Мы обновили правила сбора и хранения персональных данных

Вы можете ознакомиться c изменениямы в политике конфиденциальности. Нажимая накнопку «Принять» или продолжая пользоваться сайтом, вы соглашаетесь с обновленными правилами и даете разрешение на использование файлов cookie.

Принять

Віталій Квітка

письменник

Без емоцій: роздуми на тему розколотих мирною війною

10 июля 2015, 08:25

kvitka_02_06_04

Якось прийшло на думку, що за час, що сплив від 30 листопада 2013, а потім від 19 січня, а потім від 18-20 лютого, а потім від 27 лютого, а потім від 1 березня 2014, а далі від Іловайського котла, 242-денної оборони Донецького аеропорту, Дебальцево та всього іншого, коли стан душі кожного змінювався як декорації, і, маю надію, стабілізувався, настав час жити по-іншому. Час, по суті, відкинувши шлейф емоцій, які тільки плутають карти і заважають голові почуватися свіжою, прийшов, він: час жити без емоцій.

По можливості, звісно. Тому що зрозуміло, що кожен новий факт нашої історії так чи інакше гойдатиме багатьох (не кажу – всіх) у той чи інший бік. І все-таки жити спокійно, без емоцій у часі, який більшість, напевно, назве надскладним, це якщо покласти руку на серце,  – надважливо.

Деякі для цього кудись від`їдуть, прагнучи забути і Майдан, і Крим, і РФ, і все на світі. Я маю таку можливість також: щоб відпочити від війни, я їду у власну голову, і відпочиваю на її розлогих луках так, ніби мій мозок і є тією дачею – покликаною врятувати і себе,і, дай Бог, інших.

Отож. Що ми за ці 1 рік та 8 місяців всенаціонального перманентного депресняка бачимо довкола себе? Внутрішнього і зовнішнього ворога. Це бачить одна частина. Ця частина безперервно збільшується в кількості, безперервно волає: до влади, до себе, до суспільства; в молитвах – до Бога і до ЄС разом з НАТО.

Є інша частина, та, яку перша частина справедливо кваліфікує як ворогів (ще до 30 листопада співгромадянин як ворог в Україні сприймався радше як метафора). І ці відверто жадають іншого. Вимагаючи спочатку "жорсткої" руки і негайного придушення всіма можливими засобами Майдану як коричневої чи просто чуми, а зараз – "жорсткої" руки Путіна і негайного придушення України як спочатку бандерівців і фашистів, а в перспективі – України як такої (ніби це був просто ґрантовий проект, який не виправдав чиєїсь там персональної надії).

Реклама

У кожної з обох цих груп, на які розколота Україна – я не ділю свідомо їх за географічним принципом, тому що патріоти і зрадники бувають скрізь,від заходу до сходу, тільки до часу там і сям вони можуть помовчувати – є свої арґументи. Кожна з них палає, практично, подвійним вогнем: з одного боку реваншистськими настроями, з іншого – розбудовою на матеріалі цього реваншизму майбутнього усе-таки України. І в тих, і в сих є якщо не план, то хоч саме бажання плану (складно назвати планом те, що виникає на піку емоцій) на майбутнє.

Кожен із них – правий. По-своєму. Філософська система цінностей кожної з двох частин філософськи виправдана і має право на життя. Кожна з груп у по-своєму українському світогляді щось враховує вірно, щось – ні. Але емоцій обом таборам зовсім не бракує.

Реваншизм першої частини такий: на основі консервативних цінностей передовсім україномовного суспільства, на ґрунті славних сторінок, від козаків до УПА і Майдану української історії, але також взявши за основу право (яке зараз, в війну, звісно не дотримується, але не про це мова), розбудувати принципово нову Україну, справді незалежну: а) від внутрішнього впливу олігархів, б) від зовнішнього впливу деяких сусідів, приміром Росії. Цю частину підтримують ті, хто апріорі здатен її підтримувати, а також нові центуріони – з третьої групи, хто в принципі до 2014 року перебував осторонь всіх "державотворчих" проблем, але зазнавши гонінь чи під впливом ідеї загрози ззовні долучився до цієї групи. Цю групу людей підтримують (поки що) в тій чи іншій мірі майже всі країни планети Земля, за винятком Росії та її сателітів.

В тренде
Штормовое предупреждение и первый снег: синоптики рассказали о надвигающейся непогоде

Реваншизм другої частини суспільства, речники якої проводили "референдуми" у Криму і референдуальні заколоти на Донбасі, переконані: є шанс повернути старі затишні цінності колишньої Радянської Імперії плюс організувати нову Україну на основі не права, а закону совісті – як в РФ (закон права, це коли: завжди право/Конституція (звід правильних дій і вчинків) домінує, так живе Захід; закон совісті, це коли: на людях вчиняю правильно, коли мене ніхто не бачить – так, як мені підказує совість, а вона може бути або ні). А оскільки повернути і втілити на ці їхні цінності в умовах самоліквідування з Києва Януковича/беркутні та майданерів в уряді не тільки не можливо, але і небезпечно, то єдиним гарантом реваншу старих добрих, практично схожих на лівацькі соціалістичних цінностей є Росія. Яка, попри свій економічний капіталізм, в суспільному відношенні, звісно, все ще залишається носієм старих добрих радянських цінностей, і в якій право підпорядковане закону совісті, мірилом якої нині, є президент Путін. Ця частина українських громадян – "опозиціонери", але вони зрадники в очах першої частини і водночас, на власну думку, патріоти ідеї Батьківщини як такої собі речі в собі.

Якби людина булла абсолютно логічною істотою чи комп`ютером, то просто подивившись на глобус, друга частина мала б зробити за 10 секунд висновок, на чий бік потрібно було ставати і на кого потрібно стратегічно робити ставку, коли пісок підтримки всієї планети Земля повністю перетік в інший бік. Причому це треба робити в незалежності від того, подобається це тобі чи ні: тут чиста логіка, відсутність емоцій. Але в моменти, коли людині здається, що є шанс на швидку, авантюрну вікторію, вона рідко дружить із головою. І тому частина наших громадян в кріслах ВР та  "за кордоном", на Сході продовжує вірити, що "коли Путін схоче, то…", що "коли Путін прийде, то…", що якщо відділитися і відновити ідеї бандитизму 1920-х, то… запечені фазани падатимуть з неба – тільки встигай підставляти кошика. Грубо кажучи: люди, відчуваючи військову силу, в яку вони вірять як в бога, що вона діє на їх благо, наче показилися. 

Знаєте, коли емоції перемагають людей, а не навпаки, коли люди вгамовують емоції – мало від того їм і ради, і спокою, і, зрештою, користі. Я б сказав, існує загроза фатальної помилки. Виправити яку, можливо, заднім числом шансів уже не буде.

Кожна з двох груп бачить в іншій – ворога. І може пояснити, чому. Вояки кожної чудово розуміють: в цю добу смути вони можуть звершувати дії, за які їх ніколи не буде покарано. Однак обидві групи мають чітко розуміти: по-перше, вічно в стані війни до ближнього знаходитися неможливо (хіба що така війна завершиться загибеллю людства – але тоді все, будь-яке громадське управління, втрачає свій сенс), по-друге, рано чи пізно – без допомоги третіх сторін чи навіть із допомогою – мир таки настане. І тоді на тих, хто сьогодні бив морди, був польовими командирами, здійснював насильство, підбурював, збиткувався, так чи інакше чекає розправа, а не нагорода: тому що жодній державі не вигідно жити з бандюками в складі її виконавчих органів. Рано чи пізно і проросійські, і проукраїнські екстремісти – ще раз наголошу, у випадку існування в подальшому будь-якої держави на цій землі – будуть відловлені та винищені як соціально небезпечні елементи. Навіть якщо для цієї місії доведеться застосувати ООН.

В даному випадку на сьогодні не так варто говорити про героїв, як про те, хто героями вже не став, а також про третю, "мовчазну" частину українців. Ними, героями, не стала новообрана влада, яка ризикує загнати націю в пастку непідйомних зимових комплатежів, яка не гарантувала негайного миру.

Тепер, без емоцій, про жертви. Понад 100 осіб з Небесної Сотні  – це, даруйте, я вважаю за велетенські жертви в мирний час. Я б сказав: космічні, грандіозні, неприпустимі жертви. Литовці за свою свободу заплатили 13 січня 1991 року в десять разів меншою ціною. Що ж тоді "офіційні" кілька тисяч загиблих військовиків на Донбасі? Якими жертвами слід визнати ніким не оприлюднені (а вони і не будуть оприлюднені, тому що порахувати всі трупи, спалені на Донбасі по посадках, уже не можливо) зведені списки: Сотня+вояки-армійці+доброльці+сепаратисти+мирне населення???

Це цинічно, але втрата кількох десятків тисяч бійців – часом, це єдине, що можна зробити, аби вберегти від смерті та ґвалту мільйони. І тому воєнні втрати є гіркими, але  виправданими. У порівняні з не допустимими за жодних обставин мирними.

Є ще, правда, велетенська багатомільйонна група мешканців України, які все ще сподіваються, що всю цю смуту вони просто пересидять вдома біля телевізорів. Вони, з одного боку, не визначалися, з іншого, вважають обидві частини інших українців правими, з третього – вони просто пристосуванці, і все ще не хочуть висовуватися з хати, яка скраю (іноді їх викурюють з анабіозу байдужості повістки), ну а з четвертого – всі вони надто опікуються зараз власним виживанням, аби таким дрібницям, як існування власної держави та її територіальна цілісність, приділяти свою дорогоцінну увагу. Однак ще 30 листопада 2013 року світ для всіх нас перестав бути постмодерним. Це означає, що не визначитися, "за білих чи за червоних", в Україні уже не вийде ні в кого. А ще я рекомендую пригадати 1920-ті: багато-хто тоді пересидів і першу світову, і революцію, і навіть громадянську війну. Однак після 1920-х настали 1930-ті – і мало-хто врятувався. А в 1940-1950-ті і це коло пристосуванців звузилося. Це – абсолютно без емоцій.

Читайте самые важные и интересные новости в нашем Telegram

Реклама

Реклама

Новости партнеров

Загрузка...

Новости партнеров

Loading...