Віталій Квітка

письменник

Коли Україна отримає свого нобелівського лауреата?

мнения

10 Ноября 2016, 11:07

Як на мене, День української писемності та мови, що вчора відзначали українці, — дуже важливе свято. Особливо, коли є що святкувати. Згадувати Нестора-Літописця, якщо представники твоєї країни разів зо п’ять отримали Нобелівську премію в галузі літератури – свято.

Власне кажучи, цьогоріч нам є що святкувати – Нобелівку отримав рок-музикант Боб Ділан, а він не цурається коренів власних дідів-прадідів, вихідців з Одеси. Отож можна сміливо радіти: дочекалися. Нехай не совість нації, не мученик-політв’язень, нехай навіть не україномовний – але сьогодні в День власної писемності – генетично і певною мірою таки "збулися мрії…".

Безумовно – цього мало. Тому що писемність означає культуру, цивілізацію, освіченість передовсім своєї нації, а тоді вже здатність впливати на інші, дрібніші, менш освічені народи.

Звичайно, що не Нобелем єдиним. І все-таки в нашій країні письменник не може не мріяти про цю найвищу, хоч, як подейкують, і найсуб’єктивнішу винагороду.

В якості номінантів у різні роки наша інтелігенція хотіла бачити різних місцевих героїв – Василя Стуса та Івана Багряного, Ліну Костенко та Івана Драча, Василя Шкляра або Марію Матіос. Нове покоління в соцмережах досі переконане, що на неї серйозно претендують Юрій Андрухович, Сергій Жадан та Тарас Прохаcько. Тому що їхня, та й не тільки їхня творчість є знаковою для нашої культури і оригінальною для іноземців, а отже гідною визнання на міжнародному рівні.

Але якщо опуститися до рівня писемності як виняткової важливості передусім для власного народу, то можна сказати, що, по-перше визнання місцевої літератури преміями не таке важливе, а  по-друге, через  чверть з гаком  незалежності ми все-таки маємо. І є кого почитати.

Особисто мені винятково цікавим видається літературний досвід добрих з півсотні українських письменників, з яких прочитання гарних двох десятків я б назвав обов’язковим. Але, коли б довелося зі своїх сучасників, наслідувачів обов’язку та покликання Нестора-літописця довелося б обирати того, хто найкраще ілюстрував би і те, чим дихає український письменник і чим – якими саме ідеями, відчуттями і цінностями – живе вся нація, то б рекомендував Андрія Кокотюху.

Сорокашестирічний чоловік, який є автором півсотні тільки самих романів, не може не насторожувати. Тому що ми звикли думати, що популярність, як правило, це завжди погано. І все ж є риса, яка дозволяє назвати його дзеркалом епохи: його творчості, здається, до снаги об’єднати нез’єднанне: ватників і майданерів. Якщо подивитися на дві його книжки,  "Вогняну зиму" та "Червоний", можна сказати, що це дві книги, які потрібно вивчати старшокласникам загальноосвітніх шкіл в обов’язковому порядку. Особливо на Сході. Україна представлена в них ментально ідеально об’єктивно. Водночас історія, описана в романах, є правдивою. Сам автор настільки неупереджений спостерігач, що часом герої-ватники (у "Вогняній зимі") та герої-імперіалісти совєтикуси (як у "Червоному") виходять в Андрія навіть кращими і талановитіше зображеними, аніж, відповідно, майданери чи упісти. Останнє – симпатія, чи точніше ледь помітна ностальгія за радянським минулим – єдиний серйозний критичний закид, який можна зробити Кокотюсі.

З іншого боку, якщо брати до уваги, що надто мало ще живе людей, які не знали совка і народилися за його межами (а чи взагалі є такі, за умови, що міфи про совєти живуть у формі родинних ностальгічних балад?), можливо, що Андрій Кокотюха – не тільки найоб`єктивніший з сучасних Несторів-літописців, а навіть найсумлінніший з-поміж них, україномовних. Він будує своїх героїв і свої історії на основі того реального ментального матеріалу, який існує, а не на підґрунті того, якими б мали бути українці насправді. Мабуть, тільки Андрію Кокотюсі вистачає здорового письменицького цинізму, аби не тільки пройти цим непевним і розгойданим канатом до кінця, а ще й переконливо насолодивши погляд глядача грацією гри історії.

Насправді багато-хто з письменників-українців є класним і гідним найгучнішої світової премії в галузі писемності та літописців – від Андрія Куркова, Лади Лузіної, Сергія Жадана, Галини Пагутяк, Марії Матіос, Дарки Корній та Любка Дереша і  до Володимира Лиса, Міли Іванцової, Ніки Нікалео, Наталії Гурницької, Вікторії Гранецької, Олега Полякова, Олександра Клименка (та чималого списку з інших письменників України).

…Хоча правда в тому, що кокотюхам та львам толстим нобелівських премій якраз і не дають.  У такому випадку продовжимо сподіватися на можливість світового визнання через світ музики: а що, як настане час, що Нобелівку отримають тексти Руслани або  Джамали?

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...