Прапор — як меч: якщо ти його підняв, то мусиш використати як зброю і йти до кінця

Знаходити в неідеальному світі ідеальні речі незручно. Набагато зручніше вмоститися на дивані, втупитися у всесвітню павутину і переживати – все, чим проживають своє життя й інші. Падіння літака в Британії, нові потуги бойовиків на Сході, наміри Заходу допомогти Україні і наміри власних теоретиків – як його перемогти Росію. І ще дуже багато чого в інформстрічках.

Це зручно, тому що це просто. У цьому відношенні ми сильно відрізняємося від наших пращурів. Щоб відчути світ, себе, інших, доторк Бога до цієї планети, вони просто виходили на ґанок і наповнювали груди свіжим повітрям, вуха – щебетом птахів, а серце – щастям.

Для нас щастя, прокинувшись і дотягнувшись до клавіатури чи телевізійного пульту, відчути сурогат життя, на ймення інформація.

Однак ідеальні речі існують. І вони такі самі несподівані, як і ранкове повітря. Сьогодні я прокинувся і вирушив блукати містом. І був вражений. Кількістю дівчаток і хлопчаків, вбраних у вишиванки і з жовто-блакитними стрічками у волоссі. Спочатку я не зрозумів, що відбувається. Потім подумав, що День незалежності – завтра. А тоді – що наша нація знов щось переборщила, почавши святкування завчасно. І тільки наступною стала думка про День прапора. І тут я збагнув: подібні стрічі – коли вулицями крокує як ніколи багато як на наш регіон людей, вбраних у національне – і є тими ідеальними речами, які несподівано зустрічаєш у неідеальному світі. Тому що радість – будь-яка радість – це щось більше, ніж людська емоція, відчуття радості – це завжди здатність перебороти звичайний стан і перебути у стані дещо незвичайному.

Можливо, якби у нас не було війни, подібні речі не сприймалися б так уже ідеально. Однак тепер, коли інформаційний простір продовжує розказувати страшні казки, політологи здійснюють свої невідворотні передбачення, а країна скута політичною, економічною та культурною непевністю, на подібні стрічки уже не реагуєш, як на банальні ознаки шароварництва чи ура-патріотизму.

Ситуація з Майданом склалася, а потім логічно самій собі розвинулася в таку, яка відкидає геть саму можливість відсторонення від неї. Громадянське протистояння не визнає напівстанів, напівумов, напівуподобань, напівсимпатій. Тому що будь-яке "напів", унаслідку вже наступної події в державі, неодмінно ризикує трансформуватися в кожному в свою справжню, неполовинчасту форму.

Все просто і ясно. І ясність, шокуюча ясність дійсності, по-своєму гарна. Ти, який волів би чесно, напівчесно чи безчесно пропрацювати решту життя, який волів би просидіти на дивані, так чи інакше мусиш обирати: або білі, або червоні. Тому що якщо ти не зробиш свого вибору сьогодні, то сама ситуація, вийшовши з-під контролю, зробить вибір за тебе.

Вчора, так, ти, східняк, міг обирати лише емоції в кухні. Сьогодні – ні, ти точно маєш вибрати древко, що стоїть у кутку цієї твоєї кухні. Інакше вже завтра вранці до тебе прийдуть люди із тим чи іншим прапором, і тобі однаково доведеться стати під якесь з двох (не більше!) знамено.

Тому що прапор — як і меч: якщо ти його підняв, то мусиш використати його як зброю. Прапор — це, по суті, піка зі шматом кольорової тканини на їй. Іноді піка в бою, з одним-єдиним загостреним кінцем, зброя більш смертельна, ніж украй відточений безжальний меч.

Але. Якщо ти взявся за прапор — ходи, бо тоді треба йти до кінця.

Тому що ніхто з майбутніх панів – а їм однаково тут бути (байдуже, звідки вони прийдуть – з недобитків партноменклатури, з-під загашників Кремля чи з достойників із Майдану) – уже не отримає нації у вигляді покірного телятки. Таким чином, в найподальшій перспективі — остаточної ломки менталітету — Майдан, безсумнівно, переміг. Але, перемігши, повсталий нарід певною мірою також переміг частину самого себе – совково-зросійщену свою частину — а такі речі не проходять зовсім безболісно. Тому-то бік нинішніх болей і мук подальших буде набагато скорботнішим, ніж втрата Небесної Сотні. Ці муки будуть гикатися – нехай не так вже сильно – у Львові чи Києві, але гикатимуться тепер постійно. А якщо народ, перемагаючи владу, перемагає самого себе – то це вже радше надійна нічия, аніж номінальний тріумф перемоги.

Щасливі ми? Так. Тому що немає більшого щастя, нехай навіть тимчасового і ефемерного, але таки щастя, ніж відчуття наново виборотої свободи.(Здається, в такий спосіб уперше ми відчули волю, до якої прагне у своїх віршах Шевченко. Тому що всі попередні 2014-2015 наші міркування про волю і свободу були, чесно зізнаємося, підручниково-гіпотетичними).

Добрі ми? Ні, тому що тризна за вмерлими, жага помст і реакція зненависників на нас – теперішніх, вчорашніх і майбутніх – продовжує культивувати в нас гнів, не найкращий із радників.

Чи ми чеснотні? Звичайно, ні. Тому що владу народу, цей леннонівський павер ту зе піпел, ще необхідно, під нашим же тиском, втілити в реальність. Чеснота народної влади, виборотої завдяки ТАКИМ жертвам — це тільки ембріон. Якщо ми втрутимося в побут цього ембірону занадто предметно, то це буде мутант, якщо не втрутимося – ембріон може не вижити в череві всесвітньої історії.

Дуже важко виковувати чесноту швидко і під тиском. Чеснота – це, певною мірою, вроджена складова характеру. З-поміж нас так багато народжених в СРСР, що така вродженість виховуватиметься ще довго.

Чому так? Чому перемога, яка весь час ризикує трансформуватися в поразку, і тому не може важити більше нічиєї – це все, що для сьогодення досягнуто на Майдані? А тому, що Майдан мав відбутися в 1991, але стався на зламі аж 2013-2014. Ми, схоже, трішки запізнюємося. Зовсім не набагато, але достатньо, аби тріумф волі народної увесь час залишався десь на на сантиметр-два, але все ще попереду. Проте ця, остання, песимістична думка, найбільше втішає: у нас, тих, хто продовжує жити, ще достатньо творчої роботи попереду.

І тому творчість наших дітей, які приготували і вдягнули сьогодні звичайні жовто-блакитні стрічки, ніби підкреслюючи щось нам, старшим, надихає. А їхні обличчя, хода і посмішки здаються ідеальними. І нам, коли в ці святкові дні ми дивимося в усміхнені лиця юні, уже не потрібно ні поезії, ані живопису. Тому що музика наших тендітних, але крокуючих поколінь – виявляється, є усе, чого ми очікували в цьому незатишному світі.

Усе, що по закінченні роздумів залишається, це ми самі. Свободу вибороти важко, але можна. Для цього достатньо волі і її синоніма – національної впертості. Захистити свободу – важче. Тому що захист свободи передбачає, крім волі, ще й майстерність дипломатії. Останнє ж притаманне окремим людям, не націям. Виходьте за рамки власних звичаїв. І шукайте у натовпі окремих людей – ідеальних, усміхнених, співзвучних вашим уявленням про чисті душі і величні цивілізації. Можливо, це все, що потрібно українцям наприкінці цього літа.