Віталій Квітка

письменник

Ціна Перемоги, або Як та війна досі ґлузує з усіх нас

мнения

9 Мая 2018, 21:26

Хто не цінує життя, той не заслуговує на нього.

Леонардо да Вінчі


Насправді, його було дуже важко народити, – солдата, котрий не дожив до перемоги, загинувши 30 квітня 1945 року.

Спочатку тому, що всі чоловіки пішли на фронт Першої світової. Потім тому, що почалася громадянська війна, і їй було важко вижити самій: безліч разів вона переховувалася, в степах і просто по родичах, разом із іншими, хто намагався уникнути повстанця, махновця, випадкової кулі, випадкової смерті, або — не менш випадкового "Червоного терору". Їй, орієнтовно народженій наприкінці сторіччя, все ще щастило. Двічі вона перехворіла на тиф — і за це їй напророкували, що відтепер житиме вона довго.

Дочекавшись нарешті, нарешті зустрівши, покохавши, побравшись нарешті — довкіл все ще тривала перманентна оголошено-неоголошена війна з кимось (з ворогами, голодом, тим, хто носив намисто і мав чоботи, чи просто одяг без латок, довжелезноязиким чи тим, кому позаздрили) — вона двічі спробувала народити сина. Це вдалося лише з третьої спроби, десь на початку-всередині двадцятих. Сина було важко виростити: вигодувати, відігріти, відцілувати, нарешті – одягти в піджак із перешитої материної кофти і послати "в світ", "у люди". Там, межи людей, він також все ще мав шанси не вижити: в заводській чи в бійці з безпризорниками, на будівництві, коли падали опори, під час навчально-тренувального стрибка з парашутом із крила літака, а потім – у боях(побоїщах-м`ясорубках) Великої і для всіх у строю Вітчизняної.

Бачте, його важко було лише народити, виростити, відживити-вижити. Але легко: вбити.

Народити оцього бійця — хто загинув у перший же день, коли війну на Сході переназвали якось інакше, було ще важче. Їх всіх, явлених світові після року літа Христового 1990-го, але покладених на ноші №200 у похмурому коридорі тисячоліття в 2014-2018-ті, насправді було ще важче народити.

Хоча вважалося, що дідусі, ті, з яких не всі дожили до 1945-го, авансом вибороли всім їм, теперішнім "двохсотим" мирне небо над головою.

Коли вони, ці діти, які все ще вмирають на сході (усе ще за Перемогу), народилися, обличчя їхніх батьків, і моє, засвітилися дивовижним світлом — для багатьох із нас це були сини-первістки, – дехто, хто перед тим пройшов Афган або Чорнобиль, чесно, кажучи, навіть не сподівався на чудо їхнього народження. Синів, яким випаде однієї миті стати героями, повторивши працю переможців-прадідів.

Не порахувати, скільки для них мамами було зварено борщів та виліплено вареників і котлет, або: скільки хвилин змарновано вчителями над їхніми зошитами, скільки молитов прочитано жінками міст, містечок й селищ, та скільки сліз пролито – над тим, хто таки переміг, принаймні страх "передової", але хто вже ніколи не повернеться до своїх дівчаток і дружин. Скажіть, скільки після такого не народиться дітей? Давайте відмовимося від мови статистики, давайте рахувати тільки одну, кожну людину — кожну як єдину і як найсвятішу і найнеповторнішу на планеті Земля!

Ось вони слова, проспівані незадовго до смерті:

"Привіт, мамо!
Я пишу тобі листа!
Привіт, мамо!
В мене сльози на очах.
Все нормально,
світить сонце.
А в полях стоїть туман…
Ти не знаєш,
як ми лазим по полям,
ти не знаєш,
як буває важко нам,
як проходять
наші юності роки,
бо на Сході воюємо ми".

Проспівані Олександром Микитюком, який навіки залишиться в Історії 19-річним.

Якщо замінити "Схід" на слово "Захід", якщо пригадати юні обличчя тих, із 1940-х, і цих, захисників теперішніх, ми констатуємо, що, на жаль, майже через 75 років після Другої світової, нічого-нічого не змінилося. По суті, подвиги дідів і прадідів, їхня пролита кров, певною мірою виявилися даремною: бо їхні онуки вмирають, захищаючи власну землю від полчищ світових тиранів (тоді — німецьких, нині — ерфедеративних).

Насправді народити людину — всього одну-єдину людину — надзвичайно важко. А убити?..

Під дні Перемоги, на жаль, знову доводиться наштовхуватися на звичні вже, та все одно дещо дивовижні громадські тенденції. Тоді як адепти поклоніння "псевдоветеранам" (адже, погодьтеся, які ветерани могли дожити до сьогоднішнього дня, крім поодиноких "синів полку", народжених посередині 1930-х), просто зі шкіри лізуть, аби донести два посили – "вітчизняність" на противагу "всесвітності" та інтернаціональність, солідарність братерську в борні з Гітлером. Противники пафосняка "радянського народу-переможця" і взагалі всього комуністичного навпаки, часом перекручують окремі факти в єдиному тотальному пориві "декомунізації" Другої світової.

Гітлер — дійсно злочинець, антигерой. Із цим не посперечаєшся. А Путін? А хто тоді ті, хто організовує, скеровує та здійснює убивство онуків переможців-1945? І чи мають вони взагалі в такому випадку право святкувати День Перемоги?

Ні. Давайте оплакувати. Усіх. Пригадуючи кожного, кого ми втрачаємо в імення божевілля зі страшною назвою "війна". Так ганебно влаштовано світ: дехто, а зараз це сирійці та українці, досі платить ціну за Перемогу і "недорозподіл" світу між воєнно-політичними елітами в 1939-1945. Давайте до лику воєнних святих додамо онуків. Нехай це 9 травня запам`ятається тим, що ми нарешті поєднали історію і Перемогу в єдине ціле.

Источник:

"Сегодня"

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...