Віталій Квітка

письменник

10 значних явищ за 27 літ незалежності

мнения

28 Августа 2018, 08:32

На прапор, герб, паспорт і решту суміжних регалій країни, громадянином якої ти є, зазвичай ми дивимося наче крізь пальці. Документи і причетність до чого-небудь — це як причетність до участі у власному ж організмі: ти настільки з цим зжився, що зазвичай усього — роботи цього, його важливості – й не помічаєш. Просто використовуєш власне громадянство так, як тіло – власні органи: лише в тому випадку, коли якийсь орган захворів. У громадському ж житті паспорт, гімн і прапор потрібні тоді, коли вирішуєш якусь із проблем власної суспільної болячки — співаєш гімн, щоб злитися зі збірною на стадіоні, виходиш на майдан, щоб стати ще більш вільним, стаєш у чергу, щоб завдяки поміркованій магії бюрократії отримати: субсидію, довідку, кредит, квиток на поїзд/літак тощо.

Однак завжди існують надподії, — попри те, віриш ти у власну державу, незалежність, історію тощо чи ні, – які, як і не нараховані субсидії чи втрачені іпотечні вклади, змушують тебе зрештою поставитися до всіх цих "документально-какашних" причетностей належно серйозно.
Як і до 27 років незалежності, які ми проминаємо з Україною. Щодня в цій самостійній історії трапляються події — народження, смерті, помилки, правильні вчинки, зради і приклади вірностей, героїка праці і винаходу, подвиг спорту, звитяга в сексі. Усе це колосальне — видиме і невидиме – колесо дій і подій. Про щось повідомляють медіа. Щось за роки вражає, надовго або на мить. Миттєве травмує, здається, навіки; потім із чимось таким самим\подібним у "організму" твоєї душі налагоджуються стосунки. Аж до можливості перманентного щоразового іґнору (приміром, війну, рухомий щоденний рядок мирно-воєнних жертв унизу дисплею).

Але насправді кожна подія, кожна дрібниця так чи інакше впливає, або здатна вплинути на індивідуум, формує (або здатна змінити) менталітет, або навіть руйнує/деформує твою і мою особистість. Існує принаймні 10 значних явищ за ці 27 літ незалежності, в умовах, правилах, в наслідках, яких ми канонічно звикли жити.

1. Явище масового, але стадного голосування на виборах та референдумах. Цьому – здійснювати не зовсім власний, а під впливом сусідів по майданчику чи "впливу" медіа, волевияв ми навчилися на початку 1990-х. На відомому "грудневому" референдумі ми майже одностайно відмовилися від подальшої участі в СРСР і проголосували за українську самостійність. Здавалося б, позитив, з точки зору історії незалежності. Однак "стадність" голосування (попри зниження проценту явки на дільниці з кожним волевиявом) завжди визначала подальшу політдолю, — України і персональну. Чомусь обрали в президенти Кравчука, а не когось ліпшого; Кучму, а не як відчули згодом, "того, іншого"; Януковича, а не, як побачили згодом, онту; Порошенка, не когось зі списку, з тих, хто лишився за ним позаду. Виходить, що на індивідуальному рівні ми завжди праві: вибір здійснено цілком правильно, незалежно. А його наслідки, тому що на загал він все-таки одностайно-стадний — апріорі патологічно-катастрофічні? Інакше чим зумовити критику Петра Олексійовича в останні два роки: 54,7% нації обрали, відрив від другого місця в майже 42% був, за українськими мірками — просто шаленючий, не міг же кожен із нас персонально помилитися?

2. Замовні, резонансні вбивства лідерів. В добу Вадима Гетьмана на кожне з таких, починаючи з атентату на нього самого, суспільство реагувало як на 2=5 — тобто з усієї сили людського спротиву самій ідеї смерті. Їхня питома маса, яка зростала як снігова куля, що котиться з пробуджених громом гір (від Щербань-Гетьман-Чорновіл до Ґонґадзе-Кравченко-Кирпа до Бузина-Шеремет тощо), узвичаює людське серце. Шоковані розстрілом Небесної Сотні, ще одним масовим убивством у стані цивілізаційного миру, до якого адаптувалося людське серце. Але матері подальших забитих героїв України (визнаних та ні) у відчаї мороку персонального страждання продовжували запитувати: "А мої діти гірші?". На загал ментально це в принципі означає примирення зі списком жертв, пасування — ні, не перед невідворотністю смерті — перед її послідовністю, до якої ХХ сторіччя вчило нас ставитися як до прикрої випадковості. Нині ж ми бачимо: зло, може, й не переможе, але воно точно забере багатьох із нас — нагло, моментально, свавільно й нелюдяно.

3. Послідовно гальмована інфляція, старанно замовчуване падіння пенсій, закамуфльоване під їхній ріст. 2010 року на пенсію мій тато міг придбати біля 120 євро. Зараз, коли та зросла на 400 гривень, він ледь придбав би 50 євро. Це означає, що попри одвічні потуги українських фінустанов та українських політичних та фінансових гравців, які всілякими способами ось уже два десятки років боряться за покращення людського добробуту, вгамувати інфляцію не вдається. "Похибка", посилання на теперішню війну — не канають. І в, скажімо "мир", 1994 року пересічний українець перебував у стані чеснотливого, але жебрака: 20 доларів, за які я винаймав кімнату в Ірпені, здавалися моїй господині манною небесною. Але зараз за 20 доларів можна винайняти хіба що готельний номер на ніч на якомусь прикарпатському курортному хуторі.

4. Знищення, розчинення народного або спільного майна, олігархат. Я не прочитав ще жодного зрозумілого, послідовного, правдивого і вільного від політичних гачків мемуару про те, як це в країні, де раніше мешкали "пролетарі, селяни та творча інтеліґенція" явилися і всього за два десятиріччя доросли до публікацій у топах форбсів такі відносно небідні люди, як олігархи. Я розумію це, як і всі: було народне майно, і одні люди, доки інші покірно й мовчки ходили на роботи, сперечалися на кухнях і сподівалися на чесність та ініціативу згори, "народне" змусили працювати на капітал. Звісно, є підприємці, які змогли зробити власний капітал майже чесно і майже самотужки завдяки винятково власним талантам. Але я не вірю, що можна "чесно" відпахати десь за кордоном, а потім повернутися у власну країну і "оздоровити" її бізнес. Чому? Тому що, як правило, на таку "пахоту" у британців, німців та американців ідуть цілі покоління та династії. Наші шахтарі, звісно, могли б добратися до пупа землі, тому що існують, приміром, шахтарські династії, але ж не "крамарі".

5. Неможливість скоригувати реформу освіти і медицини як ключових галузей здоровим чином через радянську інерцію. Падіння спорту. Усі ці галузі — освіта, спорт, медицина — перебували 30 років тому у повністю державній компетенції. Небагата держава, а такою приречена бути кожна новостворена, хіба що її уфондували династії Крезів, неспроможна провадити ефективні сучасні реформи у всьому одразу. Спорт, який за СРСР був частиною ідеологічної боротьби з Заходом, і тому фінансувався на рівні воєнної галузі, введений в освіту, за вільної України вийшов із-під цієї "юрисдикції", поступово ставши приватною справою, в кращому разі, меценатів.

Найкраще розвинувся футбол, який, попри колізії останніх п'яти воєнних років, "вижив". Найбільше постраждала освіта — вона досі є деякою лялькою в руках політиків і міністрів, особливо історична програма; крім того, одразу не визначилися, яку модель — радянську, американо-європейську чи комбіновану — застосовувати при навчанні та оцінюванні. Внаслідку цього і діти й учителі нині є заручниками надскладних і надмалоефективних програм. І виходить: ми пишаємося нашими вундеркіндами, винаходи яких майже миттєво втілюються в інших країнах, разом із тим опустивши нашого пересічного учня до рівня індуса.

Максимум, що ми вирощуємо з 95% загалу теперішніх школярів — напівосвічених домогосподарок та майбутніх водіїв-далекобійників для єврокраїн (у себе не заробиш). Сімейний лікар – "коник" нинішніх медичних реформ — акція чи не єдина, але явно запізніла. Справді фахових лікарів унаслідку зміни поколінь та виїзду профі-медиків в "країни кращого життя й заробітків" так обмаль, що як би не поспішали записуватися до "найкращих" з ескулапів, 90% хворих змушені будуть лікуватися у тих, хто в 1990-х придбав. Відтак навіть хабарі виявляться малоефективними: моєму татові спочатку лікували пневмонію, а потім — таки нирки, на які він хворів, і він усе одно помер 14 липня.

6 .Масові акції, названі революціями. Революція (повалення остогидлих), в останні 15 років стали визначальними тоді, коли довіра народу падає, а тиск та апетити можновладців зростають. Це дає результат, однак демократія та здорова економіка при цьому сильно буксує.

7. Владний "беспредел". Якщо гаслами всіх трьох останніх революцій, починаючи з "України без Кучми", є неодмінні "Бандитам — тюрми!" та "Змінимо систему влади!", це означає, що принципових проблем з корупцією — згори донизу — ми так і не вирішили, майже не здатні вирішити (це не здатні зробити навіть греки, які в ЄС) і що поняття "владного "беспрєдєлу" час від часу, немов лохнеське чудовисько, виринатиме з хвиль історії, лякаючи наших дітей і онуків і схиляючи їх до революційних міркувань.

8. Народна анархія. Наслідок зростаючої, нині – навіть перманентної, недовіри мас до влади та преси — це вже, практично, народна анархія. У Великій Україні (Україні, крім окупованого Сходу) така анархія не означає дієвого спротиву місцевим та центральній владам та органам поліції. Але відсоток недовіри, а отже ігнорування останніх, в яких ми перестали бачити помічників у розбудові власного добробуту, а помічаємо в них радше перешкоду власному нормальному існуванню, – надзвичайно лихий дзвіночок. Власне кажучи, за певних обставин, народну анархію складно втримати в межах її кухонно-балачкового кокона.

9. "Бєспрєдєл" і міжнародне правосуддя. Це те, що провокує відвертий мінор в українцях. Усі ми стали 5 років тому свідками того, як наша державність, нехай не так явно, як у 1918-1921 та в 1939-1945, була поставлена під сумнів однією стороною (Російська Федерація) за майже мовчазної згоди збоку решти світу. Можна скільки завгодно говорити про допомогу Заходу та засанкціонованість Раші, але, як і у випадку з Адольфом Гітлером, миттєво, а отже з мінімальними втратами для всіх сторін, угамувати кофлікт довкола українських територій Криму і Донбасу Заходові не вдалося. Він виграв, не допустивши жертв з-поміж мешканців навколонатівських держав, обмежившись українською кров'ю. Але наразі це не перемога, а поразка всіх, із Росією (нормальною Росією) включно.

10. Втрата національної ідентичності. Американська нація на власні ключові свята дивиться фільми штибу воєнного "Народжений 4 липня" (про В'єтнам, цьогоріч прокручений одним із наших телеканалів до Дня прапора України) чи принаймні футуристичного фентезі "День Незалежності" (про перемогу американського способу мислення над усіма неґаціями світового космічного зла). Українців цьогоріч на ДН приголомшили хоч і національною, хоч із голлівудським розвоєм спецефектів, але все-таки казкою про...Олексу Поповича, Ілька Муромця та Добриню Микитовича. Серце рвалося від гордощів: російські діти дивитимуться цей фільм, з подивом дізнаючись про його українське виробництво, і балдітимуть, мріючи про зміну громадянства на жовто-блакитне. Однак є певні сльози на такому балі.

Тому що з кожним новим роком українського свята незалежності відчуваєш: Україна перестає бути такою, як справді автентично була — в думах, у словах, у вчинках своїх кращих представників у кожному зі сторіч. Вона мімікрує під щось. Якщо в роки Совка — під радянську Росію, то тепер, Південь і Схід — під Дикий Захід безправно-новонароджуваних американських прерій, де господарі — ті, хто фізично дужчий. Північ та Захід — під похмурі замки та екологічно-економічні чесноти євроспільнот. Укрзамки асоціюються в укрдокументалістів із... англійськими (найбільш котуються?) лицарями, а пустелі — з Мекками знаних географічних екооаз. Що ж у нас, зрештою, залишається/ залишиться від самих себе у сухому залишку майбутніх сторіч?

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...