Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь
Сделать стартовой
26,59
29,81
УКР

Сергей Корсунский

Чрезвычайный и Полномочный Посол Украины

Китай і Росія – стратегічний альянс чи романс перед розлученням

мнение

Відносини між основними центрами сучасного геополітичного трикутника – США, Росією та Китаєм – є одним з ключових факторів, що визначає ситуацію на світових ринках, обумовлює потоки інвестицій і товарів, а також політичну взаємодію в рамках міжнародних організацій та інституцій. Його необхідно враховувати і Україні (власне кажучи, як і всім іншим) при побудові будь–яких власних концепцій чи ліній поведінки на зовнішній арені. Але, якщо відносини по вісях США-Китай (переважає економічний аспект) та США-Росія (переважає безпековий фактор) прораховуються з високою ймовірністю навіть при всій непередбачуваності Дональда Трампа, то взаємодія по лінії Росія-Китай тільки на перший погляд здається зрозумілою і прозорою. Візити на найвищому рівні, обмін нагородами, запевнення у вічній дружбі, спільні проекти і військові навчання, солідарне голосування в ООН  - все це, за будь-якими стандартами, свідчить про стратегічність відносин, поглиблене партнерство і співробітництво. Путін навіть говорить, що стратегічного партнерства з Китаєм для Росії замало, сторонам слід розбудовувати "привілійоване" стратегічне партнерство. Сі Цзіньпін також високо оцінює співпрацю з РФ. Насправді ж, якщо детальніше розібратися у цифрах і фактах, картина росйсько-китайської взаємодії виглядає далеко не такою однозначною.

Насамперед, ключовим "мотивом" російсько-китайських відносин є прагнення кожної з сторін використати іншу  для досягнення власних політичних і економічних цілей. При всій сконцетрованості Кремля на протистоянні із Заходом, Китай залишається для Москви безумовним пріоритетом на світовій арені. Для Росії це можливість диверсифікації ринків збуту нафти і газу; надії на інвестиції; доступ до китайских технологій; політична підтримка в ООН; примара поновлення глобальної величі через спільну участь у ШОС та дучасть у вирішенні проблеми Північної Кореї. Водночас, для Китаю Росія це – джерело сировинних ресурсів; майбутні території Далекого Сходу і Сибіру, що у перспективі мають відійти до Китаю; доступ до технологій військово-промислового комплексу; політична підтримка в ООН, коли Китай критикують по питаннях уйгурів, Тайваня, Південно-китайського моря. Тобто, відносини між Росію і Китаєм не є симетричними. За  оцінкою провідних західних експертів, у парі РФ-КНР "Китай- це наїздник, а Росія – це кінь". 

Варто відзначити, що ВВП Китаю майже у десять разів перевищує ВВП РФ. Форекс-резерви КНР – найбільші у світі і також більш, ніж у десять разів перевіщують золотовалютні резерви РФ. Очікується, що до 2030 року ці тенденції зберігатимуться й, окрім того, на той час ВВП Китаю вдвічі перевищуватиме ВВП США. Обсяг торгівлі РФ і КНР складає приблизно 60 млрд. доларів, що у дванадцять разів меньше, ніж товарообіг Китаю з США. У Китая вдвічі більша армія, втричі більші витрати на оборону. Сучасний Китай не розглядає Росію, як військову загрозу і, більше того, сміливо використовує доступ до російських військових технологій у власних цілях. КНР є єдиною країною, якій Росія поступилася частиною своєю території.

Обидві країни об’єднує традиційна недовіра по відношенню до гегемонії США, і саме на цьому будується "східна" політика Росії. Москва намагається переконати Пекін, що Сполучені Штати ніколи не розглядатимуть Китай як рівноправного партнера, будуть намагатися стримувати розвиток Китаю і обмежувати можливості для економічної експансії КНР.  Протягом останніх тридцяти років керівництво КНР, безумовно, розуміло і враховувало ці фактори, проте намагалося використовувати нормальні відносини із США у цілях власного технологічного розвитку. Китай став головним торговельним партнером США, а ринок КНР виявився надзвичайно привабливим, насамперед, для американської автомобільної та електронної індустрії. У той час, як Москва протистояла Вашингтону, Пекін за допомогою американських інвестицій створював сучасну промисловість і здійснював модернізацію інфраструктури. 

Для Росії партнерство з Китаєм у протистоянні з США могло б стати вирішальним фактором з точки зору повернення у "вищу лігу" світової політики. Заради цього Путін пішов і на територіальні поступки, і на беспрецедентну присутність компаній КНР на Далекому Сході РФ, і на тісне військово-технічне співробітництво. Але, якщо для Росії участь підрозділів армії КНР у військових навчаннях на території РФ є сигналом Заходу і своєрідною демонстрацією сили, то для Китаю – це, скоріше, можливість отримати інформацію про потужність збройних сил РФ, перевірити власні сили і техніку у районах можливого конфлікту. Китай не бажає бути маріонеткою в руках Кремля і зовсім не прагне конфлікту з США. Складність політики Пекіну проявляється у тому, що в РБ ООН Китай і РФ голосують здебільшого узгоджено, проте Китай, наприклад, не визнає аннексії Криму і виступає за територіальну цілістність України. КНР погоджується на спільні енергетичні проекти з Росією (і не боїться ніяких санкцій), проте або зовсім відмовляється їх фінансувати (як це сталося з газопроводом "Сила Сибіру"), або свідомо інвестує лише у ті проекти, які зміцнюють геополітичне становище КНР (як завод по зрідженню природного газу компанії "Новатек"; завдяки цій інвестиції Китай заявив про свої інтереси у Арктиці й почав створення льодокольного флоту). Китай самостійно, без координації з РФ, здійснює геополітичний проект "Один пояс-один шлях", створюючи нові торговельні шляхи з Азії в Європу, і лише один з чотирьох маршрутів проходитиме через РФ. Після того, як Росія пролобіювала членство у ШОС для Індії, Китай зробив те саме для Пакистану. На сучасному етапі Китай відіграє значно більшу роль у Казахстані, ніж РФ, а китайські інвестиції у Білорусь оцінюються у 6 млрд доларів.
 
При аналізі китайсько-російської взаємодії потрібно також враховувати низку специфічних обставин, які не є традиційними для класичних підходів у міжнародних відносинах. Зокрема, це вкрай низька щільність населення регіонів Росії, насамперед Сибіру, Прибайкалля і Далекого Сходу, що примикають до Китаю. Протягом останніх двадцяти років відбувалося (і відбувається) фактичне заселення цих регіонів китайцями, частина з яких набула російського громадянства (частіше всього, через шлюб), і на сьогодні вже посідають навіть керівні посади у місцевих органах влади. Компанії КНР активно освоюють ресурси Сибіру, справа дійшла навіть до будівництва водопроводу Байкал-Китай. За оцінкою експертів, які Москва вкрай неохоче коментує, на територіях РФ на схід від Уралу вже відзначається тотальне домінування китайських підприємців, а корумпована місцева еліта фактично сприяє вивезенню у Китай лісу та корисних копалин без будь-якої користі регінам РФ.  У китайськх ЗМІ все частіше з’являються публікації, у яких і Байкал, і території Далекого Сходу прямо називаються китайськими географічними назвами, а дії компаній КНР свідчать про відсутність будь-яких намірів сприяти розвитку російських регіонів в інтересах місцевого наслення або економіки РФ. Москва на офіційному рівні заявляє про відстуність подібних проблем, проте у "мозкових центрах" Росії вже не перший рік відкрито говорять про занадто велику ціну, яку Росія платить за політичну лояльність КНР в РБ ООН. Власне кажучи, ця показова "лояльність" Китаю цілком може розглядатися як тактика сприяння послабленню Росії у протистоянні із Заходом, з яким – і з США, і з ЄС – Пекін намагається вибудовувати дружні відносини співробітництва, уникаючи протистояння, на яке іде Москва. Росія, яка нині знаходиться під жорсткими санкціями з боку США і ЕС, зовсім не схильна відкривати ще і "східний фронт" на Далекому Сході, що значно полегшує завдання КНРщодо масимального освоєння ресурсів Сибіру.

Фактично єдиною проблемою, яка постає перед США у зв'язку з розвитком російсько-китайського співробітництва, є його військово-технічна складова. Китай активно створює нові зразки зброї, будує власний флот і військово-повітряні сили, і робить це за допомогою російських технологій. У перспективі саме Китай, а не РФ, може стати не тільки економічним, але і військово-політичним викликом для США, що серйозно турбує і Білий дім, і Пентагон, і Держдеп. Штучні кроки по обмеженню можливостей розвитку Китаю, такі як накладення мит і примус до проведення торговельних переговорів поза межами СОТ, а також намагання звинуватити світового лідера ринку мобільного зв'язку і телекомунікацій Huawei у шпіонажі, порушенні прав інтелектуальної власності і санкційного режиму проти Ірану, виглядають як недобросовістна конкуренція і зустрічають супротив не тільки в КНР, але і в Європі. Безумовно, не варто применшувати ефект синергії китайських фінансових ресурсів і російських технологій ВПК, проте Китай навряд чи має наміри до військової експансії у той час, як Росія саме цим і займається починаючи з 2008 року. Слід очікувати, що наступні п'ять років стануть вирішальними з точки зору формування майбутньої довготермінової політики по лінії Москва-Пекін. В інтересах України, щоб США не йшли на загострення відносин з Китаєм, і тоді стратегічний альянс КНР з РФ, на який сподівається Москва, скоріше за все виявиться романсом перед неминучим розлученням.

Читайте самые важные и интересные новости в нашем Telegram

Источник:

Сегодня

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter
Орфографическая ошибка в тексте:
Послать сообщение об ошибке автору?
Сообщение должно содержать не более 250 символов
Выделите некорректный текст мышкой
Спасибо! Сообщение отправлено.