Угрозы минского Консультативного совета (укр.)

Завтра, 25 березня, на засіданні Тристоронньої контактної групи в Мінську новий сумнозвісний орган на базі політичної підгрупи під назвою Консультативна рада створено не буде. Через пандемію коронавірусу і закриті кордони завтра в Мінську просто фізично не зможуть нічого підписати. Проте це не означає, що в Києві від цієї ідеї відмовилися.

Це, в першу чергу, політичне рішення, і юридично-правових наслідків для України воно спочатку не матиме. Однак матиме політичні наслідки. А з політичних рішень і політичної реальності завжди формується правова позиція. Посадові особи, які говорять, що дії зі створення Консультативної ради, куди увійдуть представники "ДНР"/"ЛНР", не несуть ніякої загрози для України, говорять неправду, і вони про це знають.

Ризики цього рішення вже всім відомі. Це пряме політичне визнання російського наративу про громадянський конфлікт в Україні, що ми воюємо з нашими громадянами, які проживають на непідконтрольних Києву територіях. Таким чином ми створимо підґрунтя для того, щоб оголосити, що Росія не є стороною цього конфлікту. Відповідно, до Росії не можуть застосовуватися жодні санкції і жодні види примусу до миру. Якщо наша влада буде далі послідовно вибудовувати політику того, що в Україні громадянський конфлікт, тоді через певний час наші західні партнери поставлять питання – власне чому тоді на Росію мають накладатися санкції?

Якщо Київ офіційно сяде за стіл переговорів з бойовиками, то українська влада таким чином легітимізує їхні вимоги у переговорному процесі навколо врегулювання конфлікту. Будуть розроблятися нові дорожні карти з прописаною послідовністю поступок аж до капітуляції саме з боку України в обмін на символічні кроки, наприклад, з дозволу на допуск російських миротворців, українську державну символіку поряд з символікою т.зв. "ДНР"/"ЛНР" та факультативні уроки української мови.

Якщо буде створена Консультативна Рада у тому вигляді, який погодив Андрій Єрмак, і РФ отримає роль посередника, то хто тоді агресор у цьому конфлікті? Вірогідно, той, хто сильніший і має міжнародну суб’єктність. Ми можемо стати свідками поступової віктимізації бойовиків та перенесення тягаря вини за конфлікт саме на Україну з усім набором політичного тиску з боку міжнародних інституцій та партнерів. Ми зможемо через певний час побачити представників бойовиків на міжнародних форумах (а чому ні, якщо Київ визнає їхнє право бути в Консультативній Раді?), на майданчиках ООН, ОБСЄ та Ради Європи.

Створення Консультативної ради – це тільки перший крок на шляху до зовнішньополітичного фіаско. Ті, хто твердить, що нічого не зміниться — лукавлять. Хоч і малопомітні на перших порах, зміни будуть і вони привнесуть нові і гірші реалії (а ми пам’ятаємо, що політичні програші є в тому числі сильним демотивуючим і дестабілізуючим чинником для суспільства). Росія і бойовики закріпляться на нових, вигідніших для себе позиціях, і нам знов розповідатимуть, що потрібно домовлятися і всяка мета має свою ціну.

Тож справедливе питання — навіщо нам допомагати Росії перемагати нас, якщо в нас до того ж є чудовий приклад Грузії та Молдови з їх безкінечною історією переговорів з власними бойовиками за посередництва РФ? І якщо в якості головного аргументу зараз популярно апелювати до відновлення територіальної цілісності, то слід пам’ятати, що справжній мир можливий лише за умови, якщо український прапор над східними територіями та над кордоном підніме саме український військовий.