Зрадники і запроданки – 5 книжок про колабораціонізм

Обличчя війни за всі часи було незмінне, і в цих книжках воно типове настільки, що спочатку навіть важко зрозуміти, про які саме роки воєнного лихоліття мова. І справді, німецька окупація Франції часів Першої світової війни мало чим відрізнялася від навали гітлерівців у 1940-х роках. Що вже казати про теперішній Донбас. Натомість образ головної героїні, чий чоловік на фронті, а в хаті гостюють чи то німецькі офіцери, а чи місцеві функціонери – змінюється на очах. Але герої завжди повертаються, нехай навіть не дуже героїчно.

Чарльз Белфор. Паризький архітектор. – Х.: Фабула, 2017

Героєві цього роману, молодому архітектору-авангардисту, який виховувався в антисемітській родині, несподівано доводиться рятувати від гестапо місцевих євреїв. Париж, німецька окупація, дружина-коханка і раптовий моральний вибір – між колабораціонізм і гуманізмом. Річ у тому, що багатий підприємець пропонує герою велику суму за створення таємних сховків у власному будинку, а оскільки це означає смертельний ризик, то в якості компенсації замовляє проектування військового заводу для німців. Детективна складова роману, що межує з політичним трилером, перегукується з жанром історичного роману, коли перед нами минає повсякденне життя під окупаціє і зокрема роки співпраці з гітлерівським режимом всесвітньо відомих осіб. Герой, який, нагадаємо, мучиться моральним вибором, зустрічає в ресторанах відомих акторів і актрис, які не втекли з Парижа в 1940 році, і навіть "визнані зірки, як-от Моріс Шевальє, Саша Гітрі й молоді митці – наприклад, Едіт Піаф та Ів Монтан – залишились у Парижі й продовжували кар’єру". У 2015 році Чарльз Белфор став фіналістом престижної Дублінської літературної премії, того року його роман увійшов до списку бестселерів "The New York Times". Дві кіностудії – "Studio Canal" і "The Picture Company" – придбали права на створення фільму за книгою.

Джоджо Мойєс . Дівчина, яку ти покинув. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016

…Красуня на портреті, намальованому її чоловіком, разюче відрізняється у цьому романі про Францію 1940-х від змарнілої жінки, яка, будучи змушена піклуватися про багатодітну родину, обслуговує в своєму готельчику німецьких окупантів. Психологічний поєдинок з комендантом міста – головна тема цього роману. Особливо ж, як відомо, не бунтували, оскільки навіть закриття крамнички на знак протесту загрожувало розстрілом. "Що, на вашу думку, я мала робити? – вигукує нещасна жінка. – Забарикадуватися з іншими всередині й закидати німців чашками та каструлями?" І тим важче було щодня боротися з трагізмом життя під окупацією. Маються на увазі офіцерські візити, сусідські плітки про "німецьку фаворитку", неможливість сказати "ні" загарбникові, коли на зміну ненависті приходить зовсім інше почуття. Наприклад, бажання... розповісти про Матісса, у якого навчався чоловік, якого, у свою чергу, треба визволити з табору. І коли історія колишньої паризької продавщиці, яка стала моделлю художника, обертається драмою мало не в стилі фільму "Малена" з участю Моніки Белуччі.

Варвара Жукова. Свідок. – К.: Дуліби, 2015

У назві цього роману про альтернативну історію України з 1920-х по 1960-ті роки, причаївся і "Видок" Люка Бессона, і "Свідок" з "поганим" Томом Крузом. Справи колишніх представників української радянської літератури в ньому також кепські. Її герої святкують Жовтень і вітають війська Вермахту, пишуть доноси і створюють дисидентські поеми, з яких випливає, що скоро всім нам буде непереливки. Їм-то добре, вони німців люблять. Але посеред всієї цієї вакханалії, яка іноді нагадує одіозний фільм "Нічний портьє", принишкли ті, що плекають акт розплати за "безцільно прожиті роки" в соціалістичному раю. З одного боку, згадуються Тичина і Хвильовий, Куліш і Дніпровський, Любченко і Домонтович, а також загадковий поет Володимир Свідзінський, що нібито згорів при евакуації, і всі вони начебто живуть в літературній комуні типовими обивательські пристрастями. Але, з другого боку, хтось же з них, зацілілих у м’ясорубці Розстріляного відродження, був учасником З’їзду письменників, який відбувся за німців у Харкові 1942 року?

Маргарита Сурженко. Нове життя. – Брустурів: Дискурсус, 2015

Тутешні "еміграційні" відомості відгонять присмаком далеких окупаційних радощів, коли, пригадується, ресторани за німців працювали, театри ставили українську драму, а президентом України мав бути редактор скромного харківського журналу. У цій збірці історій про кохання, ненависть і загалом буденне життя по різні боки барикад, вільно буде заблукати в часі та інших сумнівних ідеологічних координатах. Особливо, дізнавшись від одного з героїв оповіді, що "магазини працюють, як і рані­ше, навчання в школі відновили, секції футболу так само відкриті. Половина його однокласни­ків повернулись до навчання. Дівчата займа­ються танцями, готуються до концерту, який має відбутись у школі наприкінці осені. Місто живе і пульсує. І мало чим відрізняється від того, яким було рік тому". Утім, мова наразі не про Харків 1942-го, а де поближче – Луганськ, наші дні, герої і персонажі – "зрадники" і "запроданці", які залишилися на окупованій території "ЛНР". З іншого боку, якщо хтось забув, "украинцы в Лу­ганске – как евреи во время Второй мировой войны", тож будь-яку "еміграцію" можна зрозуміти і виправдати.

Яна Кович . Донбасский дневник. – СПб.: Лимбус Пресс, 2016

У цих нарисах про виживання під час війни у прифронтовому "місті Е." несподівано багато музики. Радянської, домашньої, новомодної, але з ностальгічними нотками. Рядки "любимый город может спать спокойно" і "я остаюсь, чтобы жить" стають актуальними для того, хто дивиться на війну в рідному місті з того боку барикад. Головне в щоденнику – це розмови, плітки, настрої, а також "33 ознаки того, що ви живете в Донбасі", викладені із знанням справи і гумористичною розстановкою сил на "сепаратистській" мапі буднів. Знову-таки, двоякій, суб'єктивній, майже контурній. "У тебе є мінімум один знайомий, який знає людину з Майдану, у якого знайшли наркотики в аналізах. І мінімум один, у якого друга "Л/ДНРовцы" схопили просто на вулиці і відправили воювати в Слов'янськ".