Віталій Квітка

письменник

Вибори 2015: партійне шулерство, торгівля фейсами і 1547 поправок

мнения

15 Июля 2015, 12:51

kvitka_02_06_06 

Сталося. Ми маємо Закон про місцеві вибори і можемо їх проводити, наприклад, 25 жовтня. Усе, що лишилося – призначити правильну дату і обрати місцеві списки "правильних" людей. І все ОК: човен України попливе в сподівано гарному напрямку розвою великого історичного майбутнього – з молочними ріками та кисільними берегами обабіч цього шляху.

Думаю, навіть ті оптимісти, які ухвалювали цей закон, чудово розуміють, що це не так. Тому що цей черговий закон з численними поправками – усього лишень чергова спроба на шляху до демократії. Спроба, яка навряд чи виявиться вдалою.

Навіть якби над нами не нависала хмара війни, все одно на наступних виборах досягти суспільного консенсусу і обрати тих, кого називають гідними, навряд чи вдалося б. Причини лежать не в площині недосконалості Закону, бридкості портретів достойників, які балотуватимуться цього разу за партійними списками – ні, причини майбутньої поразки українського народу на виборах містяться у нас самих.

З одного боку, ми ніколи не вміли обирати чесних і правильних. По-перше, тому, що самі є не дуже чесними і не дуже правильними, і це факт. По-друге, обирати таких достойників доводиться не з когорти людей із пробірки – а з нас самих. А пострадянську та постколоніальну інерцій ніхто не скасовував. Тому завжди, коли ми обираємо, відбувається те, про що кажуть – наступати на ті самі граблі. Ми завжди схильні обирати не серцем і відчуттям, тобто завдяки інтуїції, чи завдяки її протилежності – внутрішнім суто прагматичним сенсорам. Ми обираємо одне із трьох – або те, що нам порадять, або подібних собі, або – просто менше з двох зол.

За останньою моделлю "виборів меншого зла" відбувалися абсолютно всі президентські вибори: за Кравчука ми підняли руки, "щоб була Україна"; обрали Кучму, щоб не було Чорновола та війни з Росією; вибрали Кучму ще раз, щоб Симоненко не повернув нас у жахливе і негайне (принаймні, тоді нам так здавалося) комуністичне минуле; проголосували за Ющенка, щоб країна не скотилася у прірву диктатури Януковича; і вибрали Януковича, щоб зарадити можливій тиранії від Юлії Тимошенко. Єдиний президент, якого ми обрали просто так, "щоб не було війни", Порошенко – але навіть його ми уявляли просто "як найменше зло". У результаті, українці отримали все, від чого намагалися втекти на виборах, укинувши бюлетень: і протистояння з Росією, і вплив комунізму на процеси в країні, який відчувається досі, і диктатуру президента, і тиранію у поводженні з мирними протестувальниками. Зрештою, отримали не мир на Донбасі, а затяжний для держави, безперспективний для його учасників і мирних мешканців і безстроковий конфлікт. А ще отримали запитання, яке ось уже два роки, як не щезає з ефіру: бути Україні чи ні?

На жаль, схожими арґументами вибору ми послуговувалися і обираючи парламент, а особливо – місцевих мерів та безкоштовних містечкових депутатів: спочатку за принципом "оберімо молодого і перспективного, щоб не крав", а вже на наступних виборах за підказкою: "давайте оберемо того, що був, він накрався, і красти більше не буде". І так – по колу.

Зрештою, поки що за останні 24 роки ми не в змозі обрати навіть кількох сотень достойників, які повністю хоч тимчасово б нас влаштували. Але ж під час наступних виборів до місцевих органів самоврядування потрібно десь віднайти – десятки тисяч таких. Цікаво, звідки вони візьмуться, коли частина кращих із кращих давно в еміґрації, і схоже, вже не збираються звідти повертатися, а чималий відсоток із тих, хто міг би представляти погляди нової України у місцевому самоврядуванні, просто в могилах, виритих у 2014-2015 роки? Таким чином, партійні списки та мерські кандидатури знову формуватимуться за мультиплікаційним принципом "кращі з гірших", щоб потім "обирати менше зло".

Однак насторожує не тільки партійне шулерство (мається на увазі, що кожен представник однієї і тієї ж сили, скажімо, Народного фронту чи "Батьківщини" на київських пагорбах і в селі Варварівка – це, як то кажуть, "велика різниця" у професійному відношенні), до якого скоро вдадуться наші політсили. І не тільки наша власна недосконалість як представників громадянського суспільства. Насторожує сама "цукерка" нового закону, яка зовсім не виглядає ідеально навіть приблизно.

Можна було б як дещо хороше розглядати факт велетенської роботи, проведеної нардепами, при підготовці закону: 1547 поправок, як повідомив Андрій Парубій, і це, мабуть, Книга рекордів Гіннеса. Однак система поправок до законів та конституцій – це крайній, не бажаний, і, до того ж, не зажди ефективний засіб розвою демократії. Щоб ввести "сухий закон", 16 січня 1919 року в США довелося запровадити вісімнадцяту поправку до Конституції. Закон просто призвів до розвою корупції та бандитизму, тотальної нелегальної торгівлі спиртними напоями та загальним деградації та напруженню громадянського суспільства. 5 грудня 1933 року, щоб скасувати "позитивне нововведення", довелося вигадувати та ратифікувати двадцять першу поправку.

Давайте подивимося, які з наших прав будуть обмежені під час майбутніх виборів, прогнозуючи поправки, які доведеться запроваджувати нардепам для скасування сьогоднішніх поправок у Закон про вибори.

Перше, хоч і нібито ситуаційно виправдане, закладає міну уповільненої дії під засади демократії в майбутньому: вибори не будуть проводитися в окупованих територіях Донбасу та в Криму, і це законно. Кілька мільйонів виборців опиняться поза виборчим процесом зараз, а отже, і в майбутньому теоретично буде достатньо оголосити "окупованими територіями", приміром, Закарпаття, якщо там виявиться надто багато бійців "Правого сектору", і долю подібних регіонів можна буде вирішувати в якийсь "особливий" спосіб.

У нинішніх місцевих виборах, з одного боку, візьмуть участь "усі партії, зареєстровані на момент опублікування цього закону" (Юрій Луценко), з іншого боку, профільний комітет підтримав пропозицію щодо вилучення з переліку суб’єктів виборчого процесу виборчих блоків. Скасування блочної системи, прогнозуємо, поставить "суб’єктів виборчого процесу" у не дуже рівні умови. Це означає, що, наприклад, ті самі, розкручені війною, "Правий сектор" чи "Самопоміч" нині перебувають у завідомо кращих умовах, ніж партії, які раніше зі зрозумілих причин входили до блоків. Це погано, тому що на старті надає фору "партіям війни", до яких на виборах будуть широко залучені атошники, що також створить нерівномірну ситуацію підспудного тиску на виборчих дільницях.

Відсутність можливості обрати депутатів-мажоритарників, єдиним із власного середовища, до кого ще могла б існувати народна довіра, виглядає так, що законотворці шалено бояться виборчої корупції приватного розливу (впливовий фермер чи директор єдиного в реґіоні підприємства), однак зовсім не остерігаються партійної корупції, яка в країні вже починає набирати відчутних обрисів та обертів. Нікого не хвилює і аспект, власне, політичної проституції: коли аполітичні за переконаннями мажоритарники змушені будуть торгувати власними фейсами під прапорами партій, від яких змушені будуть відхрещуватися потім, аби зберегти гідне обличчя в очах громади, яка їх обере.

Гендерна квота у аж 30% жінок, які мають бути висунені кандидатами у депутати, викликає сміх: якщо мається на увазі число жінок, які потраплять у самі виборчі списки, то закон не гарантує того, що ці самі 30% жіноцтва опиняться  у кріслах мерів чи у місцевих радах. З іншого боку, а що, якщо не знайдеться 30% жінок-кандидатів у певної політсили, що, квоту на жіноцтво (приміром включення у власні списки 45% жінок, 75%) має взяти на себе інший виборчий суб’єкт? Таким чином, ініціатива з гендерством де-юре у місцевому самоврядуванні просто пахне "галочкою" для ЄС та світової спільноти.

Передбачене законом зменшення кількісного складу місцевих рад – це радше крок назад, не вперед. Адже не секрет, що нині на місцевому рівні і так процвітає феодалізм місцевих князьків, більшість із яких знову сядуть у крісла мерів. За таких умов зменшення кількості депутатів місцевих рад, яких потім потрібно буде фінансово обробляти цим місцевим куркулям за неписаними законами прихованої політкорупції, тільки звужує можливості справжнього, незалежного від тлустих гаманців місцевого самоврядування. Зрештою, те, що два тури виборів мера передбачено проводити тільки в населених пунктах, де проживає понад 90 тисяч мешканців (за яким з переписів населення це визначатиметься?), не означає нічого іншого, як того, що наші законотворці, фактично, вирішили залишити на місцях усе так, як воно було і доти. Тому що з огляду на можливість появи нових і несподіваних імен у місцевому самоврядуванні, якщо таке можливе, краще було б у один тур проводити вибори в великих містах, а у дрібних, аби дати шанс хоч кому-небудь, крім місцевих царків, якраз і потрібні два тури! Поясню, чому. Хоча б тому, що фінансові можливості сільських "олігархиків", які спробують знову сісти в ті самі крісла, обмежені в порівнянні з олігархами з київських пагорбів – два тури підкупу вони не потягнуть, один – будь ласка.

Не знаю, чи буде погіршення з нашим місцевим самоврядуванням після виборів згідно такому Закону, але покращення – сумнівне. Схоже, нам не вдасться уникнути сценарію, звичного для західних суспільств, коли основи виборчої демократії стають нічим іншим, як майданчиком для легітимізації чергових автократів, що узурпують владу від імені народу, тому що цей народ легалізує її шляхом вкидання у скриньку виборчих бюлетенів.

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...