Про меседжі, які ми надсилаємо

Українські політики традиційно приділяють величезної уваги символам і месседжам. Здійснювати візити і зустрічатись на найвищому рівні для того, щоб у котрий раз задекларувати те, що і без того вже давно відомо, або просто "надіслати меседж" – то наша незмінна традиція. Звісно, у світі міжнародної політики не обійтись і без подібних речей – згадаймо тільки брошки Мадлен Олбрайт, вишиванки Трюдо, участь у молитовному сніданку в Вашингтоні чи тіару королеви Вікторії на нещодавній зустрічі з Трампом. Але при цьому варто пам’ятати, що у кінцевому рахунку важлива не стільки форма, скільки зміст того, що відбувається. Президент України відвідав з першим візитом Брюссель, де, як повідомлялося у ЗМІ, були надані важливі меседжі відносно незмінності зовнішньополітичного курсу України. Для того, щоб оцінити цю подію давайте для початку спробуємо дати відповідь на декілька важливих питань, які безпосередньо стосуються нашої держави.

Європейська і євроатлантична інтеграція – це питання внутрішньої чи зовнішньої політики? 

Чи був випадок, коли новобраного президента України погано зустрічали у Брюсселі?

Деоккупация юга страны – как украинские военные отвоевывают территории

Запрет на передвижение по стране для военнообязанных – все детали

Ракетные удары по мирным украинским городам - июль 2022

Ядерный терроризм россии

Чи варто проводити зустрічі на найвищому рівні, коли все ще залишається невідомим, яка наша, українська, оновлена позиція щодо ключових питань безпеки і економічного розвитку держави?

Питання риторичні. Але міркувати на ці теми важливо.

Минулі тижні виявилися вщент заповненими міжнародними контактами. Ціла низка бліц-візитів міністрів закордонних справ (насамперед, важливо згадати глав зовнішньополітиних відомств Німеччини і Франції Гайко Мааса та Жан-Іва Ле Дріана, а також Швеції і Польщі Маргот Вальстрьом і Яцека Чапутовича), сенатор з США, нарешті вкрай насичений зустрічами і подіями візит до Брюсселю. Всі хочуть говорити з нами про наш про Донбас, всі хочуть зрозуміти, чи відбуватимуться зміни у зовнішньополітичному курсі України і яким він є – новий президент України Володимир Зеленський. Нажаль, поки що продовжується традиція попередника давати обмаль інформації про зміст перемовин. Хочеться вірити, що з появою президентського прес-секретаря ситуація зміниться. Але про деякі речі можна говорити вже зараз, грунтуючись на опосередкованих "меседжах".

Контакти з офіційними чинниками Німеччини і Франції відбувалися на тлі їх згоди на будівництво Північного потоку-2, а також лобіювання поверення Росії у ПАРЄ. У кулуарах представники цих країн вже давно і наполегливо говорять про необхідність "болісних компромісів" з агресором. З нашого боку декларується готовність до переговорів (у Нормандському форматі і з Росією), наголошується на наявності якихось "нових" пропозицій, які буде реалізовувати Леонід Кучма у Мінську. Кучма вже був у тій парі чобіт, але взявся поновити зусилля. Повний зміст цих пропозицій залишається невідомим, проте чітко прослідковуються наміри пожвавити перемовини. Очевидно, зняття економічної блокади з ОРДЛО – це і є головною новиною щодо зміни позиції України. Натомість Україна, як заявив Кучма, очікує кроків на зустріч, зокрема, у контексті обміну полоненими, у тому числі – повернення моряків. 

Тобто, тепер проглядається весь процес "танку дзю-до": спочатку свої кроки зробив Путін – це і видача паспортів, і ігнорування рішення міжнародного суду щодо негайного звільнення моряків, і загострення ситуації на лінії зіткнення. Ми відповіли призначенням Кучми, візитом до Єврокомісії (де обговорювалися заходи щодо примусу Росії до миру), прес-конференцією з Генсеком НАТО (під час якої підтверджено політику "відкритих дверей"), бесідою з Кушнером та пропозицією про зняття економічної блокади з ОРДЛО. 

З одного боку, Москві надісланий "меседж" про те, що ЄС і НАТО продовжують підтримувати Україну, але настав час виходити з тупікової ситуації, де опинилися перемовини у рамках ТКГ. З іншого, навряд чи є сумнів щодо наполегливих рекомендацій від членів "міжнародної коаліції на підтримку України" йти на пошук компромісних рішень з Росією, які були висловлені у наш бік. Про це, зокрема, свідчить формат зустрічі з Кушнером (навіть, якщо це була просто вечеря) – президенти України і Польщі, міністр енергетики США, прем’єр Грузії, і пані Могеріні. Сьогодні і Польща, і Грузія мають особливі відносини з США, проте взаємодіють з Москвою попри різні ставлення до цього питання на внутрішньополітичній арені. Тут проглядається і політика безпеки, і енергетика. Американці так просто нікого не запрошують і за стіл не саджають. Цікавий варіант.

Шукати компроміси треба, оскільки у разі відкритої війни втрати можуть звести нанівець радість від перемоги. І результати виборів показали, що більшість виборців війни не хочуть, а попереду вибори до Верховної Ради. Проте питання у чому саме мають полягати ці компроміси і що ми отримаємо у відповідь залишається відкритим. Німеччина і Франція, схоже, твердо бажають налагоджувати відносини з Москвою. Там вважали і вважають (безумовно, помилково), що політика "пряника" для Москви дасть більший результат, ніж політика "кнута". Тим в Україні, хто приймає тепер звонішньополітичні рішення, варто запитати самих себе – чому і наші західні друзі, і Москва однаково прихильні до Мінських угод? Навіщо Путіну мир на Донбасі не на його умовах? Захід продовжує робити бізнес з Росією, подобається нам це чи ні. Російські цінні папери дуже високо котуються на фінансових біржах, газ і нафта (навіть попри забруднення "Дружби") продовжують текти рікою, Турецький потік  на завершальній стадії (тепер вже і Словаччина говорить про свою зацікавленість), Північний потік-2 трішки (і прогнозовано) затормозив, проте буде завершений попри все, план припинення транзиту через Україну готовий. Скоріше за все, Кушнер також повідомив присутніх про те, що Трамп не хоче вводити санкції проти Росії, і взагалі вітатиме, щоб європейці розбиралися зі своїми справами самі. Варіанти можливі, але мало ймовірні.

Кожна країна і кожен іноземний політик завжди діє у власних національних інтересах. Навіть, коли здається, що певні рішення приймаються на користь інших держав. Для Росії сьогодні важливо додавити те, що було розпочате у 2014 році – примушення України до фактичної федералізації, остаточне руйнування центральної влади і керованості економікою, практична зупинка процесів європейської інтеграції та зближення з НАТО. Як тільки Москва відчує, що Захід втомився від протистояння і хоче дружби, йому будуть зроблені пропозиції, від яких він не зможе відмовитись. Чи достатньо чітко ми в Україні усвідомлюємо, що дійсно відбувається? Чи має нова команда – без сумніву креативна – план дій хоча б на три кроки уперед? Намагання зіграти у ту саму гру, з тими самими гравцями, правилами і суддями, і сподіватись на іншій результат – цьому феномену Альберт Ейнштейн вже давав оцінку. 

Ще будучи кандидатом в президенти Володимир Зеленський говорив, що готовий зробити "все", щоб встановити мир. Тому він діє послідовно. Але і Росія, яка знову вбила декількох наших солдат саме під час візиту президента до Брюсселю, діє не меншь послідовно. Сьогодні Берлін і Париж – також прихильники системності – скоріше за все вмовляють Москву зробити крок на зустріч Києву, наприклад, погодитись на обмін полоненими. Якщо вдасться – буде про що говорити далі. Питання в тому, що робити, якщо Москва не погодиться. Ні у Німеччини, ні у Франції немає апетиту робити санкції жорсткішими, а діалог з РФ – ще прохолоднішим. У списку спікерів і учасників цьогорічного економічного форуму у Санкт-Петербурзі достатньо іноземних гостей, у тому числі з провідних країн ЄС. Це свідчить про наявність потужного проросійського бізнес-лобі, яке попри санкції і політичний тиск продовжує працювати з Росією. Тому питання про те, чи слід шукати шляхи до миру не стоїть. Проблема полягає у тому якими саме мають бути ці шляхи. 

Європейська і євроатлантична інтеграція – це насамперед домашня робота, а не саміти і прес-конференції. І раніше були надважливі візити, мега-красиві декларації і потужні обіцянки. Проте як тільки справа стосувалася реальних кроків, вони здійснювались настільки важко, що часто так і залишалися непоміченими для суспільства. Ще зарано поспішати з висновками, їх варто робити, коли стане зрозумілим весь задум. Перезавантаження влади після парламентських виборів дасть відповідь на питання хто і яким чином цей задум буде реалізовувати. Сто днів шостого президента настануть дуже скоро, швидше, ніж вони пройдуть.

За дискусіями про Мінські домовленості і ситуацію в ОРДЛО взагалі зник з порядку денного Крим. І це теж тактика РФ – зробити проблему Донбасу настільки болісною і складною, щоб не було і бажання її порушувати (особливо за участю наших іноземних партнерів). Проте саме у конексті Криму лежить відповідь на питання коли ж нарешті припинеться війна, а українці перестануть гинути. Відповідь очевидна – лише тоді, коли у Москві відбудеться кардинальна зміна влади. Тиск на Росію прискорює цей процес, його послаблення створює ілюзію легітимності імперської політики Путіна. І саме це розуміння має стати відправною точкою будь-яких нових ініціатив.