Ігор Бондар-Терещенко

Поет, драматург, літературознавець, арт-критик

Гіпі, панки та інші діти застою: 5 книжок про українських маргіналів

мнения

22 Ноября 2016, 05:23

За всі часи фарбували свою епоху в усі можливі кольори контркультури саме ті, хто "офіційно" до неї не належав. Власне, вони й залишилися в історії своєрідними маркерами свободи, творчості та альтернативного життя-буття. Як у тому анекдоті, де Брежнєв – всього лише правитель, що жив за епохи Алли Пугачової.

Василь Кожелянко. Діти застою. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2015

1__08

У романі цього автора – апологета жанру "альтернативної історії" – у цілком реалістичний спосіб систематизується епоха і створюється портрет "втраченого" покоління, що виказує в авторі професійного журналіста репортажного кшталту. Так, наприклад, головний герой цієї буковинської оповіді "зростав якраз у ті часи, коли каву остаточно витіснив чай, багатомовність – суржик, а затишні, повні різноманітного добра крамниці – великі гастрономи й універмаги з лункими від порожнечі полицями". Тож не дивно, що при цьому на суто життєвому матеріалі каталогізується безліч соціокультурних складових з історії України за її австро-угорських, радянських, а також незалежних часів. Саме у такий "конспективний" спосіб у романі розповідається про "золоту добу застійного соціалізму" – період життя в Радянському Союзі від придушення Празької весни до початку Афганської війни – причому в контексті місцевих реалій і на прикладі окремо взятого героя. Школа-військо-інститут з точки зору "буржуазного націоналіста" плюс пиятика-кохання-бізнес і Майдан на закуску – ось така політична географія викладається нам у "Дітях застою". Як бачимо, цілком класична модель народознавчої практики з опису історії, і героєві-оповідачеві "навіть не треба було сколесовувати Україну: досить подивитися на рідний Джерелів, аби пересвідчитися, наскільки загруз "його" народ у байдужості, апатії, зневірі".

Сергій Батурин. Шизгара. – К.: Нора-Друк, 2016

2__11

Цей чудовий "роман речей" цілком може увійти до меморіальної трилогії про 1970-80-ті, в яких місце заброньовано за "Дітьми застою" Василя Кожелянка і "Victory Park" Олексія Нікітіна. Справді, всі три епопеї доповнюють одна одну. Немає значення, що одна з них про галицьке життя-буття за брежнєвської епохи, і лише дві другі – про суто столичні пригоди того часу. У будь-якому разі "предметні", "речові", "ширвжиткові" лінії сюжету в них важливіші за будь-яку "застійну" ідеологію. Так, наприклад, у напрочуд строкатій, як ковбойська сорочка, "Шизгарі" Сергія Батурина весь "утилітарний" зріз життя у 1970-х роках у Печерському районі Київа чудово проектується на решту союзних міст, районів і республік. Пригоди героїв у спальних районах радянської Вітчизни, назви музичних гуртів і ціни на модні шмотки майже всюди були однакові. Пісні під гітару біля під’їзду, перше шкільне кохання, магнітофонні бобіни та інша ностальгійна галантерея і бакалія того періоду – винні "бомби" і "бецмани", "по­лотняна торба з набитим олійною фарбою трафаретом "Slade" а також, безперечно, вартість і якість джинсів. "Справжні фірмові джинси, — які-небудь "Лі", "Ренґлер" чи "Супер-райфл", – коштували до ста вісімдесяти карбованців. Напівкустарні ж псевдоковбойські панта­лони "техаси" з братніх країн в молодняка абсолютно не котирувалися й презирливо звалися "чухасами". Мало того, що геть усі ті чухаси: і польські "Odra", і індійські "Miltons", і решта — шилися не зі справжньої цупкої джинсової тканини, а з легкої х/б, так вона, з ве­ликого розуму виробників, була пофарбована стійкими барвниками, так що чухаси ще й не "терлися", тобто, не мали ані форми, ані вигляду".

Антін Мухарський. Сказкі руssкаго міра. – К.: Люта справа, 2016

3__08

Як на думку самого автора, це найбільш відчайдушна і хуліганська книжка з його літературної спадщини. Насправді "Сказкі руssкаго міра" Антона Мухарського – доволі незвичайна збірка оповідань з усіма належними у "радикальному" жанрі аксесуарами – попередженням про наявність у текстах ненормативної лексики, а також вікові обмеження. По суті, билинний епос сучасності, в якому автор розвінчує імперські міфи та культурологічні кліше, демотивує штампи путінської імперії та іронізує з приводу її побутової демонології. Визнаючи при цьому, що за час життя в совку він став носієм вірусу "хомо совєтікус"", і тому його проект – це історія хвороби і пошуків зцілення від тотальної русифікації. Гумор і сатира автора доповнюють жорсткі по своїй образності ілюстрації Івана Семенюка в стилі народного лубка і революційної агітки. Наприклад, уявіть собі розподільчий пункт Групи радянських військ у Німеччині, куди з телячих вагонів з полками в три ряди і діркою-туалетом в підлозі вивалюється цунамі новобранців. Це не про Путіна, звичайно, який тут служив, але все одно пізнавано, як в улюбленому смішне кіно. Ну, або не дуже смішному, на кшталт "Поцілунок не для преси", тому що з улюблених тут тільки "ДМБ" підходить. А якщо вже брати для порівняльного аналізу літературні зразки жанру, то тут, звичайно ж, відразу Лесь Подерв'янський на думку приходить. Ну, і "Штабна сука" Валерія Примоста, звичайно, також.

Олексій Нікітін. Victory Park. – Х.: Фабула, 2016

4____

Для нашого "забудькуватого" часу цей авантюрний роман з часом, що трапився в Києві перед самісіньким розвалом Радянського Союзу – енциклопедія життя і альтернативна історія. Адже про те, як велося в ту бровасту епоху, ви не знайдете в офіційних документах – газетних передовицях, спогадах будівничих Баму та іншого агітпропу. "Джинси Віля купив минулого літа, – починає свою "галантерейну" оповідь автор. – Узяв дві пари за вісім червінців у фіна з "Ленінської Кузні" у валютному барі "Либіді". Другу пару потім скинув за стольник Белфасту, відбивши покупку. А той уже за двісті загнав її на "точці". Віля не фарцював постійно, тільки іноді бомбив випадкових фірмачів. А в Белфаста ця справа була неабияк поставлена". І ще ця проза киває вбік забутого радянського кіно. Наприклад того, де герой Панкратова-Чорного представився Челентано, щоб потрапити на великосвітську тусовку. Те саме тут, у "Victory Park", де герой роману – викапаний актор Боярський, який безоглядно користується хлібосольною (і не лише) увагою місцевих жіночок. "- Дітко,- вискочила на кухню після цієї промови подруга Афродіти Олена, її приголомшені очі ледь уміщалися на круглому українському обличчі,- це справжній Боярський! А я, дурепа, не вірила… – Ага,- розгублено кивнула Афродіта, не припиняючи швидко-швидко кришити огірки,- і я сумнівалася.- Дістань варені яйця з холодильника… І майонез там у баночці".

Іда Ворс. Записки про нашого хлопчика. – К.: Нора-Друк, 2015

5__05

Мова у цій збірці коротеньких оповідок – "Наш Хлопчик і таргани", "Наш хлопчик і море", "Наш хлопчик і баби" – не про життя і не про творчість. Тут ідеться про радянських гіпі, тобто про свідому стилізацію життя і творчості, яке тривало, крім того, не дуже довго. Принаймні з передмови до збірки можна дізнатися, скільки саме: "Якщо не рахувати дисидентів, вони були першими вільними людьми в тій невільній країні за п’ять хвилин до її скону". Коли ж до історичної правди, то чекати, "коли помре твоя краса", іноді доводилося ще менше. І хоч "вони могли ходити на роботу вряди-годи, мати родину, мешкати в стандартній квартирі, а все одно бути ідейними "піплами": цінували свободу, сповідували пофігізм і були готові в будь-яку мить вирушити назустріч пригодам без копійки в кишені", але аналогія з дисидентами все одно не йде з голови. Цікаво, на якій шальці терезів притулити тоді "ворогів народу", в яких не було ані пофігізму гіпі, ані табірної бібліотеки з футболом, як у дисидентів? Причому в книжці Іди Ворс це навіть не українські гіпі, як у Ілька Лемка у "Снах у Святому Саду", а просто радянські. Точніше, один з них.

 

 

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...