Слово "мир" – це наша доля

"І легенько лікують нещастя народу Мого, говорячи: Мир, мир, а миру нема!", – написано у Біблії, у 8-й главі 11 віршеві Книги Єремії. Тепер ці слова сприймаються дуже, надто близько – боляче, предметно, тілесно, власними пошкрябаними ліктями, і – по відношенню до України. Усімнадцяте планета Земля святкує нині свій Міжнародний День миру; Україна ж п’ятий рік поспіль ніяк не може ним, миром, похизуватися.

У мені завжди чомусь панувало тверде переконання: коли щось не так (з державою, з родиною, з тобою), то є винні: держава, родина, ти. Цей висновок завжди випливав ніяк не через якусь там мою особисту занижену самооцінку, поглиблене каяття чи фальшиве збиття колін в несправжніх молитвах. Ні. Усе просто і логічно: коли ти загубив предмет, варто шукати його передовсім у тому місці, де ймовірно і сталася ця пропажа. Пропажа миру в державі Україна не найдрібніша з пропаж. Якщо вона й сталася, то єдине місце, де мало це відбутися: ми самі, наші терени, наші серця. Знаєте, наступний, дванадцятий вірш у Книзі пророка Єремії звучить дуже персонально виклично: "Чи вони засоромилися, що гидоту робили? Нітрохи вони не засоромилися, і застидатись не вміють, тому то впадуть між упалими в часі навіщення їх, спіткнуться, говорить Господь..." Спіткнулися. Навідав. Упали. Колись, у 1990-х, перед виборчими дільницями, журналісти, соціологи, політологи та різного штибу інші суспільні маркетологи зривали собі черева від сміху у щонайбуквальнішому сенсі, чуючи від бабусь "за кого завгодно, тільки б, діточки, не було війни!" Той, неначе експеримент якихось вищих сил, що розпочався з Україною п’ять років тому, дозволяє лише оптимістам рівня завсідників психлікарні стверджувати, що у нас ніякої війни нема, що, мовляв, живемо ми в мирному суспільстві. У дні, подібні сьогоднішньому, в Міжнародний День миру, ми з соромом пригадуємо, що ще десятиріччя тому вважалися ледь не наймирнішою на світі нацією. Принаймні особисто саме так і почували. Як казав мій друг Тарас Кулик: "У світі існує лише дві великі країни, які ніколи не розпочинали жодної загарбницької війни щодо сусіди: Україна та Індія".

Тепер це не так. Не щодо "загарбницьких воєн" – щодо стану миру, який перетворився на хмаринку мрії. І будь-який учень, на запитання "Хто зараз є найбільшим ворогом України?", знає відповідь, яку можна вважати безпомилковою. Правда, ще існують романтики, переважно релігійно-християнського штибу, які продовжують вірити в умовний мир України з Росією. Так, мій знайомий Володимир, сім разів відвідавши державу Ізраїль, відрізав, востаннє повернувшись звідти з інформацією про дивовижні розмови тамтешніх мешканців, які чомусь не можуть зрозуміти, як це два народи-єдиновірці, які розмовляють однією (уточнимо – майже однією, та й то – однією в окремих регіонах) могли дійти до такого безумства,як війна між "одним" (?) слов`янським народом. Тамтешню неточність можна зрозуміти: ментально для них існує три види – вони як нарід обраний, палестинці як одвічні вороги та всі решта, як недодрузі або просто не-вороги. У принципі навіть болгар, сербів чи словаків там могли б "доточити" й записати в один із нами народ, але не в тому суть. А справа і печаль у тому, що насправді: миру ж нема. А він же ж: таки потрібен.

Стан очікування смерті (практично кожна з матерів може теоретично на щось таке розраховувати, коли її син на Сході), доба чогось схожого на мікро-гонку озброєння в часи практично економічних державних злиднів (ну і точно – не розквіту), практична нездатність вплинути на розв’язання конфлікту (а вміння лише латати воєнні дірки та надсилати гумдопомогу), призводить до щонайглибшого ментального пату, який впливає – і на щасливе (чи таке?) дитинство, і на забезпечену старість (чи справді?), і на вільний вибір вільного, пристойного майбутнього молоддю (де ж тут свобода, коли різного роду втеча на заробітки часом бувала єдиною гарантією порятунку від повістки у військкоматі?) українців. Тільки тому, що вмирати ніхто ніколи не хоче. Нікому ніколи це не потрібно. І ні за які гроші, ні за які вродливі заголовки, гарні гасла і прекрасні задуми зростання авторитету власної держави не купити жодного людського життя.

Мир – цінність виключна. Такою він був ще від часів античності і завоювань Олександра Македонського (запитайте в македонянина, якщо зможете,чи хоче він вмирати, навіть за найгігідніші в світі чесноти). Стан миру наскільки виплеканий як ідеал людським серцем, що в давнину (аж до 19 сторіччя) навіть метою війни… завжди був МИР.

Не переставаймо мріяти: великі античні суспільства, прекрасні середньовічні держави або достойні країни минулого сторіччя разом зі своїми численними чи ні громадянами завжди дочікувалися тієї щасливої хвилини. Коли вісник оголошував: "Мир!" в Тридцятилітню, в Столітню, в Наполеонівські, в Першу, у Другу світову війни. Завжди! Вірю: Україна дочекається і свого миру. Навіть якщо в ситуації, до якої, мов до яру, колись ми звалилися, в дечому винні і ми самі – хоча б тому, що завжди перебували поруч, у серцевині бродіння власної держави, але все ж  чогось, якогось ганжу (в собі, в сусідах, у долі) таки не догледіли.