Віталій Квітка

письменник

Думки з "потойбіччя": Станиця Луганська

мнения

13 Ноября 2016, 06:36

Нерозумно гадати, що одного разу наші добрі вчинки переважать погані.

 Джон Пайпер

Я давно підозрював, що те що діється за умовною межею, означеною абревіатурою АТО – стан ненормальний, неприродний і повністю не відповідний людині як такій. На цьому тлі виграє навіть очевидний абсурд: коли за тебе вкинуто менше виборчих бюлетенів, але ти все одно стаєш президентом США, як Донні Трамп, або Буш-молодщий – це нормально. Але все, що відбувається у нас у небезпечній зоні на Сході – повірте, є абсолютно ненормальним. Не знаю чому. Чи тому що мир для людини природніший стан, ніж війна, чи з інших – досліджених і не досліджених, дискутованих за ці три роки і чи ні причин. Але особисті, а не медійно-секонхендні відчуття не зраджують.

Я пересвідчився в цьому, коли з`їздив у Станицю Луганську. Вже залишаючи зону військового стану, десь у районі Святогірська, ми з тим, хто тепер був за кермом, перезирнулися. Я спитав: "Ти думаєш про те саме, що і я?"  "Так, – відповіла людина в цивільному, зовні трішки схожа на Лорна Малво з серіалу "Фарго-1". – Мабуть. Я думаю про те, що ж є сном – те, що ми бачимо навколо зараз чи те, де ми щойно були".

15055660_1820916108153562_8511003585324032932_n

Ідеальний асфальт, величні і не торкнуті вибухівкою храми, фліртовидна усмішка продавчині на бензозаправці "Маршалл". А тоді осяяний мільярдами вогнів уночі і мільйонами безтурботних облич  удень Харків. Усе це було настільки не схоже на те, що ми бачили на шляхах війни, що вибір міг бути тільки радикальним. Або визнати за божевілля війну, або вважати позбавленими розуму людей у країні, які намагаються цю війну ігнорувати, вдаючи, що це тебе не стосується і – навіть є такі – не стосуватиметься ніколи. Надто вже великий контраст у чуттєвій сфері. Надто грандіозна різниця між людьми по обидва боки кордону, навіть усередині контрольованої України – до зони боїв на Донбасі і в самій зоні.

На нас – а ми відвідали два гериатричні будинки (в Євсугу та в самій Станиці Луганській) та три військові частини в зоні – ніхто не наводив дул автоматів. Нас не мучили у підземних катівнях чеченці. Снаряди не розривалися за нашими спиною, а кулі не свистали біля вух. Ми навіть не бачили крові. Лише одного разу, вже залишаючи Станицю Луганську, виділи похоронний катафалк – вочевидь оформляли когось забитого, схоже, аби передати на той бік "неіснуючого" фронту.

І все-таки атошного синдрому уникнути не вдалося: горіли неони над Ростовською трасою, а повертатися додому, в зону абсолютного миру, не хотілося. Праглося залишитися десь там, сісти на пагорбі, дивитися вдалеч степів, за якими Російська Федерація. Заглядати в бінокль за Сіверський  Донець – туди, в "зеленку", де залягли "козачки" і куди днями, подейкує розвідка, заїхали на московське православне святкування 48 КамАЗів із чеченцями про-Путіна. Просто сидіти межи стін будинку, що одним боком виходить "сюди", в бік України, молитися і чекати: втрапить у нього міна під час "випадкового" обстрілу, чи ні. Перебувати.

14937407_1820916781486828_7948570764994775219_n

Просто перебувати – серед своїх, мирних і воєнних заручників неоголошеного конфлікту.

Було ясно, що це – дурниці голови, але довго – і аж дотепер  - таке відчуття не залишає…

Страх, реальний страх, відвідував нас по-різному. Особливо на в`їзді в Станицю Луганську – там треба перетнути залізничну колію, а потім повернути праворуч, щоб заховатися за плечі української армії. У мить в`їзду на колію, що височіє над місцевістю, ти опиняєшся як на долоні, прикриває на мить тільки будка стрілочника. Ліворуч, за кількасот метрів, біля колії – кажуть, князь Ігор, точніше –пам`ятник йому. Але там само – і "зеленка", чужа територія.

Один із нас, "найматьоріший" із волонтерів, починає нервувати, коли капелан Саша розповідає, що вчора вночі був особливий обстріл. Пояснює, що хоч який ти "звиклий до", можна під час обстрілу запросто накласти в штани – вібрує сама земля і повітря, і людина перетворюється на тварину набагато швидше, ніж у камінних джунглях мирної цивілізації.

Від панічного страху не вбезпечують жодні мільйони. Розповідають про цивільних працівників, яких послали в станицю на роботу на три місяці, призначивши гарну кар’єру і зарплатню: наступного ранку, хоч обстрілів уночі і не було, вони попросилися додому. Про воєнспеців, на вишкіл яких держава витратила сотні тисяч гривень, і які, проте, через два-три дні пишуть рапорт на звільнення з армії – на будь-яких, найбезчесніших умовах. Місце війни – смерті і кровопролиття – є місцем моторошним. Здається, змінилася сама природа населеного пункту – це вона, видозмінена природа може забрати в сміливця рештки хоробрості, чи, навпаки, з найбільшого боягуза зробити героя, здатного кинутися на ворога голіруч.

Але армія є армія: чоловіки готові до всього, і ми часто чували там вираз "…стоятимемо до перемоги". Понад усе вражають воєнні вулиці і воєнні ж жінки.

14980827_1820916111486895_2864888688102507170_n

У очах жінок – передусім, медпрацівниць – непозбутня втома. Як пил, що перетворився на каміння, вона лежить так глибоко в їхніх душах, що, мабуть, залишиться на все життя. Попри їхню бадьорість, готовність нести службу до кінця, внутрішній спокій і високий професіоналізм, з кожною миттю перебування там, вона вочевидь залягає все глибше. Така сама печать війни – навіть на капеланах. Відчувається, що ротації, певно, слід провадити частіше. Але хто, який вишколений фахівець, замінить у серці воєнного прикордоння дівчину на ймення Відьма – воєнного хірурга, який приїхав сюди абсолютно добровільно й розтрощив уже дві тележурналістські камери під час спроби її сфотографувати. І яка навряд чи, з тих самих причин, що й тобі це місце здається святим, хоч і святим для війни, навряд чи накиває п’ятами звідси добровільно?

Іще вражають вулиці. Звичайні, "мирні" будинки, що межують з городами, за якими ріка і "лінія фронту". Майже всі вони здаються дуже багатими у порівнянні, скажімо, з хатками з затурканих  сіл Кіровоградщини. І паркани, й дахи, і самі, як правило – розлогі подвір`я. Здається, їхні власники готувалися колись узяти участь у конкурсі "Найкраще подвір`я Станиці Луганській". Але такі вони сьогодні тільки з фасаду. Не хочеться дивитися вгору, на їх розбиті дахи, нема бажання вивчати, що зроблено мінами і снарядами на задніх дворах. Бо виглядає все це навіть ще більш гнітюче, ніж відомий автомобільний парк у залишеній після аварії на ЧАЕС Прип`яті.  

Ранок. Станицею в бік розбомбленої автостанції та зруйнованого мосту зі, здається, неодмінним для абсолютно кожного тут мирного жителя атрибутом – кравчучкою – прямують поодинокі мешканці станиці. Плентаються вони не дуже бадьоро, але поспішно, їхні згорблені спини видають у них людей лиха, що несподівано звалилося на плечі. Аби хутко перетнути ледь животіючий міст "туди", до Луганська. Там у них родини. І тому і там, і тут у них справи, пов’язані з елементарним виживанням: багато що на українському боці коштує дешевше. Старезний дідусь з бородою майже до пояса (а може, просто вкрай занедбаний сорокарічний?) ледь пре повного всілякого скарбу велосипеда: "Синок у мене там, у Луганську…"

15037307_1820916758153497_3863013914648982591_n

Минаємо зовсім не останню, але прикметну тут "достопрімєчательность" – "Сталінград". Так називається смуга лісу з бліндажами й укріпленнями на виїзді з Луганської, буквально зрізана 2014 року артилерійсько-мінометним вогнем. Ліс підійметься тут не скоро: і не тому, що напруження сторін все ще триває і нема кому опікуватися зеленими насадженнями (як нема кому починити телевізор в місцевому будинку для престарілих – раніше лагодили їх у Луганську, за 20 км звідси). Просто чимало часу мине, доки люди в цій зоні почнуть розглядати дерева інакше, аніж як  прихисток від осколків і куль. Навіть паливна якість деревини – тут, схоже, не головне. Головне -вижити в цій непевній зоні. Дотягнути до ранку. А тоді дочекатися сутінків, коли знову може початися стрілянина. А потім ще раз, внадцятеро сивіючи в душі, але вже з дещо байдужим – бюо присутність смерті є частиною життя – виразом на обличчі пережити ніч. І це стосується тут однаково і військових, і цивільних. Напевно, ризикнути передбачити, так само почуваються і "по той бік".

Така собі – перманентна депресія: вимушеного прикордоння, вимушеної війни. І якщо ти звикаєш до неї, звикаєш так само, як до розтяжок, руїн і людей у камуфляжі, то повірте, дуже важко повірити в те, що життя, яке бурхливо триває за усім, що окреслено межею отого потойбіччя, є чимось іншим, ніж сон. Так уже побудована людина: якщо зона війни і смерті – реальність, то, логічно, зона життя і миру – не більше ніж медійний міф. І так тут, у Станиці Луганській, здається багатьом. Навіть мені – людині, яка зазирнула до них з долини перманентних танців, ігрищ, гульбищ – із боку "миру".

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...