Карина Самохвалова

Журналист, общественный деятель

Моя українська: краще не бути ввічливим, аніж втратити власну гідність

мнения

26 Августа 2016, 10:42

Потяг Київ-Харків. З кожного купе чутно голосну російську. В моєму купе виняток – французька з африканським присмаком – від смішливої пари з Алжиру. Люди розмовляють своєю, при чому вільно переходячи на англійську та…українську. Студенти…

Українську я вперше почула у четвертому класі. Знати рідну у російськомовному Харкові, у школі з поглибленим вивченням англійської, не бажали. Цілком офіційно від уроків відмовлялися діти військових – таких було півкласу і не офіційно за домовленістю із директоркою школи. Я теж – не хотіла, про що і заявила батькам. Тато пророче сказав: "А раптом тобі по роботі знадобиться українська, а ти не знаєш"?! Він не наполягав і не примушував "скільки ти знаєш мов…" А цілком логічно змалював ситуацію: щось стається, проблеми зі здоров’ям в тебе чи близьких і єдина можливість заробити копійчину, наприклад перекладами. Або закохаєшся у хлопця з Карпатських гір…

Вчителька української Євдокія Федорівна була жінкою суворою та фізично розвинутою. За найменшої провини запросто докидала ключами чи крейдою до останньої парти. Весь клас, а на українську нас ходило аж десятеро, її ненавидів і боявся. Відповідно і її "предмет" захоплення не викликав.

В Університет я вступала після путчу і здобуття Незалежності. Раптом знати українську стало престижно та модно, і щоб гордо назватися студенткою українського філфаку треба було пройти конкурс з 8 чоловік на місце. Викладачі української нарешті зверхньо дивилися на своїх російських колег. Того року усі репетиторські заробітки були в них. Я їздила через усе місто довчати мову до необхідного вступного рівня. Домашній курс підготовки коштував стільки, скільки мої батьки обидва заробляли за місяць. Тому платила я сама – їздила торгувати і збирати гроші на навчання у Польщу.

Вже в університеті, за день до якихось важливих іспитів з української, у його кооперативній крамниці, грабіжники сильно побили тата. Побачила його такого незнайомого у лікарні та наступного дня провалила іспит. Вірніше мені натягнули трійку з української і для себе на серйозному навчанні я поставила жирний хрест. Тим більше я вже працювала, переїхала до Києва і потрапила на такий цікавий канал ММЦ Інтерньюз – СТБ. Все, я була на коні! Аж тут до керівництва каналу долучилися львів’яни. І я вперше з подивом почула "куди ти лізеш зі своєю москальською". Звісно, це було сказано жартома, але мій українсько-харківський акцент не сприйняли всерйоз і заборонили начитувати власні сюжети!!!

Керівник "Вікна –новин" Микола Канішевський підказав вихід. Репетирування із дикторкою українського радіо пані Оленою Коваленко. Боже, як я її обожнювала. Вона не просто розставляла акценти та навчала правильній вимові, а й за диво-оповідками з класиків, та з власного життя закохала нас у мову. А якось ми пішли до її сусідки. На чай, печиво та варення. Сусідку звали Ліна Костенко.

"Осінній ліс, осінній ліс, осінній…"

Відтоді мене, немов магнітом притягували ті, хто не просто знав, а говорив так, що хотілося слухати й слухати, а потім і самій говорити й повторювати: літредакторка Нового каналу Ніна Марчук, мій сусід і відомий режисер Василь Вовкун, речник МЗС Маркіян Лубківський. Я стала все частіше говорити. Не просто  автоматично писати та повторювати, як по роботі. А від серця спілкуватися. Жодна з моїх програм на ТБ не була створена російською і я цим пишаюся! Спочатку було складно, я ніби фальшувала сама із собою, але потім все минуло. Спілкуватися в Україні українською стало моєю принциповою позицією. До речі, українська була моєю третьою мовою вивчення, а закріпила результат  – польська. Я постійно шукала і знаходила відповідники, порівнювала слова і дізнавалася історією фразеологізмів. Так курси польської допомогли моїй українській.

Часто, мені говорять, знай свою мову, але коли знаєш іншу і до тебе звертаються нею, то відповідай тією мовою, на якій до тебе звертаються. Це, мовляв, ввічливо. Коли до мене звертаються англійською, чи польською (що нажаль рідко трапляється), я так і зроблю. Але коли російською, українці…Я проти. Категорично проти. І справа тут не у ввічливості! За 25 років Незалежності українську в Україні розуміє кожний, хто тут живе. Телебачення, інтернет, книги, люди. Ми не на острові. Ми постійно спілкуємося між собою і чуємо мову скрізь. Не вивчити її, хоча б на розмовному рівні – це гріх! Це тупість, або страшенна лінь! І справа не у "російськомовній щелепі", як переконувала кримська героїня відомого інтернет – ролика, в якої "російська у крові". Визнайте, ви просто до цього звикли. Так зручно і не треба вдаватися до зайвих зусиль, і так зійде.

Відкрию таємницю. На роботу – з роботи я завжди добираюся різними маршрутами. І не тому, що схиблена на безпеці, чи відомий краєзнавець)) Просто я не дозволяю своїм мізкам засинати і жити за звичкою. Я себе треную і пересилюю. І з навичками вивчення мови теж! Бо це ж круто, знати щось більше за когось. Це круто пересилити себе, а потім себе за це похвалити. Це круто, десь у Мадриді в ресторані в оточені російськомовних, спілкуватися з власним сином українською. Ти їх розумієш, а вони тебе – ні. Стратегічна перевага!

Нікого не агітую і не переконую. Але, якщо ти українець, то соромно прикидатися. Соромно не говорити з помилками, а не намагатися це робити. Я обираю неввічливість. Проте, завжди матиму гідність!

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...