На главную вернуться на

В этом году исполняется 30 лет со дня трагедии, которая произошла на Чернобыльской АЭС. Спустя десятилетия эта техногенная катастрофа вызывает больше вопросов, чем ответов.

Никто до конца не понимает всех последствий, которые принесла и принесет эта авария.

Наш проект про Чернобыль - это про людей. Тут есть истории тех, кто участвовал в ликвидации катастрофы на ЧАЭС. Нашли старожилов, переселенцев, которые помнят первые моменты и их жизнь делится на до и после. Научные сотрудники ЧАЭС впервые согласились рассказать, что же было в тот день. Люди с болью говорят о Чернобыле. Но без боли и слез не получится. Чернобыль оставил след глобально и в жизни людей, и в экосистеме планеты.

Главное помнить о том, что ошибки и желание что-то кому-то доказать, могут стоить сотни тысяч, а то и миллионы искалеченных судеб, не говоря о глобальном вреде.

Авторы проекта Дарья Нинько и Александр Литвин

Чорнобильска зона відчуження очима сталкера: інтерв`ю з Маркіяном Камишем

Молодий український письменник Маркіян Камиш нелегально бував в Зоні відчуження більше півсотні разів. Результатом його подорожей стала книга "Оформляндія", в якій він описує свої візити в Чорнобиль.

В ексклюзивному інтерв’ю Сегодня.ua він розповів про те, звідки з’являється бажання йти в Зону, до чого слід готуватись, що там можна побачити і чому нелегали не люблять, коли їх називають "сталкерами".  

*Інтерв'ю публікується зі збереженням стилю мовлення героя – Ред.

12991087_10201670458438988_6791175246422146783_n

Маркіян Камиш. Фото: Олег Паскарь

-  Як Ви вперше опинились в Зоні відчуження?

 - Я пішов уперше в Зону нелегально у 2010-му році. Збирав матеріал для книги. Мені здавалось, що якщо українська література хоче бути помітною у світі, якщо вона хоче дійсно чимось відрізнятися, то ми маємо продемонструвати свої відмінні риси.  Це було  десь на підсвідомому рівні – і воно мене кликало, тому що це є дійсно відмінна українська риса.  Ви не зустрінете в Європі закинутих місць, розміром з Люксембург.

Мене туди тягнуло не тільки за якоюсь постапокаліптичною екзотикою, не тільки за бажанням відчути себе справжнім жителем апокаліпсису і не тільки бажання відчути на власній шкурі, коли ти приходиш натомлений і страшно вбитий до мертвого міста. Насправді мною рухало кілька факторів. Мене постійно питають журналісти: "Чому Ви туди пішли вперше?". Не існує відповіді на це запитання. Власне, книжка "Оформляндія або прогулянка в Зону" і є спробою відповісти на нього. Є декілька факторів. По-перше, ескапізм (втеча від дійсності – Авт.). Звісно, людина, яка не мрійник, яка не ескапіст, може туди сходити один раз. Тобто нормальна здорова людина не буде займатися таким безглуздям. По-друге, це бажання торкнутися епохи, яку я вже не застав – це була епоха, яка відійшла, коли я народився. І, звісно, тому що в мене батько – ліквідатор аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Яблучко від яблуньки недалеко падає. Тому мене туди тягло. Звісно, існує ще маса причин – наприклад, драйв, угар, треш і всяке таке.

Власне, для киян Чорнобильська зона стала замінником туризму. Наприклад, для франківців, для львів’ян існують Карпати, вони можуть піти кудись в Мармароси, до Румунії. Закарпатці можуть поїхати в Угорщину, одесити – в Туреччину. Для нас регіональний рекреаційний ресурс – це Чорнобиль, тому що в Києві так чи інакше дійсно дуже багато людей, пов’язаних із Чорнобильською зоною.

Я іду водночас і для того, аби втекти від життя.

41

Село Іванівка. Фото: Маркіян Камиш

-  Чим Вам запам’ятався перший візит до Зони?

- Перший досвід був чудовий, тому що це було наобум. 11-го вересня 2010-го року мене повели в Зону – я не сам пішов. Найцікавіший елемент досвіду з мого першого візиту туди (тоді це був Чорнобиль-2) – мені було цікаво від того, що я про це місце особливо нічого не знав.  Власне, для мене Зона стала такою терра інкогніта (незвідана земля – Авт.). Вона для мене стала місцем, де я зрозумів, що таке гомбровічівський (відсилання до польського письменника Вітольда Гомбровіча – Авт.) принцип зациклення – тільки зацикленням і безустанним повторенням одного і того самого ми зможемо докопатися до цього. Це були гігантські антени, це було щось неймовірне, це було щось високе, важелезне, здоровезне, воно тонуло десь там, у цій важкій нічній тиші. Тому що в Зоні вночі так тихо і так темно, що тиша стає важкою.

Я відчув себе героєм з твору Герберта Уеллса, який називається "Машина часу". Я опинився десь, незрозуміло де. І я зрозумів, що це місце, яке я собі навіть уявити не можу, – і воно знаходиться недалеко від мого дому. Спочатку дві години на маршрутці до колючого дроту, потім ще цілу ніч пішки правильним маршрутом іти туди, до цього антенного полотна. І я зрозумів, що це назавжди змінить моє життя. Мені це здалося фішкою, яку можна розкручувати. Бренд, який можна створити з Чорнобиль-2, – це абсолютно гігантський потенціал. Він просто бездонний.

- Скільки разів Ви були в Зоні і чи змінились з часом враження від цих візитів?

- Я не рахую після  50-60-го разу. Але зараз вже активно не ходжу. Там можна дуже довго знаходитись, але все має початок і все має кінець. Все має якийсь етап. Я для себе цей етап закрив "Оформляндією", тому відвідую це місце достатньо рідко.

81

  Село Рудня-Вересня. Фото: Маркіян Камиш

Зона – як дівчина, яку ти ненавидиш постійно, але яку ти дуже сильно любиш. Яку ти постійно хочеш покинути, але до якої ти постійно повертаєшся. І кожен раз відбувається мантра. Якщо у тебе у перші 9 разів, у перші навіть 20 разів, мантра "Звичайно, я ще сюди повернусь обов’язково", то років після 3-4-х ходіння з’являється така типова стандартна класична фраза: "Все, це був останній раз. Ніколи більше, ні за яких умов, ніколи, ніколи, ніколи я сюди не повернусь. Все. Крапка". Це місце стало для мене домом, я перестав його боятися. Я взагалі не боюсь нічного лісу і хижих звірів. Не тому що я Супермен чи ще хтось. Тому що до всього звикаєш. Просто стаєш людиною цього місця – і все. Ти просто приходиш і розумієш, коли якийсь лось кричить і він ї***ся хоче. А коли ти чув це вперше, ти біг, тікав.

- Зустрічі з дикими тваринами часто бувають? Чи траплялися з Вами цікаві випадки?

- Зустріч із кабанами – це типово. Вони хрюкають і тікають. Насправді вони не нападають навіть тоді, коли вони зі смугастими маленькими кабанчиками. Точно так само, як рись не стрибає з дерева на людину – це міф.

Якось ми з другом виходили з Зони через міст у селі Мартиновичі вночі. Десь 4-та ранку, ми ідемо, підходимо до мосту і  чуємо, як щось капошиться в кущах. Мій друг питає: "А що там?". Він стоїть і не розуміє, що зараз буде біда – там лосиха і маленьке лосеня, і вони ходять кругами. Я спочатку подумав, що це нас прикордонники оточують і оформляти будуть. Кажу: "Стояти!", а він починає світити їй в обличчя, в морду ліхтариком, і ця лосиха починає на нас йти. Вона б ніколи на нас не пішла, якби не маленький. Я сказав, що треба плескати в долоні, світити перед себе і тікати.

Була така історія, коли мій друг залазив в Зону біля села Дитятки. Там є відоме перекопане поле. Він йшов вночі в темряві і спіткнувся об кабана, який спав. Кабан побіг в одну сторону, мій друг – в іншу. Розійшлися. Найцікавіше було, коли ми  зустріли рись. Рись завжди себе поводить так: ти її бачиш – вона тікає моментально. Вона просто тікає – і все.

Якось була така історія: на човні переправляємося через Дніпро, залазимо в Зону на лівому березі біля клоаки рибаків і браконьєрів, ідемо на хутір. Приходимо, завалюємося в єдину цілу хату, бо там 90% будинків просто зруйновані вщент. Там є фасад магазину, який стоїть однією стіною, і дві такі хатки, у яких стріха аутентична, дореволюційна. Типова справжня поліська правильна хата. І ми завалюємося в ту хату. Завжди у нас є золоте правило: лягаєш спати в кинутій хаті – зачини двері за собою. А там двері висіли, вони буди дуже важкі, ми їх не могли підняти, вони застрягли. І ми думаємо: "Господи, вже скільки ходимо – 4 роки, ніколи нічого не відбувалось". Посиділи, покурили на ганку.  На ніч випили по 150 і заснули. Прокидаюсь я – не знаю, через скільки, але прокидаюсь від того, що мене товариш будить.  А у нього очі, ніби йому щось в дупу засунули. Я запитую: "Що сталось?" А він каже: "Там рись!" Там була така шлюзова камера, як у кораблях NASA. І там реально щось стрибнуло таке велике. У страху очі великі. Мені здалось, що воно важить кілограм 300. Насправді, як я потім почитав, рись максимум 30 кг важить. Але цього нам було вдосталь. Тут всі розуміють, що вона прийшла не просто так, що це мама і значить, десь тут її маленькі звірушки сидять. Ми всі підриваємося і починаємо розбирати дуже-дуже швидко пічку на цеглини. Ми закриваємо двері, які були на соплях, але які дуже важкі, – ми обламалися їх поставити, не могли підняти. Хлопці їх вставили секунди за 3. Ми забарикадувалися, заставили цеглою вибиті шибки. І ще через дві години я чув її бухання – ми всі його чули. Коли вночі десь на відшибі, у єб***ях, де немає зв’язку і до найближчих людей кілометрів 10 кілометрів у кожен бік, ти розумієш: "Йо майо". Ми заснули, тому що ми забарикадувалися – що вона могла зробити? Прокидаємося вранці – вона сиділа десь метрах у 50-ти. Там поряд був якийсь погріб, у якому, судячи зі всього, жили рисята. Але якби вони жили в середині хати десь під стріхою, на горищі, я думаю, нам і цегла б не допомогла.

Зустріч із лосями дуже цікава була. Це був славний рік 2011-й, осінь – як раз коли у лосів починається гон. Коли у вас хтось буде питати, коли потрібно йти в Зону, обов’язково радьте у вересні, десь всередині. Тому що  коли заходить сонце, і коли в лісі з’являється на кожен квадратний кілометр по лосю, який кричить так, наче це якийсь blackmetalsession, тобі трохи не по собі. А з людьми, які там знаходяться вперше, відбуваються фундаментальні метаморфози: з серйозних хлопців вони перетворюються на маленьких дітей, які обіймають стовбури дерев і пробують вилізти на будь-яке дерево, аби пересидіти все це.

Колись мене застали такі лосі. Ми залізли у хату в славному селі Черевач. Це село, яке є перевалочним пунктом, знаходиться біля мосту через річку Уж. Це такі ворота в серце Зони, тому всі проходять це село. Ми завалилися у якусь хату. Ми були п’яні, натомлені. І я заснув.  Аж тут мій друг говорить: "Навколо хати ходять два лося". У хаті в одній частині вікно і у іншій частині вікно. Один лось засунув голову в одне вікно, інший – у інше вікно. І вони кричать одне на одного, а по центру я хроплю. І це страшно. Але я прокидаюсь і розумію, що вони в хату не зайдуть. Насправді я найбільше боюсь лосів, тому що бачив відео, де лось захоплює людину. Коні – небезпека, лосі – небезпека. Кабани небезпечні іноді бувають, але дуже рідко – тільки якщо скажені, але я таких не бачив. Птахи – теж цікава достатньо штука.

- А правоохоронці можуть затримати?

- Звісно. Я дуже сильно ратію за те, щоб людям, яких там ловлять, не виписували адміністративний протокол за статтею 46/1, яка передбачає штраф від 340 до 510 грн за порушення режиму території радіаційної безпеки, а щоб цих людей спочатку п***ли по ниркам, а потім вдягали в помаранчевий жилет, змушували їздити по місту і збирати на паличку собачий кал десь приблизно 10 діб.

Стосунки нелегалів із міліцією, власне, настільки міцні і тісні, що в "нелегальський" фольклор навіть увійшло оце слово "Оформляндія" як країна, де всіх оформляють. Оскільки міліції дуже часто доводиться ловити там мародерів, браконьєрів, які збирають там "цвітняк", "чорняк" – (кольорові та чорний метали – Авт.), алюміній, червоне, жовте, біле; гірших людей з монохромними татухами на руці, то коли вони ловлять фраєрів з міста, вони до них ставляться абсолютно нормально, тому що вони розуміють, що ми тут не робимо ніякої шкоди. Ми сюди приходимо, як завжди пишуть нелегалам у протоколах, із туристичною метою. І звісно, зобов’язуємося ніколи не повторювати цього нашого паскудного акту, але завжди говоримо міліції "до побачення".

52

Фото: Маркіян Камиш

Головна проблема – це "колючка", захід/заїзд, Прип’ять і об’єкт (зруйнований блок ЧАЕС – Авт.). А так, по Зоні, навряд чи вас колись, якщо ви йдете через ліс, може хтось піймати. У ставленні міліції до нелегалів дуже серйозна різниця від того, як вони думають про цього туриста. Якщо вони бачать, що він вже прохаваний, вони будуть з ним нормально поводитися і не будуть його залякувати. Якщо вони побачать, що це людина, яка прийшла туди вперше, стоїть на "ципочках" поруч із ними і дуже сильно всього боїться, вони починають розказувати про те, що "чувак, тут тобі зараз буде". Взагалі, в Зоні звикли працювати дійсно з негарними людьми. А коли трапляються такі, як ми, вони тактично ставляться.

- А щодо радіаційного забруднення? Наскільки велика загроза від нього?

- Немає дозиметра – немає радіації. Питання про радіацію можна було ставити тільки в перші роки після аварії, оскільки дуже багато шкідливих елементів, які там були, пройшли  стадію напіврозпаду і нівелювалися.

  Чи шкідливо це? Так, це шкідливо. На літаку з Києва до, наприклад, Варшави ви щогодинно отримуєте 300 мікрорентген. Це у 10 разів більше, ніж норма. В Зоні таких місць небагато. Якщо ми говоримо про гаммові випромінювання, то вони там сегментовано. Гамма – це не те, чого треба боятися. Насправді шкідливо – це вода, і якщо ти їси в 10-30-кілометровій зоні за колючим дротом. А взагалі, нелегали аргументують це так: оскільки ми не знаємо, як діють малі дози радіації на людину, і механізми виникнення онкології до кінця не з’ясовані, то багато нелегалів кладуть на все це болт. На жаль, є мої "колеги", які з головою не товаришують, які лізуть у дійсно радіоактивні місця. Наприклад, підвал медсанчастини у Прип’яті, де досі лежать чоботи і каски ліквідаторів. Нещодавно цей підвал засипали піском. Я сподіваюсь, що тепер потік туди зменшиться, тому що там дійсно концентрована смерть.

- Вам доводилось стикатись з людьми, які живуть в Зоні?

- Стикаюсь. Є декілька категорій людей, насправді. Перша категорія – самопоселенці, люди, які повернулися туди після аварії. Це старі бабусі і дідусі, яких всіх за***ли своїми візитами. Вони перетворились з мешканців Зони відчуження на зірок рівня Девіда Боуї та Енді Уорхола, тому що вони знялись у такій кількості сюжетів, що ви навіть собі не уявляєте. Ці люди стали тиражованим образом.

Але я вважаю, що це не найцікавіші мешканці Зони. Не будемо брати 5-6 тис. людей, які там зараз вахтовим методом чергують, живуть. Не будемо брати міліцію, пожежників і так далі. Ми говоримо про якісь елементи, які там по-сірому, білому чи чорному живуть. Браконьєри. Це люди більш цікаві. І мародери. Чорнобильських мародерів є два типи. Перший тип – це чуваки, які знаходяться на дні, яким треба випити, а для цього їм треба здати метал. А другі – це люди, які копають централізовано, пиляють централізовано за схемами. Насправді, вони колоритні і цікаві. Сидять два чувака, які пиляють метал. Один відсидів 6 років, а інший відсидів 8,5 років. Така градація – хто більше. І один гнобить іншого за те, що він поганий голова сільради від якоїсь невідомої партії. Чувак, який 8 років відсидів і підпрацьовує металістом в Зоні, – він ще й голова сільради насправді.

- А злочинці, які переховуються там?

- Це було десь до 2000-го року. Зараз цього вже нема, тому що в Зоні постійно народ.

- Під час таких походів до Зони Ви якось підстраховуєтесь?

- Є три основних типи ходіння. Перший – це партизани. Я таких називаю "камуфляжний покемон – протокольний чемпіон". Це чувак, який трохи перебирає. У нього обов’язково має бути камуфляжний одяг, підошва камуфляжна, щоб його земля не помітила, коли він по ній іде. Такий собі модний паркетний радикал іде, зазвичай втомлюється через 20 кілометрів, падає "плашмя". Зазвичай він дуже полохливий, ходить з біноклем постійно. Є люди, яких я називаю "абсолютний расп***ол". Власне, я себе відношу до такої категорії. Я цим усім не переймаюсь. Третій тип людей – чуваки, які прийшли на пікнічок. Це останнім часом з’являється. Це люди, для яких Зона – це щось просте. Вони просто туди заходять і гуляють. Якщо говорити про тенденції, то партизани вмирають з часом. Вони вмирають, тому що Зона перетворюється з чогось страшного і невідомого на щось відоме і приємне, звичне і просте.

- А рації чи сигнальні ракети з собою берете?

-  Рацію я ніколи не беру. Вона мені не знадобилась  жодного разу. Якщо когось палять, якщо когось оформляють, якщо когось ловлять, у кого була рація, – бачать менти, що у нього рація. Де друга рація? Значить, треба шукати того, кого ще не піймали. Тобто рації – вони тільки заважають і шкодять. Мені вони за 5 років жодного разу не були потрібні. Як і мотузка. Мотузка, рація, сокира, лопатка і багато всього – воно не потрібно.

- А якщо непередбачувана ситуація – йде людина по лісу, падає, ламає ногу. Хто їй допоможе?

- За 5 років такого жодного разу не було. Коли один раз було таке із знайомими, вони самі вийшли. І ще один раз було, коли чувак підвернув собі ногу і 70 кілометрів три дні кульгав на паличці. Насправді, на моїй практиці ніколи не було. І зазвичай, часто є зв’язок у Зоні. Звісно, можна там десь у лісі упасти. Але, зрештою, можна вийти в парк і отримати ножиком під ребра.

Я просто не думаю про це. Коли людина займається сексом чи малює, вона не думає, що це важлива якась місія – зазвичай, якщо вона здорова. Їй просто добре, того що її пре. Я не задумуюсь про ці речі. Якби я про них задумувався, я думаю, я би дійшов до того, що те, що я роблю, – це "не очєнь", так сказати.

62

ПЗРВ "Буряковка". Фото: Маркіян Камиш

- Ви розказали, як ходять в Зону. А хто ходить?

- Якщо говорити про типовий портрет сталкера-нелегала, то це чувак від 20-ти до 30-ти років. Вже можуть ходити від 16-18-ти десь до 30-ти років. Він ходить в Зону на рік приблизно раз 5-10, там бухає, працює десь на аутсорсі або десь офісним планктоном, просто живе і грається у свої комп’ютерні іграшки.

Коли я ще починав, там було 30 чоловік, які туди постійно ходили. Тоді там були якісь яскраві чуваки, і хто попало ще не ходив. А зараз він просто читає звіт в мережі, збирається і йде. Це звичайний хлопець. Ви таких бачите на вулицях: це гарний наш співвітчизник, українець, який бачить в цьому щось таке, що робить його особливим.

- Скільки сталкерів  зараз і як вони між собою контактують, якщо контактують взагалі?

- У нас є ще концепція "темної матерії" – це ті нелегали, яких ми не знаємо. Не всі ж у тусовці. Тоді було тих, хто активно ходив, десь 30. Може, ще 30, про яких я не знав. Так було 6 років тому, у 2010-му році. Зараз я не берусь говорити. Дуже-дуже багато людей. Я думаю, що в основному люди міняються.  Думаю, що їх кількість варіюється  в районі 300-т. Але це пальцем в небо – я не можу вам гарантувати. З приводу стосунків з нелегалами – так, як завжди і всюди – гра престолів. Зайдіть у будь-який дослідницький інститут – і ви побачите, як два відділи між собою ворогують 10 років. Збирається 40 чоловіків на п’ятачку в інтернеті – давай ми тут зараз з’ясуємо, хто тут самий ох***ий сталкер.

- А як ви самі себе називаєте? Здається, слово "сталкер" вам не подобається?

- Більшості не подобається. Сталкер – асоціації з комп’ютерною грою, літературою категорії "Б", яка експлуатує тему цієї гри. Це такий шаблон. Клейма нема де ставили. Нелегали себе називають або самоходами, або нелегалами. Здебільшого, 90% людей, які ходять, – це українці. Це виключно українська громада. Національна колоритна українська забава. Тому я вважаю, що слово "нелеґал" потрібно писати через "ґ". І ця "ґ" робить дуже багато – вона перетворює це на чисто українську забавку. Тому я вибираю для себе, для своїх знайомих і для тих, кого я туди воджу, саме назву "нелеґал". Вона облишена нехороших спекулятивних мотивів.

51

Село Іловниця. Фото: Маркіян Камиш

- Якщо говорити про життя самопоселенців – звідки вони беруть продукти, воду? Хто їм допомагає?

- Я так розумію, що вода у них в колодязі – принаймні у тих, з ким я контактував. З приводу продуктів, раніше їздила така штука химерна – вона називалась автолавка. Вона їздила собі по Зоні, продавала їм продукти. Але останнім часом, зовсім нещодавно, це стало невигідно. І зараз автолавки немає. Є відомий діяч Зони Олександр Сирота. Коли він в останній раз приїжджав в Київ, ми з ним ходили на ринок. Він купував там м’ясо, ковбаси – вони йому замовили. Він допомагає.

Тобто зараз ситуація підвішена. Не зрозуміло, що буде далі. Раніше у них було своє господарство. Наприклад, дві корови напівдикі – вони лазили по селу і навколо села. Міліція теж допомагала. Самопоселенці здавали нелегалів чи ще когось – вони їм за це щось привозили чи продавали. По суті, вони перебивались і своїм господарством, і якоюсь пенсією чи ще чимось.

- А працівники ЧАЕС допомагають?

- Працівники ЧАЕС – вони різні. Тим більше, більшість представників ЧАЕС просто приїжджають на свою зміну. Зазвичай допомагають ті, хто з ними контактує: міліція, пожежники, єгері і так далі. І активісти, як Олександр. Немає постійного контакту між представниками ЧАЕС і самопоселенцями.

- Ви спілкуєтесь з тими, хто ходить в Зону легально?

- Насправді, в мене є контакт з цими людьми. Якщо ви про журналістів, цим займається Олександр. А якщо не Сирота, то є двоє хлопців, з якими я спілкуюсь. "Чорнобиль-тур" – існує така контора. Не всім це цікаво  – нелегалом. Комусь, може, просто хочеться приїхати і подивитися. Цей ринок потрібен. І більшість нормальних адекватних людей саме так туди потрапляють.

- А як люди, котрих Ви ведете в Зону, обирають маршрут? Вони надають перевагу більш "цивілізованим" чи диким місцям?

- Для нелегалів існує Чорнобиль-2 і Прип’ять. І вони туди ходять перший рік-два. Потім їх починають цікавити села. Всякі популярні села типу Товстого Лісу, Ямпеля. Вони починають досліджувати села. Потім усілякі відшиби і цікаві речі типу піонер-таборів, кинутої церкви. До цього доходять далеко не всі. Це вже такі любітєлі екзотики. Їх все за***ло. Вони люблять знайти отакий відшиб, де живуть рисі, там де взагалі нікого. Власне, там можна відчути те саме відчуження, про яке постійно всі говорять. Тому що відчуження на популярних туристичних маршрутах вже давно немає.

62_01

Фото: Маркіян Камиш

- Щодо тварин – за межами Зони популярні різноманітні історії, наприклад, про двоголових сомів. Ви щось дивне бачили?

-  Це все фікції і міфи. Найбільші чорнобильські потвори – це комари, звісно. Насправді все набагато менш цікаво, ніж це тиражують в газетах за 93-й рік. Це місце, в якому були дійсно після аварії деякі проблеми. І потвори були. Це все було зафіксовано, це все було каталогізовано. В Зоні працювало декілька дослідних господарств. Одне – експериментальне рибне господарство біля рибхозу, біля 5-го енергоблоку ЧАЕС. Вони працювали дуже довго. Рибок усіляких у банки консервували, їх відхилення аналізували. Але вони не зацікавили б людей, які знімають всі ці речі. Ще було тепличне експериментальне господарство на півночі Прип’яті – там, де рослинні аномалії досліджували. І тваринне у селі Невошепеличі, якщо я не помиляюсь, де корів вирощували. Були, звісно, якісь пертурбації. Але про все це ми не говоримо, тому що все це роздуте зараз.

- Як ви вважаєте, чи небезпечний зараз Чорнобиль?

- Чи є загроза від Чорнобиля – це дуже складне питання, яке треба адресувати людям, які там працюють. Але я пам’ятаю зі свого досвіду, як у 2003-му році завалилась стіна невеличка на ЧАЕС від снігопаду величезного і рівень радіації піднявся. Тобто якщо не збудувати новий конфайнмент, то будуть проблеми. Чого такими зараз темпами і будують. Старий конфайнмент був розрахований на 30 років – власне, ось.

Якщо говорити про якусь ревіталізацію Зони, її можна зробити потужним рекреаційним ресурсом, культурним центром, як зараз закинуті заводи перетворюють на кластери. Або заповідник. Але повернути її повністю в господарство і для життя – це не потрібно. Тому що якщо поїхати північніше Іванкова у Житомирську область і далі, у нас там повно землі, яка не включена в народне господарство.

Власне, чому ЧАЕС на цьому місці  і збудували: тому що там дерново-підзолисті грунти, які не є плодючими. Тому там було місце для воєнного об’єкту і для Чорнобильської атомної електростанції. Чи може бути щось зараз? Я сподіваюсь, може.

- У нас кожен рік горять чорнобильські ліси, і кожен рік у Києві на Майдані міряють рівень радіації, коли вони горять…

- Досі ніяких проблем не було. Минулого року навесні, коли там горіли села, – це була одна з найвідоміших пожеж після 96-го року. Тоді (у 1996 році – Авт.) там згоріло багато всього. Згоріло тоді село Товстий Ліс. Це село дуже відоме і дуже популярне серед нелегальних туристів, тому що воно знаходиться на шляху одного з найбільш популярних маршрутів. Це кинута залізнична колія, яка за 30 років поросла і перетворилась в страшенні хащі. Село Товстий Ліс знаходиться приблизно на половині дистанції від вхідного пункту села Вільча і Прип’яттю. Тому нелегали там постійно ночують. Це село достатньо розбудоване, там є декілька цікавих об’єктів. По-перше, школа і кабінет хімії, але за останні 5 років він прийшов в п***ду. Колоритний мостик із колоритним знаком. Нелегали зазвичай там зупиняються в гуртожитку на останньому поверсі. Але збереженість цього села – вона набагато менша, ніж Бовища чи Луб’янки, Красного, Машево, Кривої Гори. Села з гарною збереженістю не там.

20

В селі Луб’янка. Фото: Маркіян Камиш

- У вас в зоні є улюблене місце?

- Луб’янка. Ми там зробили собі класну хату. Це улюблене село Ліни Костенко – у неї там також була дача. І ми кілька років тому, тому що це село не знаходилось на стандартних класичних туристичних маршрутах, – ми зробили там справжню нашу базу. Ми прибралися в хаті, влаштовували там гуляння, кілька разів святкували там Новий Рік. І власне, знаходили там дачу, якої в нас нема. Ми свою дачу зробили там. На жаль, зараз село Луб’янка стало трошки більше запаленим. Як і все в житті, все в Зоні кудись відходить.