Віталій Квітка

письменник

Чи залишилися на Донбасі ті, кого потрібно рятувати?

мнения

10 Февраля 2018, 09:02

Це запитання, на жаль, не передбачає постмодерної відповіді на кшалт: може залишилися, а може й ні. Хоча з кожним днем, коли таких людей з того боку кордону справді ймовірно залишається все менше, здається, що Україна (і ми, і уряди) саме на таку відповідь "може" на загал і розраховує. Коли рік тому мій знайомий військовий без зайвої патетики говорив, що питання Донбасу можна вирішити тотальною вогневою "зачисткою", він мав на увазі, що в армії на рівні рядового переконані: "людей" там уже не залишилось — там самі росіяни і армія "денеерівців" (всі "нормальні", мовляв, або загинули, або виїхали на "материк").

Це була відповідь "ні". З іншого боку ментальних терезів "політично свідомий" українець-теоретик. Для такого питання "так" самоочевидне: щойно Путін піде ПНХ, як весь Донбас повернеться на ті самі кола, і ми одразу прищепимо йому любов до України і всього українського. Думка, як бачимо, хоч і дещо утопічна, але так само однозначна.

Є ще питання щодо дієслова "рятувати". Багато хто спитає: кого і від чого. Якщо мешканців тамтешньої території від прапору, гімну України та її офіційної мови, то вони і так від цього врятовані, ще з 2014-го. Якщо від відсутності роботи чи цивілізації — то сяка-така робота, освіта та цивілізація існує і на схід від України(щоправда, в даному випадку ми маємо промовчати про тамтешню агітацію в старших класах школи — вона спрямована на те, щоб путлінюґенд одразу після школи взявся за зброю попід українськи кордоном). Якщо "їх" – від самих себе, то, здається, вони люди дорослі і самі прийняли рішення, згодившись і вітаючи створення сепаратистських "республік".

Може пролунати слушне зустрічне запитання: а чи не повинні цим — порятунком цілісності (в ідеалі) Донбасу – займатися президент, уряд, армія, волонтери? Давайте відповімо у зворотному порядку. Тому що тоді ми маємо визнати, що волонтери і так зробили усе, що зробити було можна чи ні — навіть більша. Що армія також на 100% виконує свою функцію: відповідаючи по багатосоткілометровому офіційно неіснуючому фронту пострілами на постріли. Зрештою, що всі папери, які потрібно і не потрібно, урядом на різних рівнях упродовж оцих чотирьох "невоєнних років" підписано. Президент також напевно зробив усе, що він міг зробити в даній ситуації: але водночас це саме та ситуація, коли рішень, присутності, ваги і дій однієї людини може виявитися абсолютно недостатньо.

З якогось моменту хтось кинув дуже гарне зауваження: доки це ми будемо озиратися на Донбас й усім жертвуватимемо заради нього, в тому числі Великою Україною. Відтоді, як ця думка пролунала, ми практично перетворилися на мого друга Миколу. Якось, надцять літ тому, в Ялті, він в абсолютно тверезому стані намагався перелізти з одного балкону на інший, упав з четвертого поверху, і зламав стегно. А потім, аргументуючи це відсутністю коштів і логікою "саме заживе", відмовився те стегно оперувати. Тепер він — безнадійно кривий, але щасливий, що не довелося влазити в борги "через дурощі". Ми, ті хто намагається заплющити очі на "проблему Донбасу", по суті, активно розбудовуємо майбутню Україну з таким от самим кривим стегном: на ліки якого "вдалося" заощадити.

Не буває — нації чи людині — видужати без повністю спільних зусиль. Тому що коли хворий хоч якийсь орган, організм спрямовує всі ресурси на спробу його заживлення. І ти не можеш поскаржитися, що через нестерпний біль в нозі погано граєш у шахи: біль — сигнал, який змушує все тіло зосередитися, даруйте, на вавці.

Я маю портрет того, кого потрібно врятувати на Донбасі. Йому часто понад п’ятдесят. Раз на місяць чи на два його (її) можна побачити у вагоні київського поїзда, чи в автівці, що оминає блокпости. Він абсолютно вільно володіє українською — але коли б ви зустріли його там, у окупованому Донецьку, ви ніколи б не подумали, що він здатен зрозуміти хоч одну фразу українською: там він продукт Пушкіна, Лєрмонтова, Достоєвського, Толстого і "іже", ніяк не Лепкого, Кобзаря чи Стуса. Він (вона) навчився ніколи не розмовляти в тамтешньому автобусі чи тролейбусі (в траспорті ще вистачає "бабульок", що очікують месію-Путіна і моментально "настукають"). Якщо в столиці Донбасу — в "Чайній", "Кофейній", у відтиснутому супермаркеті, власником якого є дружина статного офіцера РФ, чи просто посеред вулиці — він (вона) зустріне чисто виголеного чоловіка віком до пятдесяти років, то одразу збагне, що цей — не з нашого з вами боку. Однак він (вона) "надресував" свій погляд: той завжди опускається в землю при зустрічі з людьми в камуфляжі — прямий погляд вічі-у-вічі може означати в нинішньому Донецьку нелояльність його власника до тамтешньої влади. Він продав свого ровера — тому що був період, коли тамтешня влада оголосила власників велосипедів агентами-наводчиками "української хунти". Тепер жалкує: мораторій на ровери тимчасово знято. Іще одне: його дружина (чоловік) якось тяжче переживає розрив Донбасу і України на дві половини — донька(син) із онуком у Києві — а також комендантський час "і взагалі все це". І тому його чоловік чи дружина на вигляд трішки більш змарніли.

Із донеччан, які зневірилися (чи взагалі ніколи не довіряли) в теперішній "владі" в Донецьку, але охороняють свої та родичів квартири нині — тільки з тих, кого знаю особисто завдяки зустрічам з ними у поїздах, уже можна скласти багатоповерхівку.

Я думаю, ми повинні всіх їх врятувати. Спробувати. Зробити це, тільки спільно.

Источник:

"Сегодня"

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...