Віталій Квітка

письменник

Два поїзди на великодніх рейках

мнения

15 Апреля 2017, 08:34

Для мене, ви не повірите, ці два поїзди з часом стали символом такого собі пульсу України. Труби, яка когось і щось пов`язує. Зустрічного руху, в якому ніхто ні з ним насправді не зустрічається. Чи зустрічається.

Один – криворізький. Він завжди везе мене до Києва, його пасажири як правило молоді і зазвичай вуркотливі як голуби, але постійно несамовито сонні. Поїзд прибуває о п’ятій ранку, і вони неохоче вивалюються в прохолоду ранку – аж 45 хвилин очікувати на відкриття метро. Напівсонні, мов кури, під потріскування коліс чемоданів вони йдуть по каву, а їхній як правило надсучасний одяг свідчить про майбутнє, що вже почало відбуватися – ще цього навчального семестру,ще цього торговельного тижня, ще цієї, словом, президентської каденції.

Пасажири з Кривого Рогу, практично, завжди беруть постіль, часто, за прабатьківським приписом, ховають власні нові черевики на третій полиці і за північ світять свічечками гаджетів у темряві. Вони майже ніколи не поспішають на стрічці ранкового ескалатора. І слово "Дебіли!" шістдесятирічного пана,  який прокинувся сьогодні вранці не з тієї ноги, сьогодні сприймаються як весняне чудо – я з подивом проводжу поглядом кількох юнаків із заплічниками, яким, виявляється, є куди поспішати. І ще з зачудуванням, різко повернувшись, розглядаю презентабельно вбраного пана. А коли йду в бік потрібної лінії метро, чую від нього напуття навздогін: "Дебіли!"

Цим – "Кривий Ріг-Київ" – поїздом я їду вперед. Йому я завдячую за хворобливість і водночас натхненність ранків, за всі здійснені і нездійсненні мрії раніше, тепер і завтра.

Інший, яким я зазвичай повертаюся додому, маріупольський поїзд. Його пасажирів завжди вирізняє невидима оку занепокоєність. Вона впізнається не завше за камуфляжем з ніг до голови. Вона може стосуватися дрібних деталей – виразу обличчя, одягу, і навіть того, з яким акуратним і водночас влучним я б сказав виглядом людина входить у купе і розставляє на полицях і під ними валізи. Часто ловиш себе на думці, з якою підкресленою інтелігентністю попервах вмощуються у потязі "Київ-Маріуполь"  пасажири. Навіть пиятики та гамір тих, хто подорожує на фронт, у маріупольському якісь вкрадливі, чемні й інтелігенті – схожі не на буйство людської природи, а на приватну виставу, що грається в камерному, на чотири особи, театрі.

Проте, може, мені просто так здається. Просто я ловлю себе на тому, що чомусь розглядаю інтелігентне обличчя жінки бальзаківського віку. Їй майже не пощастило – дісталася нижня остання бокова перед туалетна полиця плацкарти. І однак її незворушливо-мовчазний і навіть такий собі задумливо-романтичний вигляд впродовж перших годин дороги, та відстороненість, із якою пасажирка неначе крізь себе зазирає в невідомі виміри і сторіччя, почали насторожувати.

Це не був погляд божевільної. Просто такий, знаєте, погляд, принципово-протинаючий – протина і тебе, і залізні стінки вагона поза твоїми плечима, і предмети, що розташовані десь там, де тануть звуки коліс поїзда. Погляд, який зараз, мабуть, живиться спогадами про минуле і тому ледь прокочується в реальності теперішнього.

Я вирішив запитати, чи вона не до Волновахи. "Ні, звичайно", – відповідає незнайомка. Вона до Маріуполя. А потім, звичайно, до Донецьку. Вона у Донецьку мешкає. Весь час. І повертатися в Україну не збирається. Власне, як каже, їй шкода домівки в приватному секторі – але не тільки цього. Просто вона нікуди не хоче переїздити. Зараз узагалі, за її словами, з тих, хто виїхав на терени України, багато-хто повертається, щоб знову жити в Донецьку – так їй здається. Хоча вона…уже починає визнавати, що в Україні – було би/було/є – жити краще, "…якби не оце все".

Переконати Олену – так її звати – змінити ставлення до київської влади чи подій трирічної давнини – важко, але заборонити любити Україну як свою батьківщину – також неможливо. Раптом, піднявшись на ліктях  – дуже голосно шепочучи, хоча ніхто не підслуховує  – просто, інакше її голос зірвався б на крик, вона промовляє: "Господи, як же мені хочеться прокинутися: щоб цього всього не було! Як би це було прекрасно!"

Це все – напередодні Великодня, все це – такий щирий крик жіночої душі, що просто серце крається. Засумувати не дає провідник. По всьому вигляду україномовного веселуна, що пропонує то каву, то чай, то просто дамські компліменти, не скажеш, що в цій країні узагалі можливе нещастя – будь-яке нещастя. Правда з`ясується несподівано, перед самим моїм виходом, коли мій провідник  почне показувати свої фото з минулих років, а ще фото своєї коханої доньки: він – донеччанин. Просто тепер мешкає в Маріуполі, просто завжди знав українську мову, просто все мало в його житті назавжди змінитися.

А поки що ми з`ясовуємо з ним долю дідуся, що повертається в Новотроїцьке – старому б верхньою полицею з кимось помінятися. Подорожує чоловік не сам: з донькою й онукою. Онучка хвора на серце: історія  – "були ми в Амосова", коротше. Усі діагнози збіглися з визначеннями донбасівських лікарів. Тепер вертаються в Новотроїцьке, яке за два кілометри від лінії фронту. Живуть вони, каже дідусь, добре. Зиму перезимували в літній кухні (від хати лишилося згарище після обстрілу). На питання, чому не переберуться деінде, пасажир тільки: "А куди ж ми, синку, переберемося?" Крім того, дідусь, попри вік, усе ще підробляє на шахті. Каже, дістали пенопласт і пластик – відновлятимуть стіни в хати. "А якщо знову влучить снаряд?" – питаю. "Ну що ж, – зітхає старий, – тоді поживемо-побачимо".

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...