День незалежності: набагато довший, ніж 24 рази на епоху

Для українця незалежність – це щось або значно більше, ніж для представника будь-якої іншої держави, або – щось на порядок менше. Нічого не поробиш. Так історично склалося. Ми боремося за власну незалежність або дуже віддавна – починаючи від 6 грудня 1242 року, коли полчища Батия зруйнували київський мур. Або не боремося зовсім: навіть коли довкола рвуться міни і ллється кров, вдаючи, що нічого не відбувається – вдаючи, що нема ні проблеми, ні незалежності.

І саме тому, через оце одвічне ментальне роздвоєння, для України День її незалежності – щось надзвичайно сакральне та особливе і примарне й ефемерне водночас.

Цікаво, що іґнорація Дня незалежності, як і його святкування, почалася одразу. Одні, набагато раніше 1991 року, раділи, несучи жовто-блакитні прапорці, розмножений телефоном-факсом замість принтера чорно-білий паспорт з тризубом, співаючи пісень, зирячи оком на леґіони до зубів озброєних проти свого народу міліціянтів – і у формі, і в цивільному. Інші, і через багато років по тому, як Україна стала державою, нищівно-гнівливо дивились на золотий тризубий герб у власному паспорті, плюючись, дивуючись і нарікаючи, куди ж звідти подівся звичнийдля ока "молоткастий і серпастий".

Нашу незалежність не сприймали ззовні: нас довго плутали з СРСР, Росією, Третім світом Африки і чим завгодно, і коли Оксана Баюл виграла перше наше національне олімпійське золото в Ліллігаммері, хвилин зо п'ятнадцять організатори не могли віднайти гімн нашої країни. А потім поставили щось неймовірно діаспоральне, відтворне, мабуть, із прозорої платівки, які з 1960-х з краєвидами курортів слали поштою родичам та коханим.

Нашу країну не визнавали колишні "рідні": білоруси, казахи, росіяни і решта братів по "сестрам-республікам" сприймали нашу незалежність радше як наслідок розвалу СРСР з боку бридкого противного Заходу, аніж як свідоме рішення нації.

Усередині України на День нашої незалежності, переважно ветерани ВВв та їхнім оповідям вірні нащадки, пригадуючи, як полювали в лісах на "бандерівські недобитки", нічого такого, надто "самостійницького" не сприймали: і раділи не народженню СВОЄЇ держави і новим у ній можливостям для СВОЇХ ЖЕ нащадків, за світле майбутнє яких вони, за ідеєю, проливали кров, а сміялися тоді, коли мало не за місяць до Дня незалежності, на місто Скнилів падав літак, кладучи 77 жертв на жертовник свободи: ось вона, мовляв, ваша незалежність, виходить боком.

Як сказав мені днями один екс-футболіст, пригадуючи виїзд команди з центральної України в 1966 році до Луцьку ("там нас звали "москалями"), у нас, в Україні, ніколи не існувало цілковитого ментального моноліту. Недорозуміння, розбрат, прихована жага до розколу всередині нашої громади, яка мала б складатися з громадян не тільки за паспортом, а й за причетністю до герба, існували завжди (підозрюю, ще від часів Київської Русі, доби, коли брати-князі писали скарги в Орду, провокуючи пустелю в стані родича через якусь дрібну деталь містечкового спору).

І все ж, ця країна постала. Понад те – у неї з`явився День власної незалежності.

Ми отримали незалежність не тоді, коли про неї мріяли – не в 16-17 сторіччях, і не в 1920-х, коли, здавалося б, також існували передумови. Ми отримали її дуже несподівано. І мало не випадково. Це не означало, що через цей факт оказіональності свободи ми мали гірше ставитися до цього прекрасного свята, з якого так і пломеніє майбутнє – до Дня незалежності. Однак, ніде правди діти: все, що не освячується кров`ю, навряд чи здається святим. Так і з нашим Днем незалежності.

Тому навіть тепер, коли цієї крові за незалежність пролилося більше, ніж потрібно, знаходяться ті, хто вважає, що цей День незалежності можна заперечувати. І вони заперечують це не тільки з мечем у руці на території "еленеро-денеерів". Вони, тобто ми, а частина нас все одно є "ми", заперечують це, вдаючись до заперечень апріорі. Тоді, коли ставлять свободу особистості понад свободу суверенної території. Часто, вдаючись до самої практики нігілізму заперечення як єдино можливого протесту супроти дійсності, яка не подобається, але все оточує своїми негаційними флюїдами.

Цікаве питання – патріотизм. Якщо розібратися, то навряд чи знайдеться так уже багато "не патріотів з принципу". Тут матимемо контраст. Переважно такими будуть високочолі – філософи, митці, та поряд із ними стоятимуть і вузьколобі – марґінали з вулиці ("закінчені", як ми кажемо, люди – наркомани, алкоголіки, розумово хворі тощо). Тому що вся решта – і це переважна більшість – завжди вважає себе у нас патріотами.

Однак дивно, що в Україні патріотизм різний – у нас є ура-патріоти (патріоти нації за будь-яких обставин та умов, але без принципів), ультра-патріоти (патріоти-націоналісти, але уже з принципами), просто бойові патріоти (вони патріоти, тому що вийшли захищати теоретичне власне благополуччя, свою родину, свій дім), містечкові патріоти (для яких благополуччя окремого регіону чи прошарку населення – понад усе, і з таких вийшли Махно і сепаратисти), псевдо-патріоти (ті, які розпинаються на екранах і газетних шпальтах, але вірять у зовсім протилежні патріотизму, цілком матеріальні забезпечені завдяки їх довгому язику речі), патріоти ліберального штибу (ті, які вірять, що "вітчизна" – поняття надто широке, аби будувати її у вузьких національних рамках та ще й у примітивний спосіб). Зрештою, є примітивно-політичні патріоти – і для них сама ідея батьківщини — то лише стартовий майданчик у розбудові власної кар’єри та політмайбутнього.

Зрештою, слава Богу, у нас є просто патріоти. Ті, хто звик любити власну землю навіть не через її книги, героїку, воєнні заслуги чи під впливом бучних гасел – а любити просто так, як чоловік кохає свою дружину – і тільки тому, що не може не кохати.

Цих останніх усе-таки, думаю, найбільше. На відміну від решти перерахованих опцій патріота, заради батьківщини і незалежності цей прошарок нації готовий геть не на будь-які жертви. І тому, якщо боротьба за незалежність стає затяжною війною, то саме в стані цих людей часто ми чуємо, що "ми більше не патріоти". І вони, прості, закохані у власну вітчизну смертні стають у цю позу зовсім не щоб виокремитися з-поміж решти. Щоб просто зберегти за собою право залишитися собою і залишити за собою правою на звичайний, властивий, не привнесений вітром із боку патріотизм.

24 серпня на нас очікує чимало помпезних медіа-матеріалів, багато емоцій, тисячі здійнятих до гори келихів та немало "скреготання зубовного" з відчуття невідбулої помсти за пролиту українцями в 2014-2015 кров. Але я хочу, щоб другий поспіль реально вистражданий нами – нехай не всі з нас стояли зі зброєю в руках чи лягали в поля від куль і осколків – День незалежності став головним святом саме для останньої когорти: для до сірої буденності звичайних патріотів, які трохи втомилися ними бути.

Тому що насправді День незалежності України – це не свято шевронів, маршів та демонстрації м`язів і техніки. Не одвічна тризна по згублених душах. І навіть не пафосна і істерична какофонія нових хвиль гіперпатріотизму під майоріння лункої на вітрі національної символіки.

День незалежності – це те, що ось, нехай і ефемерне, ми, даруйте метафору, тримаємо в руках своєї душі. І воно по праву належить нам – тим, хто любить тебе, Батьківщино. І не може бути ні вкрадене, ні продане, ні виведене в офшори, ані спаплюжене якось інакше.

Тому що серце можна вирвати лише разом із душею. Але навіть і тоді душа залишається вільною. І разом з цією душею і серцем вільною, як птаха, лишається наша Батьківщина. Батьківщина, як і її незалежність, це ми, кожен з нас. Вчинок кожного. І відсутність кожного вчинку. У цьому і полягає суто український День незалежності. Який насправді ми святкуємо набагато довше, ніж ці 24 години на добу. Або ті 24 рази на епоху постмодерних двотисячних.