Віталій Квітка

письменник

Тато назавжди (фантазія до Дня батька)

мнения

17 Июня 2018, 08:08

Сьогодні він — папа, батя, тато – часом здається таким немічним (не самостійним тобто), пристаркуватим (точніше — неначе сточеним водами часу) і неадекватним (стрімкому постмодерно-прогресивному інформаційному життю навколо), що мимохідь виникає бажання засумніватися: може ваш взаємний статус отця і сина є сном? а чи взагалі міг він  бути хоч чиїмось батьком на Землі?

Нині, дуже часто, він, хворий, здається неможливо неадекватним, упертим як слон і грайливим і цинічним, як немовля, нікчемним і прогнозовано-недотепним – у телевізійних своїх пристрастях і в гастрономічних своїх уподобаннях. Коли зараз час від часу він знов і знов розповіда (невже вже й склероз?), як у сиву давнину його мати наврочила, що ти, його син чи донька, колись станеш предметом страшенного суспільного осоромлення (лист від командира частини з армії, публікація в районній газеті, потрапляння до зводок по ДТП-ТБ???), ти ніяк не можеш відірватися від його пломеніючого червневого поту на голомозому черепі, казково схожому на планету Марс. При цьому мимохідь пригадуючи, чого нового "ще" він, тепер уже пристаркуватий батько, "начудив" за минулий тиждень. Дивишся і дивишся отак на нього і на його повернений історією шепеляво-дитинчастий шепіт. І мимохідь вибачаєш і випадковий підпал при спробі спалити туалетний папір, і дрібні борги сусідам (тому що не міг дочекатися, коли "прийде" жалюгідна пенсія чи хоча ти, його дитинча, навідаєшся в гості). Даруєш йому навіть думки про задум шлюбу (а чому б і ні: батькові саме здається, що тільки тепер, між сімома й дев`ятьма десятками саме час!). І взагалі даруєш йому — єдиному зрештою і неповторному — багато чого. Усього лихого, безглуздого і нікчемного, чого тільки траплялося з вами обома за ваш спільний вік. І тому що іншого уже не буде. Та й тому, що він не завжди був таким, як узимку власного життя.

Бував час, коли батько – це була найяскравіша, найшвидша, найпотужніша, найсимпатичніша і найзручніша людина на Землі. Як пилинку здіймав він тебе ковшем однієї долоні з материнських рук, з ліжечка, з дна долівки. А його величезна посмішка, на все обличчя, здавалася другим сонцем: лякаючи, водночас просвітлювала все-все у тобі, промивала своїм безкінечним батьківським океаном, наповнювала груди гордощами — за власну, батьківську і материнську унікальність.

Намагаючись дотягнутися до його хвацько закоченого рукава колись, не сьогодні, ти мав щоразу при кожній спробі виростати принаймні на пів сантиметра. І, судячи з того, що одвірки твоєї квартири вряди-годи вкривалися черговими засічками про збільшення твого зросту, через це, твій потяг до батька, ти зрештою й виріс.

Тембр його голосу, особливо вечорами сімейних свят, здавався океаном зі спокою, гідності і чистоти: ти заплющував очі і намагався потонути в батьковому ясно-дзвінкому тенорі чи густому оксамитовому баритоні. Усе-все, що він тобі наговорив (а він говорив і бачив тебе так нечасто, бо він не тільки батько — годувальник), здавалося правдою, висіченою геть чисто на всіх скелях планети Земля. Уже вирісши, час від часу ловив ти себе на тому, як довго й прискіпливо продовжуєш придивлятися до отих скель, намагаючись зчитати залишені для тебе одного батьківські індивідуальні напучування.

Навіть тоді, коли місяцями — чи через його розлучення з твоєю матір`ю, чи через батьківську неправду, яка, виявляється, вряди-годи таки траплялася, чи через розбіжності в поглядах на світоутворення (інопланетяни, людина чи все ж таки Бог є творцем, узірцем усього) — ви не розмовляли тижнями. Навіть тоді, коли за свою півстолітню, десятирічну чи чвертьсотрічну спільну історію опинялися ви за тисячі кілометрів один від одного. І тоді. Завжди, завжди дихання цієї міфічної істоти на ймення "Батько", невидима сутність та присутність його  відчувалися кожною клітиною твого офісного і кімнатного повітря.

Був час, коли він чував і день, і мить, коли за сотні кілометрів тебе вдарено, ображено, зраджено, госпіталізовано. Потім раптом помінялися місцями: ти, за сотні км, починаєш відчувати, що з ним сьогодні чи вчора не так.

Так склалося, що лише наполовину тебе народив він, на 50 інших відсотків — ні. Але чомусь завжди цього виявляється достатньо. Більший за нього, таємничіший від нього, тата, тільки Бог. Тому що мама завжди і все прощає, і любить (навіть коли "прибиває, шибеника", гніваючись) — цю любов і прощу ти завжди розумієш, завше на неї й очікуючи.

Батько не так. Скам`яніло по-чоловічому промовчить він перед тобою все своє життя, чи пригортатиме до грудей, проказуватиме слова гідності, пестощів або любові — батько завжди нагадує корабель із Червоними  Вітрилами. Одвічно віддалений, вічно недомовлений, а отже й вічно очікуваний.

Ти відчиняєш скрипічну хвіртку старої садиби, і через відчинену кватирку майже одразу чуєш поскрипування ліжка, за ним батьків голос, який пита: "Хто ти?". І ти увійдеш до нього — байдуже, скільки вам обом сьогодні років, байдуже, відбувається це сьогодні, вчора і завтра. Зайдеш і обов`язково з`ясуєш, хто ти. І якщо ти сам – батько, час від часу, і так до найостаннішого з часів уже твої сини робитимуть те саме. Входитимуть у намет твоєї особистості, харизми й волі: відчути батька; відчути, хто вони.

Источник:

"Сегодня"

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...