Люди з дірочкою посередині чола

На Сході з-поміж буддистських ченців існувала практика досягнення зрілості. Коли вчитель-сансей відзначав готовність учня до отримання найвищого знання, хлопцеві, в акурат там, де в індійських фільмах у жіночок малюють червону крапочку, просвердлювали тонесеньку дірочку. Цей акт сакральний. Тому що після того, як свердло намацує особливі нервові закінчення, у людини з`являється типу "потойбічне бачення". Ченець почина бачити і почувати, як бачать та почувають тварини, йому відкриваються відповіді на нерозв`язні запитання про таємниці, такі, розшифрувати які нездатна звичайна людина. Майбутнє, теперішнє і вчорашнє розчиняються, як двері, в усій повноті своєї ясності і достеменності. Людина стає ближчою до бога. Оточуючі, властиво, віз ним її вже й ідентифікують.

Поет, великий і малий поет цієї землі, і є тим ченцем, якому раптово в божому одкровенні здатні відкритися незнані таємниці. Із однією різницею: поетам не потрібно свердлити дірочку в голові — таке враження, що вона з`являється в них від самого народження.

Попри те, що поет в модерному та постмодерному світі — це образ такого собі асоціального бунтаря, який непогамовно трощить довкола себе всі традиції та умовності (такий, як Артюр Рембо і Шарль Бодлер, Давид Бурлюк, Т.С.Еліот чи С. Жадан), суспільству зрештою складно не примиритися з його існуванням, а головне з продуктом на виході — поезією. Потреба людства в ній подвійна: з одного боку потрібно якось підсолодити Музою це наше не завжди веселе життя, – розвагами, приміром, гарного піснею, і тут без віршаря ніяк. З іншого боку — людству весь час необхідно розкривати які-небудь таємниці буття. Історичні, сучасні й завтрашні секрети, що не завжди підвладні генію не тільки монарха, президента, психолога та професора Академії, а й ченцю від розмаїтих релігій та конфесій. 

Деоккупация юга страны – как украинские военные отвоевывают территории

Запрет на передвижение по стране для военнообязанных – все детали

Ракетные удары по мирным украинским городам - июль 2022

Ядерный терроризм россии

Шарль Бодлер

Генріх Гейне

А от Поет, здається, здатен відповісти на будь-яке запитання універсуму. Вітром власного натхненного слова він розвіює персональну тугу та віковий сплін, як Генріх Гейне оплакуючи сім років власної прикутості до ліжка на тлі того фестивалю, що світ організував довкола. Як Валерій Брюсов чи Борис Пастернак, віршуючи про лютий, Поет перетворює в наших очах найнеприкметнішу, здається, пору року у найвитонченішу, найбільш сповнену сенсу подію індивідуума. Балансує на межі слова, звуку, літографії, карнавалячи все довкола, починаючи з власних же чуттів та України, як Юрій Андрухович, Віктор Неборак чи Олександр Ірванець.

Або як Артюр Рембо, 16-річний юнак-підліток, втікач із дому, гідний сучасних ток-шоу, намагається, збиваючи черевиками каміння дороги, грубо, відверто, самонадіяно явити людству Одровення кохання не до жінки, чоловіка, людства — а до самому простору, що, прозріваючи крім пивний бокал та тремтячи іншими подіями, дрижить довкола нас, немов живий. 

       Персі Біші Шеллі

            Єдність душ

(Уривок)

Там я мешкав мов дух – в серці серця мого,
З ним, мов з родичем-вітром сягав я цвітіння свого,
Прочував я слова, що він в тиші сказав,
В сокровенній душі я його існував.
І того, що словами не-мовити зміг,
Я торкався душею, мов пальцями ніг.
І прикметним – коханням, властивим йому -
Возлюбитиму світ я, природу саму.
Джерело серця серця, солодке, мов пляшку, одкрив,
Нетерпляче я струменів прагнув, їх пив,
Унаочнені сни, пломеніє вода,
Протинає мене, в них купаюсь, гойда,
І могутніми крилами б`ю небеса, 
Блискавиці вітаю, громи, мовби птах.

1819

Артюр Рембо

Юрій Андрухович

Поезію, щоправда, неможливо збагнути повністю. Якщо хтось скаже, що зрозумів якийсь  вірш до дна, сміливо кидайте цеглину (жарт): насправді Поезія — то справді мова Бога. І ця незрозуміла метафора повсякчас все ж найкраще описує суть поетичного мистецтва.

Натомість, однак, не можна сказати, що ми не здатні описати, згрупувати в сенси той чи інший вірш. Якби так було (і саме таке прочитання пропонує наша епоха постмодерну), від Поезії варто було б відмовитися назавжди: навіщо-бо зберігати в культурі те, що не окультурює саму людину та її оточення. Але поезія нас якраз і "окультурює": неначе інструмент, вона вирівнює щось між наших мізків. "Поселившись" у нашій душі, вона здатна руйнувати, зцілювати, просто "підгодовувати" її емоціями. 

Поет — пророк, що священодійствує в світському, а часто навіть в антисоціальному середовищі. Звідси поезія, як усіляке пророцтво, містить у собі посилання і проповідь-оповідь як на адресу сучасника, так і поколінням майбутнім. Але крім пророцтва, поезія, яка все ж не розв`язує глобальних проблем, зате допомагає їх пережити. Вона містить також чуттєве послання — своєрідну гіпертелеграму про світогляд та почуття автора. І кожен прочита її по своєму. Крім того, поезія — це завжди істина, вона завжди істинна. 

Істина відрізняється від правди, яких може бути багато, своєю тотальною унікальною одинарністю: вона справді лише одна. На практиці це виглядає так: ми, читачі, одразу відчуваємо, як ми кажемо — чи "справжній" поет, чи ні. Яким же чином? Завдяки власному сумлінню, совісті. Ми відчуваємо. Так звану "щирість", чи навпаки — кричущу штучність, "нещирість" автора. За цією ознакою розуміючи, що є "істинне" – хоча ця істина, як правило, все одно філософського, не прикладного характеру. 

Прозаїк, скажімо, відрізняється від поета правом бути нещирим. У нього — інше "завдання". Властиво, мета прозаїка — вписати в текст, додавши до найголовнішого, якомога більше (жесятки, сотні тисяч) неважливих слів, але так, щоб вони виглядали потрібними (чи, яке мінімум, непомітними) для читача. У поезії все якраз навпаки: потрібно прибрати з  повідомлення-пророцтва всі зайві слова, залишивши лише кілька, з яких струменить лише "гола правда".

"Голою правдою" є візії не тільки соціально-ментального штибу плюс муки персональної психології автора. Зорові враження, мальовничі пейзажі розуму та метафори — також істина в чистому вигляді, серед якої побутуємо ми, не завжди її підмічаючи та зовсім зазвичай не відзначаючи її гармонії. І лише Поезія повертає нас до справжньої дійсності: до відчуття того, що все довкола, починаючи з сонячних променів, що під певним кутом зараз падають на чашку на столі і закінчуючи образом бабусі в помаранчевій спецовці з секон-генду, що шарудить листям попід твоїм, немов птиця. 

Діти в освітніх школах іноді все ще пишуть твори на вільну тему "Краса врятує світ". Але це, по-перше, і справді так. По-друге, в крайньому разі світ спробує врятувати Поезія. Адже немає нічого, що могло б врятувати нас від самих себе, крім пізнання і відчуття істинної краси всіх на світі речей: в тому числі й нас самих — скажімо вигину твоїх пальців, на які ти мимохідь задивився, вмиваючись сьогодні вранці.

              Владимир Набоков

            К музе

     Я помню твой приход: растущий звон,
     волнение, неведомое миру.
     Луна сквозь ветки тронула балкон,
     и пала тень, похожая на лиру.

     Мне, юному, для неги плеч твоих
     казался ямб одеждой слишком грубой.
     Но был певуч неправильный мой стих
     и улыбался рифмой красногубой.

     Я счастлив был. Над гаснущим столом
     огонь дрожал, вылущивал огарок;
     и снилось мне: страница под стеклом
     бессмертная, вся в молниях помарок.

     Теперь не то. Для утренней звезды
     не откажусь от утренней дремоты.
     Мне не под силу многие труды,
     особенно тщеславия заботы.

     Я опытен, я скуп и нетерпим.
     Натертый стих блистает чище меди.
     Мы изредка с тобою говорим
     через забор, как старые соседи.

     Да, зрелость живописна, спору нет:
     лист виноградный, груша, пол-арбуза
     и – мастерства предел – прозрачный свет.
     Мне холодно. Ведь это осень, муза.

             1929, Берлин