Проукраїнське лобі: Відчутніше в кулуарах кабінетів, аніж у соцмережах

Коли в 1999 році з'явився такий собі ЖЖ – мила соціальна мережа-щоденник, яка одразу стала втіхою, в тому числі й моєю, ніхто не думав, що невдовзі все стане так уже серйозно. Серйозно настільки, що зараз, у епоху гібридної війни, просунутість у них, соцмережах, стала такою ж важливою, як питання польового зв’язку у Першій та Другій світових війнах.

Так, інтернет та його соцмережі не впливають напряму на багатомільйонні маси громадян, які сприймають інформацію передовсім з газет та телемереж. І однак у період гібридної війни, і навіть дещо раніше, саме соціальні мережі стали головними постачальницями як оперативних, так і фейкових новин. Хоча фахівці не радять довіряти повідомленням соцмереж, останні нині – наймобільніші, а часто і чи не єдині канали новин не тільки для кухні, а й для ЗМІ. Це пояснюється тим, що соцмережі, зокрема "Facebook", загалом зарекомендували себе достатньо сильним конкурентом традиційних медіа – преси та телебачення. І якби не спалахнула україно-російська медіавійна з її тотальним фейкарством і глобальною інтернет-брехнею, то, можливо, станом на 2015 рік ЗМІ уже сушили б весла, вирушаючи безпосередньо в музей, оскільки потреба у них уже почала відпадати. Напередодні Революції Гідності, чув про це ще на початку листопаду 2013, телебачення, наздоганяючи інтернет, усерйоз подумувало переходити на оперативний режим 10 новин за 6 хвилин.

В Україні традиційні кола уподобань по соцмережах чітко окреслилися ще всередині минулого десятиріччя. З трьох нині найпопулярніших мереж "Однокласники" з'явилися першими. Сама назва свідчить про мету соцмережі, тому ОК навіть сьогодні це не так присмак російської проімперськості поглядів, як факт самого однокласництва плюс сума поглядів того, хто обрав цю мережу – як правило, це відверті або совки з ностальгією. На пострадянському просторі зареєстровано 205 мільйонів користувачів ОК, і він залишається найбільш відвідуваним сектором інтернету в Україні досі. Але ОК менш заполітизований, ніж "Вконтакті", і тому виявився не так активно втягнутим у медіавійни.

"Вконтакті" – передовсім, проросійська або просто російськомовна молодь. ВК, які мають 239 мільйонів акаунтів, популярна здебільшого з-поміж російськомовних користувачів. Станом на січень 2014 року "ВКонтакті" нараховувала 55 мільйонів акаунтів, відвідуваних щодня.

"Facebook" в Україні переважно як мережу №1 обирали молодь у Києві, в Західній Україні, ті, хто залишаючись тут, хотів одночасно перебувати і там, у Європі, а ще бізнесмени й політики. Кількість українських користувачів "Facebook" на травень 2014 налічувала 6 мільйонів. Усі три мережі виникли у 2003-2004 роках, однак, судячи по своїх знайомих, у мережі "Facebook" всі вони зареєструвалися, як правило, років через п’ять по тому, як уже опинилися в тенетах ВК та ОК.

40 і 55 мільйонів відвідувачів на день у ОК та ВК – рекорд російських сайтів. 6 мільйонів українців може увійти на "Facebook" щоденно. Та це не означає, що щодня в україно-російську інтернет-війну залучено 95 мільйонів росіян та 6 мільйонів українців відповідно. Насправді, думаю, активно у соцмережах "воюють" словесно до хрипу в горлі не більше кількох сотень тисяч користувачів із кожного боку. Утім, впливати на формування думки решти пересічних користувачів у світі можуть, дійсно, мільйони.

Якою б не була ситуація на фронті медіавоєн сьогодні, тут потрібно "рахувати" саме ці гіпотетичні можливості ще не існуючого впливу на світову громадськість. Якщо аудиторія впливу того ж ОК – передусім, Росія, Білорусь, Казахстан, Україна та Узбекистан, то аудиторія ФБ не тільки значно ширша географічно, але і більша приблизно утричі, ніж російськомовна разом узята: 1 мільярд 320 мільйонів користувачів ФБ та приблизно 441 мільйон двох "альтернативних" їй соцмереж із російською пропискою. Хоча власники російських соцмереж і не мають прямого відношення до уряду РФ, але вони лояльні на полі, де їм дозволяють пастися – Павло Дуров, автор "Вконтакті", зрештою був усунутий від керівництва і під тиском продав проект саме за небажання "співпраці з органами". У розрізі переваг і впливу, який може мати українська народна дипломатія, треба розглядати і нещодавній "мікродемарш" у бік власника Facebookу Марка Цукерберґа.

У травні Цукерберґ закликав користувачів залишати свої запитання в коментах, пообіцявши відповісти на найпопулярніші. Найбільше "лайків" – 47 тисяч – зібрав користувач із України, який поскаржився на несправедливу модерацію контенту, який стосується російсько-української війни. За його словами, "Facebook" заблокував акаунти кількох людей за фото дівчинки, батько якої загинув у АТО. Офіційна причина блокування – буцімто на фото оголене тіло. "Чи можете ви або ваша команда зробити що-небудь, щоб вирішити проблему? Створіть окрему адміністрацію для українського сегмента, заблокуйте образливі скарги з Росії або хоча б обережніше моніторте українських топ-блоґерів", – звернулися до Цукерберґа. Засновник "Facebook" пообіцяв розглянути можливість запровадження українського офісу в майбутньому і запевнив, що компанія не має аналогічного російського. Розглядом скарг, мовляв, займається співробітник у Дубліні, який володіє мовою, на якій і було написане повідомлення. Цукерберґ написав, що особисто вивчив сенс заблокованих повідомлень українських користувачів і дійшов висновку, що ті містять вираження ненависті щодо деяких громадян Російської Федерації, додавши: "Я впевнений: ми прийняли правильне рішення, заблокувавши їх".

Треба розуміти природу мислення Цукерберґа та американської інтернет-спільноти, щоби збагнути, що наразі ситуація не на українському боці. Швидше війська НАТО прибудуть в Україну і розквартируються в Донецькому аеропорту, а в порти Севастополя увійдуть авіаносці зі Штатів, аніж Марк Цукерберґ, навіть під тиском ФБР, погодиться пожертвувати свободою слова, як він її розуміє, та власним проектом на користь однієї з "воюючих" сторін.

Сенс інтернету і соцмереж – у розбудові принципово вільного від впливу розмаїтих грошовитих мішках, а особливо – політиків та урядів майданчика. "Facebook", якого ще 2003 року не існувало навіть у зародку, зараз є якраз таким потужним і неупередженим ресурсом, де право на свободу слова отримують усі. Водночас ця мережа достатньо упосліджено дотримується певних правил, передовсім щодо розміщення дитячих фото (без дозволу батьків дітей у цивілізованому світі не можна навіть фотографувати, не те що постити їх у соцмережах) та розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Перше – це правило хорошого тону і ліміт для всіх мереж та сайтів, де нема префіксу +18. А друге, цензура в питанні провокацій міжнаціонального характеру, беруся підозрювати, особиста реакція ментального організму Цукерберґа. Природа її – не тільки в тому, що в Дубліні в європейському офісі сидить російськомисляча чи, не дай Боже, пропутінська Facebook-людина, яку Президент України може попросити замінити на нейтральну чи цілком українську. Просто Цукерберґ винайшов цю мережу з іншою метою: створюючи максимальні можливості для мобільного, але передовсім приватного спілкування між людьми. Це вже інша справа, що "Facebook" переріс свого винахідника та, з практично найдосконалішої площадки людського спілкування як такого, за 11 років перетворився і на майданчик для з'ясовування стосунків, набирання виборчих очок політикам та на полігон для міжнаціональних батлів.

Наскільки сильна фронда проукраїнської інтернет-спільноти, ми можемо судити з коментів під неукраїнськими прапорцями навіть тут, на Сегодня.ua, де, як правило, коментатори з Європи і Америки не стають в так емоційно звичну нам по поведінці канадійських еміґрантів позицію проукраїнськості "Україна понад усе". Всі вони – від біло-синіх єврейських до чорно-жовто-червоних німецьких – розглядають нас, українців, з точки зору здорового інтеґрування в європейський та світовий ментальний контекст, вимагаючи від нас жити, діяти і мислити за певними західними канонами, які передбачають толерантність до інших, лояльність до умовних супротивників та дипломатичність щодо ворогів безумовних.

Небезпека російської аґресії та загрози третьої світової війни більше зрозуміла у кабінетах західних урядовців, у парламентах та в президентських палацах, ніж у середовищі звичайних користувачів соцмереж. Однак в українців такий вже характер: щойно нас в інтернет не підтримують, ми починаємо кричати, що в усьому винні росіяни, які вже встигли налаштувати всю інтернет-спільноту проти України. Така позиція "якщо не з нами, то – проти нас, тобто проти нас як поборників європейської цивілізації" замість того, щоб зміцнювати інтернет-лобі України, особливо в інтернетросійськомовному середовищі, починає відштовхувати навіть тих, хто потенційно і душею на нашому боці.

Якщо росіяни на своїх сторінках, передусім, використовують стилізацію під факти, або так звані фейки, правдоподібність яких ще потрібно перевіряти, то наш брат, смію завірити, не шкодує емоцій, а часом і надрізкуватих висловів у бік ворога, "просто знаючи, що це ворог і бувши переконаним, що це ворог" (а раз я думаю так, то які ще потрібні свідки тобі, Європо?).

Є, звичайно, люди, які отримують гроші за систематичне "опускання" України у соцмережах, і не всі з них мешкають у Росії. Є українські інтернет-патріоти, які вирішили покласти край цьому нахабству – практиці "за гроші" нищити ідею їхньої батьківщини у світовій павутині. Але, як би нам не було важко і незручно в нинішній ситуації інформаційної війни, давайте нарешті збагнемо кілька речей. Дуже очевидних для "них", дуже несимпатичних для нас.

Перше. Якою б цікавою не була тема україно-російського протистояння, гібридної війни чи остаточного поборення відрижки посткомунізму в світі, все одно для Заходу ця тема – Україна-Росія+СРСР – не є головною в житті. У людей купа власних, насущних та національних, проблем, в контексті яких навіть загроза всесвітньої ядерної війни виглядає для більшості доволі захмарною дрібницею як на сьогодення. Ближче до тіла, але приблизно так само справа виглядає і для більшості росіян, слава Богу, не залучених до конфлікту безпосередньо: їм усім потрібно вирішувати турботи власного побуту, а ще – дуже важко переступити через власний патріотизм і наплювати на нього, аби вмить ока збагнути, що все горе через власний, рідний уряд. Вони до цього, можливо, не без допомоги власних соцмереж, звісно, прийдуть, але свого часу. А зараз бавляться, балансуючи на межі свого ментального колективізму думки, та насущного, викликаного прагматичним капіталізмом, індивідуалізму персонального буття.

Друге. На жаль, ми, українці – достатньо самотні. І тому нам потрібно вести цю війну власними силами і, підкреслюю, талантами. Я думаю, нам, навіть обороняючись в гібридній війні від інтернет-нашестя, потрібно зменшити власний емоційний шал і розмовляти, коментувати, постити власні погляди на будь-яку ситуацію і доконаний чи ні факт у рамках неписаних правил, тобто замінюючи звичний у нас арґумент абревіатури ПТН- ПНХ на більш зрозумілі для решти світової спільноти слова. А ще – на факти, власні розслідування, умоглядні та фактичні, використовуючи решту цивілізованих засобів, один із яких – спроба послідовно переконати, мислячи логічно. Тоді не потрібно буде кричати про негайну нагальність створення українського офісу "Facebook" (адже таких узагалі немає в країнах, що не входять у Євросоюз, та й цих усього 9). Тому що існуватиме велика ймовірність, що просто так нас не блокуватимуть.

А нашим теперішнім ворогам в інтернет-мережах, людям, впевненим у одвічній правоті Москви, я порадив би теж переглянути свою поведінку та погляди: не завжди те, чому навчили тебе імперські підручники, правда. Перевірено на собі. Якщо ж ці люди навмисно роблять те, що роблять, то нехай вони чітко збагнуть: є вища ніж людська справедливість. Я закликаю не до миру – це уже не актуально, раз у нас триває медіа-, і не тільки війна, а до фехтування за правилами, що означає відсутність намагання влучити нижче пояса. Може, а у нас достатньо фахових програмістів, і їхні мізки обслуговують зараз широкий загал закордону, нам треба створити власну соцмережу. Досвід росіян, а "Вконтакті" та "Однокласники" вигадав не Путін, хокеїст, який забиває по вісім шайб, коли всі захисники поховалися за воротами, а програмісти, які стали внаслідок цих відкриттів мільйонерами. Звичайно, багато часу втрачено, але досвід війни свідчить: насправді, багато втраченого часу не буває так уже багато. Можна спробувати.