Українські села-екстремали: жителі переправляються через річку на повітряному кориті

Дивною, а часом і дуже екстремальній буває життя української глибинки. Так, в одному з сіл Закарпатської області жителі ось вже 50 років перелітають вируючу річку в кориті. Правда, в цьому році у селища Нижній Бистрий з'явилася надія ... Їм обіцяють побудувати міст!

Побут ніжнебистрян цілком міг би стати сценарієм телевізійної комедії. Адже знімати є що! Селище розділене на дві частини річкою, а моста – немає. Можна дійти до цивілізації по гірській дорозі, але вона дуже небезпечна і далека: крокувати над урвищем близько 15 км по вузькій стежині шириною менше метра. Але місцеві кмітливі мешканці руки не опустили і створили незвичайну переправу: один кінець металевого троса закріплений на спеціальній опорі лівого берега, другий – на такій опорі правого. До тросу прикріплена спеціальна люлька, зроблена зі старого корита, в яку сідає людина і, чіпляючись спеціальним прихватом за трос, пересуває себе разом з коритом у напрямку до протилежного берега. "Комусь це в дивину, а для нас такі "перельоти" по селу вже стали звичайною справою. Якщо людина купила меблі, пральну машину, холодильник та інші габаритні речі, то теж нічого складного немає. Ці речі по черзі прив'язуються до корита і за допомогою троса переправляються на інший берег. Ще й не таке було! У таких колисках переправляли навіть худобу, – з гордістю розповідає місцевий житель і селищний голова Юрій Муханюк. Так ось жінці, яка на одному з фото, бабі Христині, вже далеко за 70 років! "Літати" над рікою нестрашно, люди звикли. Хоча бували, звичайно, випадки, коли вода сильно піднімалася і доводилося переїжджати по тросу, торкаючись води". За словами Юрія, дід якого будував такі "тарзанки", раніше "перельоти" були простіше, адже тарзанка рухалася за допомогою електрики – пристрій працював на електромоторі, але з часом прийшов в непридатність. І додає, що за час такого "напівавісполучення" все ж був один інцидент: "Років 15 тому людина випала з люльки, але, на щастя, вижила". Закарпатський священник отець Михайло, який часто приїжджає в село до своєї мами, каже, що також користується незвичайною переправою. "В село часто приїжджають туристи побачити це диво, яким люди користуються в побуті. Було і таке, що по переправі селяни переправляли навіть телят, обв'язавши їх під черевом", – каже священник.

Ще одне село, де винайшли незвичайну переправу, – це селище Ставки (до декомунізації – Ленінське) в Житомирській області. Тут місцевий листоноша Василь Галькевич протягом дев'яти років на надувний камері від трактора перепливав річку, щоб доставити і пошту, і хліб місцевим літнім жителям. "Я був і екстремалом, і гонщиком, і листоношею в одній особі, – з гордістю каже Василь Франкович. - Іноді "запливи" кожен день. Якщо на вулиці була зима, то на камері доводилося навіть дрейфувати, направляючи її між крижинами. Рідні хвилювалися, але я ж людям ніс не тільки пенсії, але і продукти. Сніг не сніг, а листоноша працював. У минулому році я вирішив розрахуватися, зарплата низька".

Обіцяють міст і возять пошту на авто

Місцеві жителі в обох селах до своїх унікальних видів транспорту ставляться з гумором, і пишаються своєю винахідливістю – нехай навіть вдатися до неї довелося не від кращого життя. Місцеві ж влада каже, що, у міру можливостей, намагається вирішити ці проблеми. Так, перший заступник голови Хустської райдержадміністрації Віктор Сабадош визнає, що переправа пенсіонерок за допомогою "тарзанки" через вируючу річку в селі Нижній Бистрий – це не зовсім правильно. "Йде робота над створенням проекту підвісного моста через річку", – говорить чиновник. Його колега, селищний голова, обіцяє, що міст, можливо, з'явиться навіть протягом цього року. Ну а в селі Ставки, де Василь Галькевич доставляв пошту вплав на камері, вже доставляють автотранспортом. "Але, звичайно, їздять вони рідше, ніж це робив я. Пересувна пошта працює 1-2 рази в тиждень. Тепер люди похилого віку, яким я разом з поштою привозив хліб, виходять з положення самі, як можуть", – каже екс-листоноша.