Прірва ненависті живе в серці кожного, а нам потрібна якщо не дружба, то примирення

Мені снилося, що я їхав у поїзді з друзями до океану, якого у нас, проте, нема. Їхати треба було довго і нудно, а друзі чомусь конкурували один із одним – всі вони були моїми друзями, однак між собою не дружили. Всю дорогу я намагався їх примирити. Однак нічого чи майже нічого не виходило.

Сепаратно виходячи на перекури в тамбур чи усамітнюючись із якимись панянками в вагон-ресторан, складалося враження, що там вони "копають" один під одного.

І от станція. Довга стоянка. Всі ми виходимо разом у пристанційний буфет. Друзі вдають, що настало примирення. Однак по їхніх очах можна збагнути, яка прірва ненависті живе в серці кожного. Станція дуже велика. Там є підземний слабко освітлений перехід. Він схожий на підземні міста в серці столиці: купа кав`ярень, залів з гральними автоматами, каси попереднього продажу квитків, якісь пиріжечні, є навіть кнайпи для тих, кому понад 18.

Друзі – різними ґвинтовими сходами, схожими на дорогу кулі в стволі, спускаються в цю підземку. Не дивно, що оголошення про те, що наш поїзд відходить, змушує забути чвари, де кожен із гуртів за столиком кафе кував смерть іншим.

Ми біжимо порожнім пероном і чуємо останнє дивовижне оголошення, яке буває тільки в снах, не в житті: "Поїзд за номером Z відбув за призначенням дві з половиною години тому".

Мабуть, такі сни – плід нездорової уяви. Коли довго дивишся на ніч телевізор, і коли канали, які ти перемикаєш, надто різні, починають снитися саме такі сни. Вчора був Першотравень, і телеканали показували, як комусь дозволяють мітинґи, комусь ні, хтось іде на них з прапорами комунізму, а інші  хочуть святкувати жовто-блакитно. Десь свята минулись спокійно. Десь була бійка. Десь із рук дідуся просто був вирваний плакат, і він плакав і проклинав, іще і іще раз клявся у вірності своїй присязі минулому. У Львові один адепт першотравня навіть боявся йти містом із червоними квітами у руках. Виявляється, даремно: віру він зберіг, квіти доніс, нічого із ним не трапилось.

Щось, чого очікували, знову не трапилося. Однак може статися за наступний тиждень або навіть самого 9 травня. В цей день буде у нас – перемога, як і в усьому світі, що переміг гітлеризм, у них – злива проклять на нашу голову. І люди будуть схожі на друзів з мого сну: вони спускатимуться у підземний перехід власних душ і куватимуть крамолу супроти  ближніх. Одні звинувачуватимуть інших. І бачитимуть один в одному фашистів. Різних, але фашистів.

Слово "фашист" втратило свій первісний сенс (колись, і це було правильно, воно визначало винятково прибічників Муссоліні в Італії). Однак з часом традиційно під ним почали розуміти всіх червоно-коричневих наці Другої світової. А потім усіх, хоч трохи на тих подібних.

Хоча це не точно. Фашист наці не товариш. Потім (невже після фільму "Підземка" Еміра Кустуріци?) воно почало набувати інших значень. Нині, здається, воно уже означає просто: "ворог".  Всі для всіх стали фашистами. Ми – для них. Вони – для нас. І всі потроху за рік, що минув, минулої Великої Перемоги,  перетворюємося на пасажирів зі сну. Яким потрібна якщо не дружба, то примирення. Хоча б тому, що серед нас є ті, які дружать з усіма. Чи готові дружити.  Як я. Щоправда, тільки у сні.

Ми або прокинемося, або поїзд умчить у майбутнє без нас. І бігти тоді нам, уже примирившись, порожнім та довжелезним пероном. Уже без надії його наздогнати.