Мы обновили правила сбора и хранения персональных данных

Вы можете ознакомиться c изменениямы в политике конфиденциальности. Нажимая накнопку «Принять» или продолжая пользоваться сайтом, вы соглашаетесь с обновленными правилами и даете разрешение на использование файлов cookie.

Принять

Віталій Квітка

письменник

Пам`яті Олександра Кириченка, Улісса з далеких 90-х

24 ноября 2019, 08:25

Олександрові Вікторовичу Кириченку,

другу, журналісту та письменнику, який не дожив до 50-ти,

присвячується

Для багатьох із нас, тих із київського журфака, чия юність випала на Перебудову, розпад СРСР та виборювання Незалежності, Олександр Кириченко, або як ми називали його "Сашко", став уособленням усього вище переліченого і ще багато чого. Свободи, незалежності, революції, юності та тієї "незносної легкості буття", як писав Мілан Кундера, що просто не хотіла залишати повітря 90-х. Може, якби 1990-ті залишилися назавжди, він і справді жив би собі вічно, і йому, а не мені, довелося б писати на роковини тризни...

Правда, Сашко Кириченко, був саме таким – завжди усміхненим, надлегким на підйом, і з розумом і розумінням у карих очах, з іронією в них, та ще з затятим відчуттям принципової товаристськості й загальнолюдської справедливості. Богема, музика і вино, нічне блукання тротуарами з тоді ще вкрай кривим камінням у ньому — то лише частина нашої спільної юності. Сотні і тисячі журналістських кілометрів, виходжених по суті гуртом, у спільному побратимстві. Не стадом, а саме гуртом, – немов блукаючий майдан друзів. І розмова, розмова, розмова, міркування й аналіз під час цих невщухаючих вечірок, яким уже нема і не буде кінця. І які і з Сашком і не вечірки зовсім. Навіть служіння Бахусу, як воно в тодішніх нащалків елементарного пролетаріату. Ні, щось більше. Майже всі ми, так співпало, були нащадками вчителів та директорів шкіл. Іноді неукраїнських, але завжди українозалежних. І тому й бували ті вечірки такі, що ніколи не закінчуються, а просто змінюють статус: з вечірки – на філософський диспут, з дискусії на бурлеск буфонадний із маханням руками і танцями до упаду. І знов ж таки – до ранку. Щоб вранці, десь під синявою Палацу спорту на весь відгомін бруківки революціно затягнути португало-українським суржиком "У сардінос, дві сардінос!" з замість "Че Гевара" шепелявим "Че Ге Вава".

Реклама

Син директора школи з Кривого Рогу Сашко Кириченко, який народився, коли батько працював учителем у Кемерово, для всіх, хто його знав на факультеті та поза ним, якраз передовсім й уособлював життя, – весь його напалм, всю його стрімкість, невпинний його плин. Який ти чув не просто подумки, але кожним м`язом. Здається, в нікуди, а насправді в омріяну нову державу, в абсолютно інше суспільство, в зовсім незнані майже космічні громади майбутнього.

Я познайомився з ним, коли Сашко Кириченко повернувся з війська. Він мешкав у гуртожитку №4 з Сашком Вороною з Братського (Ворона по закінченні факультету помер, і цілі роки перетворилися на тризну за Вороною) і, здається, з Сергієм Петриком. Пам'ятливий інтелектуал Кириченко нагадав, як саме ми зазнайомилися: я весь час заходив до них в кімнату, щоб "стрельнути" цигарку. Регулярні перекури наприкінці коридору переросли в регулярні розмови, а регулярні як ранкова зарядка щирі балачки – в дружбу.

Потім якось ми не раз зізнавалися один одному: мовляв, у кожного з нас не було братів, обидвоє ми якісь подвійні, і ми почували цей ґанж іншого, такого як ти сам, але дещо інакшого. Сашко за гороскопом (а тоді були часи граничної довіри саме гороскопам) додавав: ти як віднайдений, отой інший Близнюк, і я цілком погоджувався. Зустрінься з ним, і ти знаєш, що бідненьки твої ніжки відтепер. Із чого б не почалася розмова, ви неодмінно підете блукати безмежними київськими вулицями та фен-шуями кнайп, і закінчиться все це, швидше за все, на улюбленому Печерському. Але закінчиться цей щоденний драйв неодмінно танцями, що переростуть у посутні дискусії. До ранку, на лавочці, там на дитячому майданчику Тверського тупика. Була в Кириченка ще одна іпостась. Сашко ще в часи гуртожитку-"четвірки" на Ломоносова весь час немов Прометей пломенів невидимим конфліктом із цим світом. Потім, у журналістиці, це йому певно завжди в чомусь допомагало. Чесність і безкомпромісність Олександра Кириченка сягала недосяжних для нас, репортерів-заробітчан, меж. Його регулярно звільняли з якої-небудь роботи саме за генетичну непоступливість. Коли шеф "строїв" підлеглих, то в Сашка була така манера відмовчатися, переважно зирячи в цей час повз шефа, вдати, що послухався. А а потім якось, як він казав, "принагідно", через день-місяць-рік, раптом узяти і викликати саме начальство "на татамі", на щиру посутню розмову, та ще при свідках, щоб узяти, та й вивести "несправедливого" шефа на "чисту воду". А насамкінець, коли нотки розмови зашкалюють, і їх чути вже й поза ці стіни, додати, рвучи взаємини, звичайно, назавжди: "А ти...знаєш, а ти взагалі-то завжди був... і, до речі, всім це відомо!" Усміхнутися при цьому, а тоді: "Я то йду, а тобі все життя плазувати в г...і!" Сашко вірив у свободу людини, у непереможність українських природних щирості та інтелекту, і йшов із цим прапором через усі незгоди. Отож епітет професійного, але "незручного" підлеглого, це мабуть, і був його єдиний ґанж.

В тренде
Коронавирус проник в 28 стран: все подробности эпидемии, онлайн-карта распространения

Дуже багато в житті Сашка визначала служба у війську. Вона йому страшенно подобалася. Аж так, що Сашкові було дуже важко звикнути до "гражданки". Олександр Кириченко служив у місті Луґа. Про її болотяність, сморід, нездоровля і збрід, із яким довелося служити, він розповідав як про життєву комедію, де "приємнощі переважали прикрощі". Узагалі "Пригоди Швейка" (але обов`язково українською, "російською Швейк несмішний", – казав Сашко). "Бійка кирзаками" – то був його щит і меч перед світом, метафора, яку він приніс з армії і втілював в життя уже в перекладі на цивільне життя. Там, у Лузі, одного разу до молодого солдата Кириченка прийшли і викликали "побалакати в каптьорку". І тоді Сашко одягнув свої знамениті "кирзаки". І пішов у "каптьорку балакати кирзаками". Сашко не був з боксерів, він був легкоатлет-олімпієць. Якось побачив турніка, роздягнувся до майки і пішов крутити "сонечко". Крутиться на турніку і пілтримує бесіду: в цьому весь Кириченко.

Узагалі до завершення навчання на факультеті журналістики, доки Сашко Кириченко не став письменником і не почав випускати журнал "Країна Мрій", у нього було дві теми: армія і Кривий Ріг. То були два місця, в яких цей журналіст, який попрацював і в омельченковій газеті "Столиця", і в одій із перших українських редакцій порножурналу, і в шанованому економічно-діловому виданні, почувався затишно. Кривий Ріг – тому що то і була велетенська країна його дитинства, армія – "тому що там все було як на долоні". Олександр Вікторович постійно ностальгував за військом. За "кирзаками", за одностроями, за легкоатлетичними вправами, за метереологічною станцією, до якої був прикріплений. Усе нарікав, що в Україні з прогнозом погоди помиляються тільки тому, що не вистачає зондів. І зараз же починав розповідати докладно, як працює в атмосфері зонд. Уже після другого в своєму житті інсульту, 2016 року, на 47-му році життя, коли йому на Разєнкова,16 прийшла повістка до війська, на українсько-російську війну, Сашко одразу почав збиратися. І тільки черговий передінсультний стан став перешкодою в здійсненні давньої мрії: повернутися в військо.

Реклама

Його неможливо було здивувати нічим і ніколи: ані як журналіста, ані як людину. Він завжди, за будь-якої ситуації, діяв, судив і чинив "по-ситуації з урахуванням чинної справедливості". І навіть якщо доводилося виконувати ролю третейського судді, а його друг у чомусь виявлявся не правим, то Сашко, який збирався "поадвокатити" за друга, уже міг несправедливого друга і попрокурорити, закидаючи, приміром, таке: "Так це ти, а не він, г....ком виявився?" І зараз же щиро, примирливо для обох сторін як зарегоче по-козацькому, розуміючи весь абсурд того, що сталося.

Пригадується багато всього. І його участь у виборах у 90-х, коли Олександр Кириченко просто абияк поначіплював на стовпах листівок із власним портретом, а потім із подивом переповідав, що до нардепівства йому не вистачило голосів якихось чотирьох бабусь. І міркування про те, якою насправді має бути журналістика або література. Як йшли якось Хрещатиком, захотіли морозива, і Сашко запропонував "їсти, доки гроші не закінчаться".

Одного шкода: надто рано Олександр Вікторович залишив цей світ, надто багато недомовив цій цивілізації. Так, він виростив довкола себе чимало учнів, таких собі лицарів слова, ідеї, духу. Написав – мало. Усе відкладав: устигну. А потім пішли інсульти: не зміг.

Сашко Кириченко – то був наш студентський Улісс. Він регулярно святкував 11 червня свій день народження, а через п`ять діб згадував потім День Блума 16 червня, день, у який розгортаються події у романі Джеймса Джойса "Улісс". То був його герой і денб, який він хотів разом із автром прожити. А Олександр Кириченко був нашим героєм в нашому часі. Ми разом потрапляли в Сашковий безкінечний день і замешкували разом із ним у цьому дні, якому ймення переломна доба 90-х. І от таким – легким, вільним, меркуріанським – він і залишиться в пам`яті. І довго ще згадуватиметься його характерний сміх: абсолютно щирий, бо Кириченко не терпів ні школи Станіславського, ні манірності від Кіри Муратової чи Федеріко Фелліні. А тепер уявіть цей сміх, і уявіть, що пережили ми, чия юність припала на розпад СРСР та загибель "холодної війни"!

Читайте самые важные и интересные новости в нашем Telegram

Реклама

Реклама

Новости партнеров

Загрузка...

Новости партнеров

Загрузка...
загрузка...