Посмак гендерного майдану та "чорного" Варшавського понеділка

У понеділок тисячі жінок у чорному потопом наводнили Варшаву. Не черниці і не варшавські готи. Якраз навпаки: феміни столиці нашого сусіди здійняли цілий свій майдан, який вимагав одного: "ні" урядовим зазіханням на заборону на аборти. І втім, рух "за легалізацію аборту" своєю упередженістю і пристрастю завжди навряд чи відрізняється від дещо середньовічного клерикалізму сучасної Польщі: ідеї-"партнери" на своїх полясах завше варті одне одного.

У нашому українському Вавилоні, звісно, тема аборту розв`язана давно, просто і "позитивно", й асоціюється винятково з можливостями гаманця. Питання не в тому, можна робити аборти в Польщі чи ні, а в тому, що в питання приватного вибору польської жінки вслід Церкві втрутилася ще й держава. І гендерізованому суспільству здалося, що земля попід його ногами попливла.

Але заборонити аборт на політико-державному рівні – це все одно, що спробувати заборонити гріх, видавши указ, скажімо, про заборону Адаму і Єві скористатися своїм правом вільного вибору плоду з Едемського саду. Бог сотворив людину не як робота, а як особистість із вільною волею. На жаль, пізно заборонити користуватися нею. Усе, що можна зробити – це хіба що перетворити цей вільний вибір на справу честі кожного з нас у приватному, так би мовити, порядку.

Насправді ж питання легалізувати/заборонити аборт  – украй складне і дискусивне для ХХІ сторіччя, адже у нашому суспільстві воно також вряди-годи підіймається.

Якщо розглядати його винятково як питання взаємин чоловіка та жінки (саме так, схоже, його розглядають адепти вільного аборту), це в кінцевому рахунку призведе нас до рівня біології тварин. І тут доведеться або залишити тварин на самоті з самими собою, або  захищати їх від самих себе. А оскільки існує "Грінпіс", то напрошуватиметься усе-таки захищати – але вже Людину як живу природу, занесену в Червону книгу.

Якщо ж дивитися на проблему штучного переривання вагітності винятково через призму "моралі", питання також нерозв`язне. У нас, дітей ХХІ сторіччя, дуже різна мораль, за якою для одних убивство – забава, для інших – злочин. Результат такого суспільного "моралізування" важко передбачити: як і при Союзі, він коливатиметься від повної заборони, бо треба підіймати народжуваність, до повної легалізації, бо жінка має виглядати вільно, як Коллонтай або Дункан.

Тому нам залишається дуже небагатий вибір: розглядати аборт як порушення заповіді Божої.

Так само, як існує поняття "загальної благодаті", через яку сонце все ще сходить над праведними і грішними, а порушники Божих засад не мруть як мухи моментально і на місці, 10 заповідей Божих, що окреслюють десять гріхів, покарання за які передбачається у вигляді смерті, існують також для всіх. Шоста заповідь "Не убий", отже, стосується не тільки для християн або адептів юдаїзму, а всього людства.

Проблема "не убий" (іншими словами роби/не роби аборт) у кінцевому рахунку означає, потрібно йти услід за неписаними законами людського сумління (Божа совість, прописана в генах і в серці всіх), чи ні. Треба виконувати ці заповіді, чи ні, істина не дискутивна: Священне Письмо каже, що порушивши хоч одну з 10 заповідей, ми автоматично порушуємо всі. Таким чином, людина, яка вбиває дитину (аборт – убивство, бо мова йде про "живу душу"), підлягає карі, і ця кара – смерть. Тому що Закон Божий, як і фізичні закони Всесвіту, є для всіх, і винятків немає – і навіть для Сина Божого – Ісуса Христа.

Навіть прихильники абортів – а на цю тему розгорнулася цікава дискусія у соцмережах, яка закінчується завжди "сам дурак" – відчувають і підсвідомо розуміють, що не зовсім праві. Тому, як один із моїх френдів у Фейсбуку, вони висовують як останній, аргумент такого штибу: ха, ха, ха, якщо ви – проти абортів, не витирайте сімена об гардини і не спускайте їх в унітаз! Однак сімена – так само з ДНК, що й зі стриженого волосся, це – ще не живий організм. Хоча Біблія безпосередньо не засуджує онанізм (гріх Онана полягав у відсутності бажання виконати обов`язок громади, власної родини продовжити рід, а не в забрудненні гардин, трави або унітаза), ніхто не казав, що онанізм – не гріх. Ми ж уявляємо образ, яким хотіли б володіти, а отже – грішимо.

Деякі капелани радять американським солдатам за краще займатися онанізмом, ніж розпалюватися на блуд із повіями чи один із одним. Та все одно, випадок із онанізмом – не того самого розливу, що аборт. Усіляке штучне переривання вагітності – однозначно є вбивством іншої людини, нехай навіть такої, яка не має імені чи паспорта. І за це кожен відповідає, в незалежності, вірить він у свою провину чи ні. Якщо пролита кров, за це має литися кров. Навіть якщо таке (наприклад, безпліддя чи передчасна фізична смерть винного) не настане в цьому житті, це покарання вступить у силу в інших поколіннях убивці.

Однак прихильники аборту, чесно кажучи, наполягають аж ніяк не на теологічному чи навіть моральному боці аспекту, а на правовому. Бачачи в аборті вікову перемогу над застарілими патріархальними уявленнями в суспільстві, а в його забороні спробу контрреволюції чоловіцтва у гендерному питанні.

Як найвища проблематика розглядається зазвичай "загроза життю матері". Адже мати – берегиня роду, і якщо ця берегиня помре під час пологів, то і життя людське як найвища цивілізаційна цінність опиниться загроженим. Але у випадку такої постановки питання поборникам абортів варто погодитися з аксіомою, що будь-яка вагітність – "загроза життю матері". Із цієї тези логічно випливає, що потрібно переривати, про всяк випадок, аби не зашкодити здоров`ю жінки, всіляку вагітність. Або погодитися з тим, що реальна "загроза життю матері" – швидше виняток, ніж правило. Та й у такому випадку незрозуміло, чому, наприклад, герої роману "Щасливий" Вікторії Гранецької (реальні, не вигадані особи) з такою наполегливістю борються за життя Саїда – дитини, якій лікарі пророкують 100% смерть задовго до пологів. І не тільки вони, до речі. 

Виходить двояке. Або ті, хто таки намагаються продовжити свій рід і народити в безнадійній ситуації, мають бути ізольовані від суспільства – тому що вони штовхають інших своїми прикладами на ризики "загрози життю матері" (та ще й мучать власні дорогоцінні жіночі організми, даремно експлуатують лікарів і колобродять суспільство). Або слід визнати, що "загроза життю", як і інший аргумент – зґвалтування – це радше приватні, нетипові випадки, хоч вони в певних недорозвинених суспільствах і трапляються у особливо великій кількості. І саме тому їх і намагаються застосувати як правило щодо всього питання сексу.

На мій погляд, дозвільне ставлення до штучного переривання вагітності в кінцевому випадку неодмінно призводить до кількох дуже неприємних і потенційно суспільно небезпечних моментів. Найпечальніший із них, що статі починають зосереджуватися самі на собі, тобто в українському суспільстві має прогресувати лесбійство/гомосексуалізм, тому що проституція питання сексуального голоду і сімейних взаємин не вирішує. Питання ж леґалізації одностатевих шлюбів викликає інше, що деформує звичні уявлення про закон: усиновлення, а разом із ним і виховання в одностатевій родині дітей, які вона сама по собі логічно мати не може, але на які згідно правовим нормам претендуватиме.

Однак якщо я говорю, що – проти аборту, то маю на увазі не те, що його обов`язково треба заборонити на державному рівні, здетонувавши гендерний майдан. Питання аборту – це питання сумління або його  відсутності. Іншими словами, ініціатива заборони аборту має походити з наших сердець, бо інакше він все одно буде зроблений.

Треба пам`ятати, що охоча Бог як Творець і проти аборту, але Він також і за життя, яке дає Сам. Тому я переконаний, що якщо психоаналітик визначив, що зґвалтована жінка із рівнем високої ймовірності швидше за все закінчить життя суїцидом, і якщо аборт стане причиною її подальшого життя, думаю, він має бути зроблений. У випадку з невиліковно хворою, яка ризикує забрати із собою на той світ немовля, потрібно зосередити зусилля, мабуть, на немовляті. Як і у випадку з онанізмом у людей, що потрапили в закриті зони існування: армія, "зона", арктична експедиція тощо.