Мы обновили правила сбора и хранения персональных данных

Вы можете ознакомиться c изменениямы в политике конфиденциальности. Нажимая накнопку «Принять» или продолжая пользоваться сайтом, вы соглашаетесь с обновленными правилами и даете разрешение на использование файлов cookie.

Принять

Віталій Квітка

письменник

Навіщо загинув Василь Сліпак?

1 июля 2016, 16:16

Раніше це ймення – Василь Сліпак – було відоме хіба що в вельми обмежених колах. Його контекст визначався виключно культурними рамками, і навіть вужче – крім родичів і друзів, хто це, знали, певно, винятково поціновувачі оперного мистецтва.

Уже три доби поспіль більшість моїх друзів оплакують Василя, співака паризької та львівської опери. Може, навіть добре, що особисто я його ніколи не знав – інакше мої почуття і слова були б, певно, зовсім іншими. А так я можу відчути і співпережити не тільки те, що відчуває митець, колега по цеху. Чи, тим більше, друг або родич. Бо я не родич. І не був його другом. Для мене його ймення, по суті, мало б значити те саме, що для цих-от мешканців панельних багатоповерхівок, ліс який оточив мене …

У зв’язку з тим, що на початку середи цього тижня сепаратист-снайпер застрелив видатного співака України, на думку приходять аналогії. Починаючи з Михайла Лермонтова, продовжуючи Василем Елланом-Блакитним і закінчуючи Василем Стусом, Валерієм Марченком. Митцями, смерть яких була, по суті, дещо політичною смертю.

Чому так патетично? Тому що серця наші загрубіли.

Ми отримали своєрідні щеплення. Аби обвикнутися з реальністю і розпочати – в аномальній для людства ситуації – почувати себе затишно.

Щеплення комунізмом і декомунізацією. Щеплення Майданом і війною на Сході.

Щеплення – це коли ми спокійно, ледь не позіхаючи, перед засинанням прослуховуємо повідомлення "сьогодні згинув 1…4…5…7 бійців". Коли люди перетворюються з живих неповторних, творчих і кожен по-своєму прекрасних особистостей на нічого не означаючі мертві цифри статистики, які завтра, швидше за все, забудуться.

Хто він такий, один із цих щоденних "1…4…5…7 бійців"?

У кращому випадку ми звикли уявити під цими формулами з цифр військових (так вони ж військові, їм там бути "положено"!).

Реклама

У гіршому – якогось нахрапистого національно свідомого безробітного (так в нього ж роботи нема, він, до того ж, по війні ще й  потрапив би в Раду, як ота Надя Савченко – підказує нам сумління панельних багатоповерхівок). Селюк-галичанин, безробітний водій-криворіжанин, лідер партячейки крайньо-правої партії, просто нікому не відомий майданер – ні, цими прізвищами в списках жертв вже нікого не здивуєш; і позіхання не перервеш. Нині доходить до того (літо, час відпочинку, залиште нас у спокої з вашими війнами! – кричать душі обивателів), що правду кажучи, нам, простим смертним, які "мріють про мир" аж якось і не хочеться знати, "хто це там ще в списку…", і ми перемикаєм канал.

Зараз, слава Богу, Україна завдяки прізвищу Василя Сліпака знову розкололася, – цього разу дивним чином.

Одні з похиленою головою і найчастіше щирим співчуттям святкують тризну і "царствонебеснують".

Інші, як от мій сусід по площадці, наївно-невимушено запитують: "А чого він, Василь Сліпак, туди поїхав?"

Можна здогадатися, що діється в уяві перших – кожен із нас переживав відчуття втрат близьких нам людей. Деякі по особливому трагічно сприймають і інший ракурс факту: смерть митців в мирний час  – це гірше, приміром, ніж смерть слюсарів, хоча і ті, і ті люди.

В тренде
Анатасию Заворотнюк подключили к аппарату искусственного дыхания
Анастасию Заворотнюк подключили к аппарату ИВЛ

Тому що гинуть ті, хто тут надихали б іще мільйони. Ті, хто там, на Заході, переконали б, що Україна таки є, ще мільйони. Гинуть ті, що презентують те, з чого все починається – а починається все, будь-яке виховання, таки з культури.

Логіка ж "А чого він туди поїхав?" складніша. Хоча ми прекрасно розуміємо, що діється в уяві тих, хто так думає.

Дійсно, а чому ? Заробляв би собі Василь Сліпак валюту в паризькій опері, слав би, прогулюючись по Єлисейських Полях, пакунки гумподомоги в ту ж зону конфлікту на Донбасі чи просто виливав би собі гекатонни праведного гніву на "загарбників-росіян" у твіттерах-майспейсах! Усе одно – одна людина нічого принципово  не здатна змінити на лінії фронту в кількасот кілометрів!

Реклама

Дійсно, живий Василь Сліпак в Парижі, де Україну досі плутають з Росією, і тому досі не розуміють, що у нас відбувається, безумовно краще за Василя Сліпака, вбитого снайпером – чи так випадково поціленого? – в зоні бойових дій 29 червня 2016 року о 6 годині ранку. Так подумав би політикан –тобто достатньо розумний і далекоглядний, цілком врівноважений, достатньо національно свідомий український громадянин. Менш свідомий, щоправда, додав би злорадно, звичайно для "несвідомої більшості": "Він там – чи то про Париж, чи то про війну міркуючи  – бабло зрублював і жив, як сир у сметані, а ми тут думаємо, чим його за газ і воду заплатити та як курочку на осінь відгодувати!" Бідний і нещасний!..

Та проблема в тому, що сам Василь Сліпак пояснив, навіщо він пішов на війну. Якось в інтерв’ю він прохопився, що попри нинішню ситуацію, вважає Україну і українців надзвичайно перспективною державою і народом і вірить – у наше майбутнє.

Ось, виявляється, чому. Навіть не тому, що снайпер після тієї телепередачі свідомо з дня на день розшукував з-поміж наших позицій його козацького чуба, попередньо вслухаючись, чи не долинає спів з укріплення.

На загал, у нас із вами з Василем Сліпаком чимало спільного: земля, на якій ми народились і яка стала нашою Батьківщиною. Можливо хіба що, нам з кожним днем усе менше вистачає Сліпакової віри. І це проблема. Тут ради нема. Тут рада, так би мовити, персональна.

Я особисто вважаю, що треба, даруйте, полюбити болото своєї батьківщини таким, яке воно є. І тільки тоді у нас ця віра з`явиться. Ми повинні зняти рожеві окуляри західноукраїнських патріотів, які думають, що ми – чисте озеро і через які "всі наші діла – праві, бо ми Еуропа". І викинути на смітник чорні окуляри проросійсько-східняківського менталітету, через які нічого, крім поганого і дедалі гіршого в тому, що з нами відбувається, вперто не добачаємо решти.

Болото – чудове місце насправді. Воно, в принципі, не гірше і не краще за решту ландшафтів. І якщо вже сталося, що наша з вами земля розпростерлася на околицях як Західного, так і Східного світів, то це ще не означає, що тут не можливе якісне повнокровне життя тих, хто цю землю топче.

Україна – це, звісно, не озеро Європи з напоказ гладенькою поверхнею, здавалося б без мулу і куширів. І все-таки тут триває повнокровне, прив’язане до місця свого народження життя. Може істоти, які живуть у не зовсім чистій водоймі, наскрізь досі просяклій спогадами про минулі штучні озера, і відрізняються від морських чи озерних. Але вони по-своєму прекрасні. І багато чого, що є і може народитися ще в Україні, не зустрічається і не знайдеться більше ніде. Я не тільки про замки, поля, ландшафти. Я про таких, як Василь Сліпак, жертва яких в ім`я майбутнього в імення нині живих в хвилину песимізму здається беззмістовною – навіть сучасники ладні визнати її надмірною, зайвою.

Однак ця жертва освячує і всю цю землю, і кожного з нас, тих, хто нею ступає. Давайте спробуймо не забути, цінити так довго, як тільки це можливо – те, що зробили всі ці – відомі і не знані Василі Сліпаки. Навіщо? Для нас.

В Україні усередині другого десятиріччя третього тисячоліття склалася на диво стійка тенденція. Якщо всенародний тріумф, то обов’язково за ним має статись гучне фіаско. Якщо прогнали тирана, то обов’язково буде війна. Якщо виграли Євробачення, то уже на часі і виліт національної збірної з Євро-2016. Якщо відстояли рубежі і державність як таку, то неодмінно мають потекти ріки крові, яку проллють Сліпаки. Якби тільки крові. Гірше всього, що за кожною такою краплею стоять людські життя. І їх – на відміну від меж батьківщини, кубків чи призів – уже не повернути. Тому ми маємо їх хоча би запам’ятати. Навіки.

Читайте самые важные и интересные новости в нашем Telegram

Реклама

Реклама

Новости партнеров

Загрузка...

Новости партнеров

Loading...