укр
Светлана Панаиотиди
Территория добра
Главная Последние новости Украины
11 Мая 2015, 11:10  Версия для печати  Отправить другу
×
Проект "Воскресіння Розстріляного Відродження": Заручник Максим Рильський (видео) http://www.segodnya.ua/img/article/6147/16_main.png http://www.segodnya.ua/img/article/6147/16_tn.png Украина

Проект "Воскресіння Розстріляного Відродження": Заручник Максим Рильський (видео) Украина


30-ті роки ХХ століття стали однією з найтрагічніших сторінок історії української літератури. Ціла когорта талановитих, рішучих, завзятих і сильних духом українських митців була знищена владою, кинута за грати, морально зламана...

Сайт Сегодня.ua в рамках проекту "Воскресіння Розстріляного Відродження" публікує оповідання і есе сучасних українських авторів про письменників страченого покоління. У кожній із цих історій розкрита трагедія і моральна сила митця, який поклав  життя заради духовності, честі, справедливості і майбутнього своєї країни.

Серед представників "Розстріляного Відродження", про життя і останні хвилини яких зможуть дізнатися наші читачі, – Михайло Яловий, Микола Куліш, Валер’ян Поліщук, Гордій Брасюк… 

Один з небагатьох українських митців, яким вдалося вижити в ув'язненні, - Максим Рильський. 

Максим Рильський

Шістдесяті роки двадцятого століття відомі насамперед назвою дисидентського (спершу просто літературного) руху, якому вони ту назву позичили. А ще кінцем хрущовської відлиги і першим, уже новітнім, покосом української інтелігенції. І мало хто зауважив, що неповне десятиліття – 1962-1970 роки – наповнене тяжкими втратами для України, її культури, літератури, яких не трапилося в жодному з інших десятиліть. Звісно, були трагічні, сповнені репресій тридцяті, але тоді пік припав на 1937-й, загинуло багато і видатних, і не дуже письменників.

Але щоб так – смерть з якоюсь лютою, навіть методичною послідовністю забирала рік за роком по одному, два, а то й три не просто гарних творців українського слова, а великих, навіть геніальних письменників – такого ні до, ні після не траплялося. Судіть самі. 1962-й – покидає цей світ геніальний володар українського поетичного й прозового слова і водночас неприкаяний блукалець і втікач Тодось Осьмачка. Наступного, 1963-го – відразу три незагоювані втрати: в діаспорі помирають творець власної "держави слова" Михайло Орест (Зеров) і майже однаково блискучий поет і прозаїк, водночас пророк майбутнього України Іван Багряний, а в Україні – надто передчасно "молодий витязь української літератури" Василь Симоненко. 1964-го відходить беззаперечний класик, один з ліпших наших поетів і перекладачів усіх часів Максим Рильський. А на початку наступного, 1965-го, лягає у холодну зимову землю чи не найчутливіший український лірик Володимир Сосюра. Рік 1966-й забирає письменника, значення якого для нашої літератури ще належить оцінити – блискучого творця української пригодницької, справді масової літератури, Юрія Дольд-Михайлика. На початку осені 1967-го лягає в труну (творчо давно похований самим собою заживо) геніальний митець, що підніс українське слово на нечувану тремтливу висоту – Павло Тичина. 1968-го – знову дві болючі втрати: в діаспорі відходить великий співець "української Еллади", поет-воїн Євген Маланюк, а в Києві – геть молоденький, що створив чи не найпронизливіші поезії українською, Леонід Кисельов. 1969-го майже непомітно відходить "український да Вінчі" ХХ століття – письменник, філософ, фольклорист, етнограф, археолог, історик Віктор Петров-Домонтович, чи не найзагадковіша постать української літератури взагалі. І нарешті 1970-го передчасно помирає великий філософ нашої поезії, творець пісенних шедеврів Андрій Малишко.

Некролог Маланюка

У цьому ряду втрат смерть Максима Рильського так само невідболена, відчахнута вельми плодовита гілка. А ще знаменна особливого роду вражаючим некрологом "Над могилою Максима Рильського", який прийшов з-за океану, там же надрукований, в якому один великий поет – Євген Маланюк – писав про іншого, котрий лишився в "підсовєтській Україні". На фоні велеречивих і в той же час офіціозно-сухих некрологів в УРСР це слово над свіжою могилою вирізнялося людяністю, неочікуваною доброзичливістю і глибоким аналізом, як творчості, так і особи померлого.

Треба сказати, що полеміка між Маланюком і українськими радянськими поетами тривала від початку 20-х років ХХ століття. В підрадянській Україні стало своєрідним ритуалом проклинати Євгена Маланюка поряд з Дмитром Донцовим, називати його фашистом і людиноненависником і навіть викликати його на поєдинок, як це зробив Володимир Сосюра. Був навіть парадоксальний випадок, коли Микола Хвильовий, якого вже самого обзивали фашистом, клеїв і далі цей ярлик на Маланюка. Євген Маланюк теж не лишився в боргу і його слова на адресу того ж Рильського, як і Тичини чи Сосюри, стають жорсткішими, дружня іронія в полеміці змінюється на відвертий сарказм. Проте після війни тон Маланюка, зокрема щодо Рильського, поступово знову міняється, вже зі знаком плюс, стає дедалі доброзичливішим. Ба більше, 1951 року, ще при житті Сталіна, коли ніякою відлигою і не пахло, а того ж Сосюру громили за "націоналістичний" вірш "Любіть Україну", Євген Маланюк в одній зі статей пише, що слід очікувати від такого поета як Рильський творчого "третього цвітіння", неминучого повернення від славослівних віршів до справжньої поезії.

Так і сталося. Маланюк позитивно відгукувався на збірки Рильського кінця 50-х – початку 60-х років. Своєрідним підсумком цих оцінок і стало символічне "Над могилою…", хоча й сказане за тисячі кілометрів од Байкового цвинтаря. Вже в перших рядках Маланюк виразно й неоднозначно дає оцінку значенню творчості й постаті померлого:

"Один з найбільш справжніх, органічних поетів нашого століття (аналогії могли б бути лише з Р.–М.Рільке), але й один з найчинніших творців сучасної нашої літератури й культури. За останні ж десятиліття – це можна ствердити – виразно видатний національний діяч".

І далі: "Зі смертю Максима Рильського відходить у вічність історична постать письменника, що був архимайстром нашої поезії, великим сеніором нашої мистецької культури і людиною щедрого серця та виняткового особистого чару". Після цього Маланюк додає, що "Та й це не все. Не головне. Максим Рильський в нашу страшну, цинічно-підлу добу фактично був бранцем і закладником національної культури в лапах немилосердного ворога…" Вражає, як тонко й з розумінням аналізує Євген Маланюк те становище тоталітарного заручника, в якому опинився Максим Рильський і як він виконував "свій твердий національний обов'язок" і "свою невблаганну долю": "Без галасу і зайвих жестів. Як той вояк, що до кінця відстрілюється на останній заставі, хоч бачить, що залога вже перебита, а підмога жахливо спізнюється…"

Третє цвітіння

Таку характеристику й таку оцінку з-під пера непохитного "імператора залізних строф", звісно, треба було заслужити. І Рильський заслужив. Гадаю, і своїми поетичними збірками, виданими у 1955-1964 роках, а ще більше статтями, публіцистичними роздумами, що публікувалися в київських газетах (найбільше у "Вечірньому Києві" у 1960-1963 роках) й прикметно називалися "Вечірніми бесідами". З якоюсь особливою, довірливою інтонацією, сказати б, майже сімейною, навіть інтимною, Максим Тадейович звертався до своїх читачів. Темами розмов були й суспільно-політичні події, а більше – проблеми моральні, житейські, побутові, що в умовах тодішнього заідеологізованого СРСР значило дуже багато. Були в тих бесідах і спогади про рідне село, про розумних талановитих односельчан, подорожні нотатки, в яких поставала Україна з її неповторними людьми, характерами й типажами. А ще літературні портрети друзів-письменників, композиторів, акторів, відповіді на численні листи (бо ж "Вечірні бесіди" відразу привернули до себе увагу), роздуми про мистецтво, побут. Культуру, українську народну і сучасну пісню, про основу основ – українську мову.

ril_02

Візит Максима Рильського в рідне село Романівка, 1946 рік. Фото з архіву Київського літературно-меморіального музею М.Рильського, zn.ua 

Пройняті гумором, з чудовими образами й метафорами, й водночас прості й доступні до розуміння різних читачів, "Вечірні бесіди" були колосально популярними. Розмірковувати в ті часи про "Кавказ" Шевченка, про альбом "Модне сучасне вбрання за українськими народними мотивами", про цикли козацьких, чумацьких, заробітчанських, рекрутських пісень – значило показувати, яке духовне багатство має український народ і як його треба берегти і розвивати, на чому й наголошував Рильський. І ще стверджувати – розмовляти багатою, нічим не гіршою українською мовою, престижно. То ж так писати міг справді національний діяч, який усвідомлює, що треба робити, аби порятувати, розвинути звичаї, традиції, мову, народне ремесло. Водночас застерігаючи від "шароварщини", від того, що українське – це тільки минуле.

На "Вечірніх бесідах" виростали ті, зокрема з російськомовних киян, в кого пробудиться інтерес до української культури, літератури, пісні, хто потім заговорить українською і в побуті, і зрозуміє сучасність, актуальність нашої мови і культури. А скільки образів і постатей вітчизняної культури всіх часів постає в поезіях збірок, одна з яких названа символічно "В затінку жайворонка". Яким маленьким, ніжним, трепетним був той затінок, але ж був, і Рильський його відчував і розширював, доносив до сердець читачів, закликав берегти.

Випадок на полюванні

Творчість Рильського, Сосюри, Малишка, на відміну від Тичини, значення якого осягнув уже цілком дорослим, я полюбив ще в школі. "Яблука доспілі, яблука червоні…" і "Марію", і ще з десяток віршів вже тоді знав напам'ять, притому не з-під примусу. Вабила особлива інтонація, ніжні образи. І трапилося так, що першим з названих поетів постав як людина переді мною саме Максим Рильський.

У 70-і роки минулого століття довелося жити в Рівному, працювати спочатку завлітчастиною місцевого облмуздрамтеатру, потім в редакції багатотиражної газети "Хімік". Одного разу мені сказали, що мене розшукував "професор із Києва". Заінтригований, я незабаром постав перед світлі очі столичного гостя. Він виявився не лише професором, а й доктором мистецтвознавства Миколою Йосипенком, який приїхав читати лекції у тодішньому Рівненському філіалі Київського інституту культури і прочитав мою театральну рецензію в місцевій газеті "Зміна" та вирішив запросити мене до лабораторії молодого театрального критика при УТТ (Українське театральне товариство, нині Спілка театральних діячів України).

Ім'я Миколи Йосипенка навряд чи щось скаже сьогодні навіть найзапеклішим театралам. А свого часу воно було, як то кажуть, на слуху, притому як сумнозвісного ортодокса, який громив тих, чия творчість розходилася з партійною лінією. Його навіть порівнювали із ще сумнозвіснішим літературним "голобельником" Лазаром Сановим (Смульсоном). Та я побачив іншого Йосипенка – він приходив вечорами до готелю, де жили молоді критики, й вів доволі таки вільні розмови. Особливий пієтет у Миколи Кузьмовича був до Максима Рильського, його творчості, поезії, яку любив цитувати. А ще любив розповідати про те, як іноді удостоювався бути запрошеним на полювання чи рибалку "з самим Рильським". З тих оповідей Рильський поставав простим звичайним чоловіком, котрий любить оповідати мисливські побрехеньки, розказувати анекдоти і навіть вживати круте слівце і випити добрячу чарку. І водночас тонким знавцем літератури, мистецтва й життя взагалі. Запам'яталися кілька колоритних мисливсько-рибальських бувальщин, одну з яких я хочу навести.

Під час одного з виїздів на полювання, діставшись до якогось села, далі у заплави їх четверо попливли човном. Назад верталися річкою ним же. Рильський хвалився новенькою закордонною рушницею, яка коштувала аж три тисячі рублів на нові гроші. Демонстрував це іноземне диво, та раптом рушниця вислизнула з рук і шубовснула у воду. Що було робити? Шкода дорогої рушниці, але вода каламутна, невідомо яка глибина, до того ж досить прохолодно. І тут побачили на березі двох хлопчаків. Хтось із мисливців сказав, що вони ж, певно, місцеві, добре знають річку.

Коли пристали до берега, один з хлопчаків згодився за десятку пошукати рушницю. Роздягнувся, пірнув раз, вдруге, а тоді випірнув і заявив, що надто глибоко, дно непевне. Хіба якби дали більше грошей, міг би спробувати. Рильський, не вагаючись, виділив ще 25 рублів.

Хлопець пірнув кілька разів, а далі гукнув, що тут на дні глибокі ями, мабуть, рушниця в таку яму й потрапила. Пірнати туди вельми ризиковано, хіба за більші гроші мона спробувати.

– Даю п’ятдесят рублів, – сказав Максим Тадейович.

Хлопець почухав потилицю й повідомив, що там, у ямах, можна й голову зломити, не те що руку. Хіба вже за сто рублів якось попробує… Сто рублів на початку шістдесятих років були великі гроші, інженери і вчителі мали таку місячну зарплату, але ж іноземна рушниця коштувала теж ого-го. І Рильський пообіцяв заплатити.

Хлопчак довго був під водою, тоді випірнув, відсапався і пірнув знову. Через кілька хвилин він з'явився з рушницею в руках. Радий Рильський віддав гроші, ще й зайву десятку накинув. Хлопці пішли до села, яке виднілося неподалік, мисливці вирішили "обмити" епопею, що завершилася щасливо. І тут до протилежного берега підійшла череда і стала переправлятися через ріку. Корови… брели у воді по черево, а в деяких місцях – по вим’я. Мисливці заматюкалися, а потім зареготали. Найбільше сміявся сам Рильський. Аж за боки брався.

– Ні, ну ви бачили такого халамидника, такого гендляра, – сказав швидше захоплено, ніж обурено. – Отак надурити діда Максима! Ну й хлопака! На ходу підметки рве. Ніщо такого не вб'є.

Хтось запропонував піти в село, розшукати там хитрющого ошуканця, змусити, аби віддав видурені гроші. Та Максим Тадейович не погодився. Сказав, що за такі гроші й велосипеда можна купити, а мо', й гарного костюма. А гроші він заробив, хоч і хитрістю. Щоб отак відразу зметикувати!

Очі у Рильського захоплено, навіть якось захоплено-замріяно блищали, згадував Йосипенко.

На волі – на прив'язі

Від професора Йосипенка вперше довелося почути сказане притишеним голосом:

– А знаєте, хлопці, Рильський же також сидів…

Певно, не в одного мене, судячи з позирків, першою майнула думка: "Як, і Рильський?" Я, котрий виріс на поліському хуторі, звісно, не читав некролога Маланюка і здавалося неймовірним, що орденоносець, поет-академік, лауреат Сталінської і Ленінської премій, так пригрітий владою й винагороджений, теж був, виявляється, репресований. Ба, як дізнався згодом, одним із перших українських письменників, був заарештований ще 1931 року. Правда, ув’язнення було лише річним чи й трохи менше. А через рік вийшла збірка, що стала поетовим "Рубіконом", не схожою на всі попередні, справді знаковою в його долі, бо, власне, так і називалася – "Знак терезів".

Про те, як з ним поводилися, про що питали і що в’язень Рильський відповідав, уже написано. Як і про слова, сказані наостанок: "Вы, конечно, наделали ошибок, может быть, и враг, но ведь можете и послужить Советской власти". І Рильський послужив – віршами, статтями, виступами. Але послужив досить своєрідно. Не випадково його вірші про Леніна, Сталіна (а один був навіть присвячений "сталінському канцлеру" Молотову), партію і Країну Рад той же непримиренний до совєтської ідеології Маланюк прирівнював до ритуального пиття кумису в ханському наметі ХІІІ століття, що змушені були робити колись князі-заручники.

Тоді, у князівську добу, було дві долі, два протилежні вибори – Михайла Чернігівського і Данила Галицького. Перший категорично відмовився проходити обкурення спеціальним димом, кланятись ідолам і чужим знакам, пити той же кумис. За що був негайно страчений. Данило ж пройшов усі церемонії, які робили "своїм", а повернувшись додому, взявся відбудовувати зруйновані татарами міста і села, зводити Львів і Холм. Чий вибір був правильнішим, для народу і роду, України, вирішувати кожному з нас, а втім, вже розсудила історія. То ж одні вірші (від слова "ода") Рильського для нащадків справді лише літературні курйози. Не курйози – то блискуча філософська, античного відгомону поезія, статті на захист української мови і ті ж "Вечірні бесіди", що заглядали в самісіньку душу. Що будили в українців українське.

Ярлик поету

"Своїм" князям, які пройшли всі ритуали, поклялися у вірності, хани-завойовники давали особливі знаки – ярлики на право княжіння, які одночас були своєрідними охоронними грамотами. Мав таку "грамоту" і Максим Рильський.

Про те, що над ним, видатним українським поетом, завис "дамоклів меч", що він міг бути не тільки заарештованим, але й розстріляним, вже не в 1931-му, а в 1938 році, широка громадськість довідалася вперше із знаменитої закритої доповіді Микити Хрущова на ХХ з'їзді КПРС. Пізніше Хрущов детальніше розповів про це на ХХІІ з'їзді своєї партії, а ще детальніше – в мемуарах, виданих за кордоном. Правда, доводилось читати й про те, начебто ініціатором нової хвилі репресій в Україні 1938 року був присланий з Москви новий перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов. Так, він поклявся Сталіну "безпощадно викорчувати рештки українського буржуазного націоналізму", але, як свідчать факти, з представниками творчої інтелігенції, зокрема, такими відомими, як Рильський, Тичина, Корнійчук, відверто загравав – як би тепер сказали, Хрущову було не чужим прагнення до популізму.

Микита Хрущов згадує, як одного дня на його стіл ліг черговий список тих, кого належало репресувати. За тодішніми правилами, існував чіткий порядок – на розстріл якої висоти птахів мав давати дозвіл "сам перший" республіки. Так от, в тому списку Хрущов і побачив рядок: "Рильський Максим Тадейович"

Як згадує Хрущов, він зв’язався з тодішнім наркомом внутрішніх справ УРСР Олександром Успенським, причетним до знищення сотень світлих українців, в тому числі відомих письменників. Успенський надав цілу папку "компромату" на Рильського. Ознайомившись, Хрущов зрозумів, що все це шито білими нитками. Він мав право викреслити прізвище Рильського з "розстрільного списку". Але це було небезпечно робити, адже про таке заступництво негайно доповіли б Берії, а той – Сталіну. Хрущов вирішив діяти інакше.

При зустрічі з вождем він сам підняв питання про недоцільність знищення "відданого партії видатного радянського поета". Сталіна аргументи Хрущова не переконали. І тоді Хрущов навів останній довід – Рильський автор слів прекрасної пісні про товариша Сталіна, яку співає весь український народ. Як виявилося, пісню, яка починалася словами "Із-за гір та з-за високих сизокрилий орел летить" Сталін чув. Тому спитав:

– Что, это действительно Рыльский написал?

– Да, товарищ Сталин, – відповів Хрущов. – Враг не мог написать таких проникновенных слов.

Сталін заперечив – ще й як можуть маскуватися вороги народу. І сказав, що пісня може звучати без прізвища автора слів. Тоді Хрущов відважився заперечити – а раптом все ж хтось запитає: "Хто автор таких чудових прекрасних слів про товариша Сталіна і де він зараз?"

Сталін задумався і, як згадує Хрущов, сказав після довгої паузи:

– Передай этому дураку Успенскому – пусть не трогает Рыльского.

Наказ вождя – закон, і поета не зачепили. Більше того, незабаром нагородили орденом. Історія ж ця має закінчення в стилі театру комуністичного абсурду. Наступного року заарештували (а потім і розстріляли як ворога народу) вже самого Успенського. Одним з головних звинувачень на адресу ще недавно могутнього наркома було те, що він хотів знищити видатного українського радянського поета, вірного сина партії і народу, автора слів прекрасної пісні про товариша Сталіна – Максима Рильського. Сталінський опричник потрапив у власну пастку. Як кажуть – no comment.

Чарка горілки і два видатні ізгої

Відомо, яким затятим мисливцем і рибалкою був Рильський. Водночас існувала приказка, що зайці радіють, коли дізнаються, що Максим Рильський і Остап Вишня знову вирушили на полювання. Бо обоє любили просто бродити лісами й полями, чаркуватися і розмовляти, розмовляти. Справді, на світлинах 1946-1956 років на полюванні й поза ним Рильський найбільше зафіксований поряд з Вишнею. У тісних компаніях, а то й удвох.

Обоє були репресовані: Рильський відсидів неповний рік, а Вишня, як сумно жартував, "пройшов свою десятирічку", тобто цілих десять каторжних літ, й вийшов лише тому, що згадали про його сатирично-гумористичний талант і використали в боротьбі з тими ж "українсько-німецькими буржуазними націоналістами". Цікаво було б послухати про що говорили на самоті два славетні "вороги народу". Про що згадували. За чаркою і без неї.

А що обоє любили випити – факт. Рильський, особливо у повоєнні роки, міг дозволити собі добряче начаркуватися навіть на прийомах в ЦК, на святкуванні всіляких жовтневих річниць. Було що заливати і намагатися забувати за такого життя, коли навіть поета-академіка, лауреата найвищих премій змушували принизливо каятися у всіх можливих і неможливих гріхах.

Та за тією ж чаркою, як згадував професор Йосипенко, Максим Тадейович якось розповів, як він, коли випустили з Лук'янівської в’язниці, довго стояв перед ворітьми. Бо не вірилося, що вже на волі, здавалося, що це помилка, що от-от гукнуть вертатися назад. А коли вернувся додому, то налив собі повну чарку, але довго сидів, дивився на неї і думав. І не міг торкнутися чарки, а потім, коли взяв пальцями, рука наче закостеніла. Так і просидів півгодини, а мо' й цілу годину. Щоб потім почати пити…

Покаяння і впертість заручника

Який то був справді цинічно-мерзенний час, видно хоча б із напіванекдотичного, але реального виступу сталінського опричника Лазаря Кагановича, знову присланого пам'ятно-голодного 1947 року на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. Який вкотре взявся громити ще до кінця недобиту українську інтелігенцію, зокрема письменництво. І грізно запитав на пленумі: Це ж яку, мовляв, Раду має на увазі поет Рильський, коли пише "Я син Країни Рад"? Чи не буржуазно-націоналістичну Центральну Раду? І ще викинув купу абсурдних звинувачень.

Рильському знову довелося виправдовуватися і каятися. У гріхах і помилках. Причому робив це він якось так, що коли читаєш його покаянні виступи 1946-1948 років, складається враження, що кається щиро – ось я, мовляв, який негідник, хоч ще, може, й виправлюся – повірте мені. Прикро і незручно читати. Та ось до рук потрапила збірка статей і есе Рильського про українську мову "Як парость виноградної лози…", видана вже по його смерті. І там є кілька статей, написаних і (що цікаво) надрукованих у ті ж 1946-1949 роки. "Грішник" Рильський, що так ревно кається, водночас проникливо пише про українську мову, давню й сучасну українську літературу, про багатство тієї ж мови. Зробивши реверанс на адресу "братньої російської мови", поет застерігає проти… захоплення русизмами і калькування. Обережно, тактовно, але пише. І враз спадає на думку – та ж цей чоловік блискуче виграє свою партію. І "хан" Сталін та його "баскак" Каганович програли головну війну – за поетову душу. В якій вже визріває "третє цвітіння", яке так пророче передбачив ще в сталінські часи Євген Маланюк.

До речі, і ще в шибеничні тридцяті роки поет Рильський, написавши "кумисний" вірш про одного вождя ("З жестом суворим і простим…"), пісню про іншого, ухитрявся писати і, що головне, друкувати такі проникливі ліричні філософські шедеври, як "Шопен", "Поклади мені на серце руку…", "Дружині", "Ніч колихала так ласкаво", "Лист до загубленої адресатки", "У повітрі грають ворони…" Рильський часів перших збірок і неокласичних прозорих поезій, які творив він, як Зеров, Філіпович, Драй-Хмара, продовжував жити й творити.

"Поцілунок"

Про творчість Максима Рильського написано дуже багато. Її всебічно проаналізовано. Назавжди залишаться в українській і світовій літературі збірки "Синя далечінь", "Крізь бурю і сніг", "Під осінніми зорями", "Гомін і відгомін", переважна більшість поезій пізніх збірок "Троянди й виноград", "Голосіївська осінь", "В затінку жайворонка", "Зимові записи", поеми "Мандрівка в молодість", "Чумаки", "Сіно", "Марина", а також "Слово про рідну матір", "Жага", "Неопалима купина", блискучі переклади "Пана Тадеуша" Адама Міцкевича, французьких класиків і модерністів.

На фотографіях кінця 50-х – початку 60-х років ми бачимо старече обличчя "діда Максима", якого било життя, добряче било, здається, йому десь під вісімдесят, а йому ж тільки за 60 перевалило. Та встиг зробити колосально багато!..

Мені ж наостанок хочеться сказати лише про один невеликий поетів шедевр, який особливо вразив, як блискавка, що несподівано розпанахує вечірнє небо, освітлює по-новому і світ, і тебе самого. Це "Поцілунок". Здавалося б, простий вірш про те, як хлопець наздоганяє дівчину, про любовний поєдинок двох, який закінчується поцілунком і завершує те, що насправді жило в серцях обох. Та цей короткий вірш написано якось так, що всього в 12 рядках постає вся глибина одвічних стосунків чоловіка й жінки, із пізнаванням, боротьбою, так само одвічною ненавистю-любов'ю, з колосальним підтекстом, котрий виростає за простою картинкою, вражаюче первісно-людське й вічне. Прагнення жінки, аби за неї боролися, до кінця, з усією силою чоловічої пристрасті, й потаємне бажання бути переможеною в цьому бою, а фактично переможницею і володаркою – все це виростає із несказаного, але незримо відчутного. Так могло бути і в маєтку, і в звичайному українському селі.

Одвічна глибина стосунків, пристрасть, що стає поезією, уста, які тільки що кляли і ліричного героя, і весь його рід, а тепер простягли "свій келих, сповнений солодкої знемоги" разом із суто неокласичним, скупим, але виразним описом краси жіночого тіла – виростає маленькою поемою про людину і природність людського, про торжество первісного й одвічного, яке, власне, і є життям. Життям, непідвладним ніяким догмам, яке завжди пульсуватиме і вируватиме. Так міг написати тільки великий поет.

ххх

А підмога на останню українську заставу, яку обороняли Рильський, Сосюра, Малишко, таки прийшла – шестидесятники, за ними дисиденти пізнішого часу, рухівці… І аж до обох Майданів. На яких стояли вже мільйони. У них жило збережене й розбуджене великими українцями.

От тільки б не забути того, що заповідав Максим Рильський навіть у ті похмурі часи, цинічно-підлу добу: "Мов парость виноградної лози, плекайте мову".

Відео: програма "Ранок з Україною" на каналі "Україна"  

Читайте також

Проект "Воскресіння Розстріляного Відродження": Михайло Яловий. Діалоги зі смертю

Проект "Воскресіння Розстріляного Відродження": Валер’ян Поліщук. Від Парнасу до Голгофи

Проект "Воскресіння Розстріляного Відродження": Гордій Брасюк. Він стояв за самостійну Україну


×
Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter
Автор: Володимир Лис
Вы сейчас просматриваете новость "Проект "Воскресіння Розстріляного Відродження": Заручник Максим Рильський (видео)". Другие Последние новости Украины смотрите в блоке "Последние новости"

Добавить комментарий:

Ваш комментарий (осталось символов: 1000)
Правила комментирования на сайте Сегодня.ua
Подписка: