Алексей Мельник

содиректор программ внешней политики и международной безопасности Центра Разумкова

Відкриті двері НАТО?

мнения

21 Сентября 2018, 08:18

Двері НАТО залишаються відкритими для України! Щоразу ця заява з вуст західного високопосадовця, або в декларації чергового саміту трактується офіційним Києвом як успіх нашої дипломатії і велике досягнення влади. Насправді, в самій фразі не має ні новизни, ні сенсації, ні оцінки прогресу України на шляху євроінтеграції.

Стаття 10 Північноатлантичного договору дає право його учасникам "за одностайною згодою запросити приєднатися до цього Договору будь-яку іншу європейську державу, здатну втілювати у життя принципи цього Договору і сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні." Іншими словами двері НАТО відкриті для всіх європейських держав, які здатні…

Чому ж тоді одним країнам – "ласкаво просимо", а Україні – "зачекайте"? Офіційні варіанти відповіді ми чули неодноразово: Україна має здійснити реформи і запровадити стандарти НАТО. На моє глибоке переконання, це є радше розлогою інтерпретацією відповіді "зачекайте", ніж відповіддю на питання по суті. Критерій "реформи та стандарти" є як важливою передумовою ухвалення одностайного рішення, так і формальним приводом для відмови. Отже, реформи і стандарти не дають гарантії вступу України в НАТО.

Багато з нових – та й старих держав-членів – ніколи повністю не відповідали і не відповідають формальним вимогам членства. Більшість з них не бажають інвестувати 2% ВВП у власну оборону та, відповідно, не здатні належним чином виконувати союзницькі зобов’язання з колективної оборони. Один із засновників НАТО Ісландія взагалі не має армії. До речі, деякі факти історії членства Ісландії в НАТО є не лише цікавими, але й дуже важливими для кращого розуміння тези про "відкриті двері". На цьому я зупинюся нижче.

Стислий аналіз етапів розширення НАТО також дає певні ідеї стосовно реальних критеріїв, або ж передумов для прийому нових членів, а також ролі ключового фактору впливу на колективну позицію членів – реакції Москви.

Головною мотивацією перших трьох хвиль розширення (Греція та Туреччина – 1952р.; ФРН – 1955р.; Іспанія – 1982р.) було намагання максимально наростити військові спроможності протидії СРСР (Варшавському договору). Достовірно не відомо, чи звучали тоді аргументи стосовно непровокування Росії, але очевидно, що тоді вони не спрацювали.

Наступні дві хвилі розширення (Польща, Чехія, Словаччина – 1999р.; Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія – 2004р.) відбувалися в умовах відсутності блокового протистояння і, відповідно, мотивації зміцнення колективної оборони від агресора. Кремль висловлював своє незадоволення і демонстрував готовність до партнерства одночасно. Заходом Росія вже і ще не сприймалася як реальний противник.

На момент, коли дійшла черга до Грузії та України, Путін уже відкрито виступив із погрозами у Мюнхені (2007р.) і вже наступного 2008р. продемонстрував свої реальні спроможності впливу на суверенні права незалежних держав і колективні рішення Альянсу. З того часу аргумент "не провокувати Росію" став, мабуть, головним критерієм ухвалення рішень у Брюсселі.

Після того Росія ще "дозволила" стати членами НАТО Албанії, Хорватії та Чорногорії, хоча й досить активно намагалася стати на заваді. На черзі – Македонія, яка отримала ПДЧ (План дій щодо членства в НАТО) ще в 1999р. і наразі має чіткі перспективи вступу в НАТО після врегулювання диспуту з Грецією стосовно назви країни. Росія, звичайно, буде проти, але не настільки, як у ситуації з Україною, чи Грузією.

Повертаємося до України. Наскільки ж реальними є наші перспективи і коли, за яких умов нам скажуть: "Welcome!"? В пошуку відповіді на це питання, політики й експерти активно апелюють до позитивного досвіду нових країн-членів НАТО. Нам дійсно є чому повчитися у наших західних сусідів. При цьому, відповідь на головне питання буде не повною, якщо не звернути особливу увагу на дві географічно віддалені від України держави: Ісландію та Фінляндію.

Фінляндія. Нейтральна Фінляндія стала нейтральною не без активної участі Москви, коли та ще була столицею СРСР. Дискусії стосовно можливого приєднання країни до Альянсу активізувалися після 2014р. Основним аргументом як прихильників, так і противників вступу є страх перед Росією. Менше з тим, рівень інтеграції Фінляндії у євроатлантичну спільноту (в т.ч. відповідності стандартам і взаємосумісності збройних сил) є настільки високим, що питання вступу в НАТО – якщо виникне така потреба і складуться політичні умови – стане простою формальністю. Є анекдот про те, скільки часу потрібно Фінляндії для вступу в НАТО: півгодини – на написання і надсилання заявки, півгодини – на підписання її Брюсселем.

Ісландія. Всередині самої Ісландії десятки років тривають дебати стосовно доцільності перебування в Альянсі. При цьому, я не знайшов жодної згадки про постановку подібного питання членами Альянсу. Справа в тому, що географічне розташування Ісландії (т.зв. "GIUK gap" в акваторії між Гренландією, Ісландією та Великобританією) має стратегічне значення для контролю виходу Росії в Атлантичний океан. Можливість контролю цих проливів є критично важливою для стратегічних планів НАТО. Було б не зовсім коректно стверджувати, що саме в цьому полягає головна цінність Ісландії для Альянсу, але географія має значення.

Отже, якщо спробувати стисло (дещо умовно і спрощено) окреслити шлях України в НАТО, то насамперед необхідно досягти "одногодинної" готовності до вступу. Друге – не упустити момент, коли НАТО буде готове запросити Україну до свого "елітного клубу".

Наразі можна сформулювати кілька можливих передумов для такого моменту. Географічне розташування України є наразі "великою проблемою" для стратегічних планів колективної оборони НАТО, але не виключено, що в майбутньому фактор страху перед Росією змінить свій вектор або величину у стратегічних розрахунках НАТО. Більш того, Україна вже сьогодні здатна робити не лише "географічний внесок" у зміцнення безпеки євроатлантичного регіону.

Источник:

"Сегодня"

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...