Другий Гетьман: 14 днів Олександрійської держави

Отаманами 1917-1921 років колись лякали дітей. Принаймні моя бабуся провадила зі мною саме таку маніпуляцію. Замість казки про сірого вовка й Червону Шапку, яка набридла, якось вона розповіла мені про "банду Григор`єва" зі знам`янських лісів, – на мене вона наводила жах не менше, ніж оті вовки. Якщо я романтик, то тільки тому. Я не спав усю ніч: снився сам отаман, але був несхожий ні на себе, ні на звіра.

Щодо неможливості візуально ідентифікувати отамана навіть зараз, коли минає сто років із дня існування його двотижневої держави зі столицею в Олександрії, зображень Никифора  Григор`єва практично не збереглося. Крім усім знаної фотки, де він "ліворуч від Антонова-Овсієнка". Коли пізніше, уже дорослим, я кинувся розпитувати про Григор`єва у свого дідуся, той просто кинув: "У наших краях тоді достатньо було бандитів".

Деоккупация юга страны – как украинские военные отвоевывают территории

Запрет на передвижение по стране для военнообязанных – все детали

Ракетные удары по мирным украинским городам - июль 2022

Ядерный терроризм россии

Десь так усередині 1990-х постать селянського отамана Григор`єва випливла для мене на поверхню в більш-менш розлогому вигляді. Велетенське розслідування про "отамана Григор`єва" опублікував "Кур`єр Кривбасу" – чи не єдиний на тоді часопис, що виходив в Україні регулярно, без численних видавничих "пауз" на пошук чергового мецената. Автор публікації був із Приютівки, селища, розташованого за надцять кілометрів і від місцини народження отамана, і від села його смерті, і навіть від місця його так і не знайденого поховання. Власне, особливо достеменних історичних фактів (як от місце, де поховання отамана) розслідування приютівчанина не містило. Однак воно передавало сам дух ставлення нащадків до отамана на теренах, де у травні 1919 року, за різними переказами від 7 чи від 9 і до 22 травня проіснувала проголошена Никифором (іноді його називають Матвієм) Григор`євим його власна повстанська держава, до складу якого входили теперішні Черкаси, Дніпро, Кропивницький і навіть Одеса, а столицею якої стала невелика повітова Олександрія.

Виявляється, краяни-нащадки подій столітньої давнини чомусь любили отамана Григор`єва і ненавиділи Нестора Махна. Першого вони вважали "своїм", виразником суто селянських настроїв-надій, іншого ж, чужинця-анархіста, – грабарем цих сподівань. 

У своєму радикалізмі Никифір Олександрович Григор'єв (за однією з гіпотез, насправді –  Никифір Олександрович Серветник) пішов навіть далі від інших діячів визвольних змагань 1917-1921 років: уже навіть не "Україна для українців", а "Україна для українських селян". Махно з Григор`євим, та їхні оточення, досить схожі за гаслами: мир хатам – війна палацам, анархія як спосіб народовладдя, де державність зосереджується довкола хуторянського способу життя. Григор`єва однак селяни вважали "більш своїм", бо в нього: держава – для селян, не жидів, не більшовиків, не петлюрівців та сірожупанників, не – чужинців. Крім того, і сам високий і ставний отаман Никифір більше скидався на селянина, ніж дрібний, зманіжений та неврастенічний Нестор. 27 липня 1919 у Сентово своїм раптовим пострілом Махно поклав край великій селянській мрії, що народилася в Єлисаветграді (Кропивницькому) 7 травня 1919 року, про власну селянську хуторянську державу.

Усе життя отамана Никифора перебуває під поволокою історичних білих плям. Нікому досі не відомо, де його могила. "Достеменно" відомо, що після убивства в Сентовому побратими перевезли його тіло до екс-столиці, Олександрії, поховавши отамана в одному з його передмість. Махно популярний досі: на виїзді з Дніпра можна смачно пообідати в кафе-музеї, присвяченому махновщині, зробити селфі з тачанкою. Ймення Махна – в серці сучасних поетичних фестів (та навіть сепаратистських марень). Але радянська пропаганда свого часу зробила все, аби про подібних "зрадників більшовизму" та селян-незалежників, як Никифір Григор'єв, запам`ятали якомога менше. Це вдалося аж до такого ступеню, що я не чув, аби селянському ватажкові з Олександрії місцеві поети присвячуваали вірші: скажімо, про шугання його привиду над місцевими цвинтарями я не знайшов нічого. Тоді як зараз, у тиждень Гробків, прогулюючись місцевими цвинтарями, особливо вночі, зустріч із його образом-примарою не видається мені чимось неймовірним. Образ Григор`єва-бандита настільки міцно засів у мізкав чиновних нащадків, що навіть питання "Чи буде в Олександрії вулиця отамана Григор`єва?", поставлене перед місцевими мером та радою востаннє ще 2015 року, зависло в повітрі незреалізованим досі. Хоча місто Первомайськ Миколаївщини не погребувало вшанувати отамана Григор`єва саме таким чином.

Ще більший "туман" щодо народження отамана. Швидше за все один із отаманів Українського Вільного Козацтва (1917—1919), сотник Запорозької дивізії Армії Української Держави (1918), повстанський отаман Степової України (1918), начальник Херсонської повстанської дивізії, полковник Дієвої Армії Директорії Української Народної Республіки та Головний отаман Повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії (1918—1919) народився все-таки 9 лютого 1884 року у Верблюжці Новгородківського району Кіровоградської області. Та існує висока ймовірність, що екс-штабс-капітан Російської імператорської армії, підполковник Армії Української Народної Республіки (1917), командир 1-ї бригади Задніпровської Української радянської дивізії та начальник 6-ї Української радянської стрілецької дивізії Української Червоної Армії (1919) міг народитися і в селі Заставля Дунаєвецького району Хмельниччини. Однак існують припущення, що керівник антибільшовицького повстання на Півдні України та головнокомандувач об'єднаної Української Повстанської Армії (1919) та самопроголошений Гетьман України (1919) народився у Григор'євці Новопразької селищної ради Олександрійського району. І саме від того села його псевдо.

7 травня 1919 фельдшер із Миколаєва з двокласною освітою, доброволець російсько-японської війни (кавалер Святого Георгія 4-го та 3-го ступенів), прапорщик, а потім штабс-капітан 56-го Житомирського піхотного полку, що уже п`ять років поневірявся по фронтах безперервних воєн у складах цілого букету армій раптом відчув, що може оголосити себе Гетьманом: довіра простого селянина з Півдня до отамана та його харизми на той час сягнула максимуму.  Перейшовши від Петлюри на бік більшовиків 10 березня 1919 року він узяв Херсон, 15 березня 1919 року — Одесу, за що Володимиром Овсієнком був нагороджений орденом Червоного прапора.  А вже 7 травня ж 1919 року в Єлисаветграді начдив Григор'єв пішов проти більшовиків. 8 травня гетьман звернувся з Універсалом "До Українського народу", в якому закликав до боротьби проти російських продзагонів  на Херсонщині та комісарів ЧК, а також – про створення Рад без більшовиків. 9 травня 6-та Українська радянська дивізія (понад 20 тисяч добре озброєних бійців з кулеметами, артилерією, бронепоїздами) розпочала наступ від Знам'янки — Олександрії — Куцівки на Катеринослав та Єлисаветград. 10 травня полки повстанців здобули Черкаси та Смілу, 12-го —  Кременчук, 13-го — Золотоношу. Повстання дивізії Григор`єва підтримали інші частини Української Червоної армії та місцеве населення. Командувач повстанськими військами Никифір Олександрович Григор'єв вирішив швидким маршем пройти Лівобережну Україну та оволодіти столицею Української СРР містом Харковом. Наприкінці травня проти повстанців було кинуто надійні більшовицькі військові частини, в тому числі — з Росії. Після низки вкрай кровопролитних боїв на Полтавщині з червоними арміями Ворошилова та Пархоменка отаман Григор'єв зі своїми військами змушений був відійти на Херсонщину. 21 травня григор'ївці зазнали поразки на Київському напрямі. 22 травня червоні зайняли Олександрію — гетьманську столицю; 23-го впав стратегічний залізничний вузол Знам’янка, а 26-31 травня частини одеського напряму витіснили григор'ївців з Миколаєва, Очакова та Херсона.

От і все. Народна пам`ять зафіксувала хіба що епічне взяття григор`ївцями Одеси: силами одного бронепоїзда, з цистерною самогону, причепленою позаду потяга, яка постійно "надихала" повстанців. Із 23-тисячної армії Григор`єва вижили три тисячі вояків. Улітку ці повстанці отамана Никифора Григор'єва об'єднались із загонами Нестора Махна, а сам Григор'єв був обраний командувачем об'єднаної повстанської армії (Махно — головою Революційної Військової Ради). Є гіпотеза, що отаман Григор'єв розпочав тоді таємні переговори щодо спільних дій проти більшовиків із запеклим ворогом махновців генералом Денікиним і навіть отримав від звання генерал-майора Білої Армії. Це, мовляв, стало відомо Нестору Махну, і той вирішив стратити Григор'єва як зрадника. Відповідно до інших історичних версій, Махно навмисно запускав поголос про зв'язок отамана Григор'єва з денікінцями, щоб спровокувати та виправдати вбивство Григор'єва. Відомо іще й те, що від самого початку перемовин із Григор'євим Махно плекав наміри вбивства отамана.

25 липня 1919 року Нестор Махно зустрівся з Григор'євим у селі Оситняжка, домовилися про мітинґ в Сентовому (нині – Родниківка, 748 мешканців). Там, 27 липня, за кілька хвилин до мітинґу, у приміщенні сільради Олексій Чубенко, ординарець Махна, підвищуючи голос,  звинуватив Григор'єва у погромах. Не чекаючи на відповідь останнього, Нестор Махно вистрілив у другого, але цього разу вже лівацько-селянського, Гетьмана України, який помер на місці.