International Chess Day. Скульптура метафори реальності

Людина не мислить себе без гри, без ігор. Маються на увазі не театральні вистави, яскраві характери кіногероїв та персонажі невинності/провини, майстерно зіграні супругами в подружньому колі. Мова — про спочатку про гру в схованки та "войнушку", коли дітки регулярно беруть когось у полон, ведуть в`язнів на "розстріл" чи  просто збивають літаки окупантів, вдаючи пілотів-винищувачів, одягнувшись навушники з плеєра МП3. 

Так, у цих часом за своїми коренями жорстоких спочатку дитячих іграх і формується/копіюється на основі існуючих особистостей довкола – твоя. Інакше не буває. Людина не може жити в світі, вона має відтворити його копію. У цьому сенсі  теперішні віртуальні ігри тільки стають на шляху бурхливої людської фантазії. Людина не може без війни, без конфлікту, без спроби вознестися над іншим, без намагання поставити іншому ногу на груди. І така суть всіх ігор. Навіть настольних. Навіть таких звичайних як шашки, карти, нарди, монополія тощо. Недаремно деякі з них час від часу під тавром "азартні" доводиться забороняти і переслідувати.

20 липня найбільш шляхетні з них, шахи, мають своє всесвітнє віншування у вигляді  International Chess Day. Вважається, що шахи — безпечна гра. Може тому, що насправді шахи і справді з усіх інших ігор та розваг, метою яких є тимчасово замінити реальні війни та конфлікти уявними зіткненнями, є найменш азартними і найбільш дублюючими життя.
Уже самі фігури чорно-білих як перипетії життя на шахових клітинках, втілені у вигляді маленьких скульптурок образи велетенських родів військ, реальних учасників баталій, що наче зішли в розуми граючих з тривимірної абстракто-справжньої реальності. Ось слон (або "офіцер") – він презентує в своїх діях тотальність руйнівної сили та, проте, обмеженість бойових слонів, що рухаються просіками винятково певного кольору. Вежі тур — потужні, руйнівні замки, яких важко здолати і які самі виникають на дошці, час від часу погрожуючи супротивникові повним розгромом чи значним ґанжем уже зараз же: так, наче з їх зазублених дашків скрапле не уявна, справжня смола — на слабеньку піхоту пішаків чи з погрозою взяття ґвардії самої королеви (ферзя). Кіннота коня, що діє абсолютно непередбачуваними бойовими зигзагами, захист якого, коли коні спарені, виглядає непробивним для всіх старших фігур, крім піхоти. Кіннота, застрибування якої в табір супротивника  усього одним ходом несе загрозу одразу чотириударної "виделки", гарде (знищення ферзя, основної бойової сили шахів) чи матової капітуляція для керманича-короля. Зрештою, майже непереможна група пішаків, кожен із яких може бути і безневинно вбитим впродовж партії, і, перейшовши дошку, отримати силу, впливовість і звання будь-якої, крім короля, з персон на дошці.
Не гра — а дуже точне узагальнення, не просто скульптурне відображення світу (принаймні в частині театру бойових дій), а — неначе метафора, що оживає на чорно-білих клітинах гри, щойно її торкнеться рука гравця в шахи. 

Хотілося написати — гросмейстера. Але — не всі ті, хто сів грати в шахи — великі майстри. Хоча із цією думкою можна і посперечатися. Завжди побутують легенди про нікому не знаного шахіста-самородка, який розглядає партії найзнаніших гросмейстерів чи просто змагається сам і з собою, а потім випадково зустрічає чемпіона світу, і раз за разом перемагає його. Десь у літературі є такий сюжет: про ромале з циганського табору, який стає чемпіоном світу з шахів, а потім на палубі океанського авіалайнера зустрічає в групі навколошахових роззяв якогось австрійця, якому пропонує зіграти на 100 баксів преміальних. Роззява погоджується, виграє раз за разом, а потім, просто на очах у присутніх, під час гри божеволіє — це був фанат шахів, який закинув небезпечну для себе розвагу ще в дитинстві.
І хоча гравці в шахи насправді зовсім не часто втрачають здоровий ґлузд, хоча в шахи не грають на гроші за визначенням і як правило, я б не сказав, що азарт у цій грі відсутній. Шахіст, якою б не була "холодною" його голова, як і інші спортсмени (спорт передбача перемогу, гонор, небажання програти за всяку ціну), не позбавлений наркотичної залежності від своєї гри. Якщо ти не чемпіон світу, Європи, країни, і не заробляєш шахами на життя (та навіть і в цьому випадку), можна поставитися до захоплення шахами по-різному. Або як до часу, змарнованого і вбитого абсолютно без будь-якої корисності, з вивернутими назовні нервами, пересохлими від спраги не відірвати погляду від комбінації на дошці губах. Або як до безневинного тренування своїх розумових можливостей та вдало проведеного за відпочинком часу.

Особисто я не вірю в рецепцію №2. Неможливо уявити, як це відпочити під час гри в шахи. Мені важко позбавитися азарту боротьби заради боротьби на дошці. Мені складно відірватися від матчу, якщо він триває вже навіть десятки годин. Нещодавно такий собі сільський чемпіон світу, Микола з Протопопівки, нарешті "дістав" мене, змусивши сісти за шахи, в які я не грав уже понад сім літ. Я з насолодою, стражданням, радістю і мукою програв упродовж половини доби йому дві партії. Коли Микола шляхетно захряснув дошку, я відчув полегкість свободи: шахова мука/радість скінчилася. Подейкують, що Микола, який понад півсторіччя їздить селами України з шаховою дошкою за спиною, жодного разу так нікому і не програв. Що, якщо він, той, хто з презирством ставиться не тільки до шахового комп'ютера, навіть до мобілки, досі послуговуючись "трубою" з кінця 1990-х, здатен сісти за стіл і обіграти, ну, скажімо, Василя Іванчука чи Гаррі Каспарова?

Це у ХХ сторіччі шахи вважалися топовим видом спорту. По чемпіонах світу з шахів (чи їх відсутності) розглядали міць держави. Зараз піїтет шахової гри не такий значний. І як вид спорту, і як настольна гра ця метафора реальності людської битви (чи битви між людьми) потроху деґрадує під тотальним наступом ігор із віртуальної реальності. Однак для багатьох людей на планеті Земля International Chess Day залишається найбільшим, найреальнішим, найспівзвучнішим для їхніх серць святом. І для тих, хто щойно зазеленіє парк ім. Тараса Щевченка, й аж до першого снігу, не залишають лавок із дошками. І навіть для тих, хто як я, одержимий азартом, намагаються уникнути чергової партії, немов ракового рецидиву. Все одно за партію доведеться сісти. Все одно життя — не більш ніж одна довжелезна, але за азартом подій на шахівниці, так і не відчутна для кожного з нах шахова партія.