Чому українці досі не отримують статусу біженців, як сирійці?

Що, власне, відбулося на асамблеї ООН днями. На українську думку (тому що може ще бути думка підфарбована абсолютизмом псевдомесіанського російського президента), повний провал Путіна; і черговий тріумф Порошенка. Іншого передбачити або очікувати від цієї генасамблеї ООН було важко. Звичайно, Путін у понеділок міг висловлюватися більш різко і рішуче щодо української теми; звичайно, Порошенко міг поводитися під час озвучення нашої проблеми (яка для нас більш глобальна, ніж навіть всесвітня екологія) менш впевнено і послідовно. Однак, у будь-якому, випадку цей бенефіс українського президента і провал російського – не від заслуг нашого чи помилок їхнього.

Те, що відбулося на початку 2014 року у Європі (анексія теренів завбільшки з кілька країн однією державою і паралельне зазіхання на інші території тієї ж країни), занадто незвичне для ХХІ сторіччя явище, щоб уже через рік світове співтовариство вибачило Путіну чи залишило Україну без уваги та допомоги.

Навіть якби Порошенко туди не приїхав, а Путін говорив надґрунтовно, а Генасамблея ООН йому час від часу при цьому аплодувала, загальні розклади – підтримка України і санкції проти Росії – збереглися б. Питання, наскільки довго. Для того, щоб позиції Порошенка та його команди похитнулися в України і світі, Україні "потрібно" насмітити так, що далі нікуди: приміром, влаштувати власним переміщеним особам (по суті, біженцям) новий Бабин Яр та ще й транслювати його у прямому у ефірі СNN. Російській Федерації, щоби зупинити колесо власної машини, яке насправді зависло над прірвою, хоч водій і пасажири цього ще поки що не вповні розуміють, потрібно здійснити в міжнародному плані щось настільки переконливе – приміром, побудувати який-небудь безкоштовний газопровід чи прийняти абсолютно всіх біженців із Сирії, демографічно розвантаживши Європу – що в те, що саме це станеться, слабко віриться. Або ж – силою зброї змусити світ грати за своїми правилами, запропонувавши увірувати у месіанство Путіна всіх решту, крім себе, членів світового співтовариства.

До речі, про біженців, демографію, проблему перенаселення, харчування та екології – питання, які, на думку деяких коментаторів, були набагато нагальнішими від українських, мовляв, "заполітизованих тем", піднятих Порошенком і українською делегацією.

Станом на 8:40 сьогоднішнього ранку на планеті Земля мешкало 7 328 461 940 мешканців. Із них, дійсно, квота українського населення незначна: всього 0, 005% (мешканців РФ з натяжкою 0,02%; тоді як населення Китаю (18,7% землян) та Індії (17, 7%) – понад третина на планеті). Однак інші демографічні факти показовіші: цього року в Росії уже народилося 1 мільйон 441 тисяча 661 мешканець, тоді як померло 1 мільйон 423 тисячі 109. Дуже складно віднайти таку саму докладну інформацію про українську демографію, але подібний минулорічний український показник, озвучений в одному з телеканалів позавчора, вражає: в 2014 році в Україні народилося 400 тисяч людей; померло 600 тисяч. 1,5 мільйона українців з Донбасу перемістилися всередині країни. Їх, звісно, на відміну від сирійських чи будь-яких інших, біженцями на міжнародному рівні визнано не було – Україна зовсім відсутня у списку країн-донорів біженців. При цьому демографічні показники України такі, що навіть без АТО потрібно всього 200 років, щоб на наших теренах не залишилося ЖОДНОГО мешканця з українським паспортом. При цьому демографічні показники країни-аґресора, незважаючи на те, що він сам несе втрати, зростають.

Я роздираю на собі сорочку на знак протесту, посипаю голову попелом і запитую: які ще показники, арґументи, події та факти потрібні, аби визнати українську проблему на Генасаблеї ООН такою ж болючою, як і проблема всесвітньої екології, споживання їжі чи відсутності мастик і зволожуючих шкіру гелів?

Однак правда в тому, що оонівський бенефіс Петра Порошенка відбувався на тлі того самого: глибокої, швидше за все – затяжної внутрішньої української кризи. І це питання – вистоїть Україна в цю добу чи ні, буде в неї доля, або навпаки, як свідчить опитування і голосування 75% українців, вирішувати зовсім не ООН, а нам із вами, і вже сьогодні. Незважаючи на слова Петра Олексійовича, що Росія веде війну проти України, не визнаючи цього офіційно.

Улітку цього року, коли ЄС зобов’язала Литовську Республіку прийняти 1 000 біженців із Сирії, в телевізійному роз’ясненні тамтешньому населенню було наголошено, що це мають бути освічені люди (приміром, сирійські програмісти), дуже багато громадян запитували вголос: "А чому біженцями не визнають українців, яких ми дійсно готові прийняти замість сирійських програмістів?"

Дійсно, чому?