойовиків. Однак ми можемо опинитися у культурно-цивілізаційній пастці, з якої кожен вихід – найгірший.

У контексті 13 листопада, як не крути, за бортом залишається не тільки частина євроілюзій, приміром щодо вільного Шенґену, а на перший план виступає одне з гасел, яке можна було почути на Майдані щодня, але яке зрештою виявилося периферійним: допоможи собі сам. Правда, воно повторювалося під час різноманітних перегонів. Правда, воно стало основою діяльності деяких політбрендів. Правда, його іноді можна почути під час теледебатів.  Однак поки що воно залишається лише гаслом, а реальність така, що аби втілити його в життя, у нас рішуче немає жодних шансів. Адже, аби допомогти собі самому, потрібно згуртуватися довкола ідеї: спочатку навести лад у своєму домі, а тоді вже і марити про те, як увійти в інший.

На практиці ж ми бачимо зовсім протилежні вмінню гуртуватися  тенденції. Так, ми уже виросли зі штанців "моя хата скраю", але ще не переросли прислів’я "три українці – три гетьмани". І тому, виборюючи Україну і спільне майбутнє наших нащадків, часто боремося один із одним. На виборах – це зрозуміло і логічно. Але деякі кроки цієї боротьби взагалі абсурдні. Так, прапором усіх наших революцій, особливо двох останніх, завжди було питання української книги. Аби Україна заговорила українською, ми розуміли: потрібна українська книга, якої  має бути багато, і українська книгарня, яка має поважати українську книгу.

Вважається, що з перемогою Революції Гідності це питання не актуальне. Може, саме тому, починаючи з вересня, фіскальна податкова служба "бореться" з беззаконням, вилучаючи примірники українських видавництв і пакуючи книжки магазину "Буква" та його підсобок просто в мішки. Пам`ятаю, як минулого року я був там, на бульварі Хмельницького, тривала презентація книжки мого друга. А буквально перед вибухами у Франції я зрозумів, що став щасливим володарем раритетного примірника: разом із українськими перекладами "Фауста" Лукаша (тому що книга, мовляв, надрукована в Росії), вилучили і книжки видавництва "Країна мрій", зокрема майже весь наклад роману мого друга.

Я ніколи не вважав будь-які  збіги в житті за випадкові (хоча б тому, що моє власне життя – не випадкове), і тому роблю висновок: не знаю як французи, але ми з вами до цих нових викликів із всесвітнім тероризмом точно не готові. Є достатньо справ усередині нас самих, не завершивши які, нема чого кидатися рятувати і співчувати іншим. Цинічно, але факт. Ми не зможемо прийняти терористичні виклики, тому що маємо закінчити з викликом, який трива у нас з весни 2014 року. Це – не тільки тероризм Сходу, а й тероризм щодо своїх співвітчизників, з-поміж яких, переставши бути друзями, ми так і не навчилися кинути шукати ворогів. Якщо ми не зможемо швидко відкинути геть свої власні українські протиріччя, то немає сенсу, далі свічки, намагатися збагнути протиріччя цивілізації, якою ми прагнемо стати: сміхотворно підвищувати заходи безпеки у країні, де два роки уже йде війна.